Чтение онлайн

Зінька (про­мов­ча­ла). І нев­же, Га­лю, ніякі дум­ки те­пер те­бе не тур­бу­ють?

Ганна. Які дум­ки? За кло­по­та­ми чи знай­деться час баб­ля­ти­ся ще з яки­мись дум­ка­ми?.. Ко­лись і дум­ки цвіли і рясніли, та по­по­ловіли і зав'яли… Цур їм! Ходімо, гей, у вог­ра­ду та по­си­ди­мо: но­ги біда як бо­лять! Чет­ве­ро день то, ли­бонь, і не присіла, і на ча­со­чок не при­ляг­ла! Пас­ки са­ма по­пек­ла, свек­ру­ха й за хо­лод­ну во­ду не взя­ла­ся, ха­ту пош­па­ру­ва­ла і вибіли­ла, дітво­ру по­об­ши­ва­ла і по­об­ми­ва­ла!.. Ко­ли б ти заг­ля­ну­ла в мою ха­ти­ну, ска­за­ла б, що в раю!..

Пішли.

Хведоска, Мот­ря і Люб­ка.

Мотря (огля­дається). Це ж Жлу­ден­ко­вих невістка, Зінька. Ач, як гар­но вбра­на! А доб­ро­го на­мис­та скільки, аж шия вги­нається!..

Хведоска. Чи не пішли вже батько до­до­му?..

Ті ж і Роман.

Любка (по­ба­чи­ла Ро­ма­на). Він, він!.. Глянь, Хведос­ко!

Хведоска. Хто? (По­ба­чи­ла Ро­ма­на). Бай­ду­же.

Мот­ря. Ач, не­на­че той яст­руб зо­рить! (Ніби го­лос­но). Ко­го ти там ви­зи­раєш? Ку­ди ти очі зво­диш, осьдеч­ки во­на!..

Хведоска (за­ту­ля їй ро­та). Чи ти при своїм умі?

Мотря. Він хо­че, Хве­дос­ко, пох­рис­то­су­ва­тись з то­бою; зос­танься тут, а ми піде­мо.

Хведоска. З якої речі? Ніза­що не зос­та­ну­ся!..

Мотря (схо­пив­ши її за ру­ки, кру­тить навк­ру­ги).

Керелесі, ке­ре­лесі, Хо­де Ке­рел вздовж по плесі, Ке­ре­ли­ха по­над пле­сом, Ке­ре­ля­та попід лісом…

Хведоска. Що-бо ти ро­биш? Та ну, не пус­туй, відче­пи­ся!.. Пус­ти-бо!.. Ой, що ж оце, Мот­ре, ти зро­би­ла зо мною? Хі! У го­лові, мов у дзво­ни гу­де!..

Мотря і Люб­ка хут­ко втіка­ють від неї.

Роман. Це во­ни чи не на­ро­чи­то по­ки­ну­ли її?

Хведоска. Чи не чу­дасія! У очах не­на­че ко­ле­са кру­тяться!.. От навісна дівка! Жов­то як!.. Па­мо­ро­ки геть за­мо­ро­чи­ло!.. Не втрап­лю, ку­ди і йти… Пос­тою тро­хи, по­ки опам'ята­юся… (По­мов­ча­ла). І що це Мот­ря ви­га­дує? Раз по раз, ка­же, як тільки він увійде в церк­ву, то так і ввіп'ється в ме­не очи­ма… Хіба тоді, як став на­суп­ро­тив ме­не, то ніби й справді впив­ся? Еге ж, впив­ся!.. Радій, Хве­до­ню! Ра­денька, що дур­ненька!..

Роман. Піду їй нав­пе­рей­ми. (Іде).

Хведоска. Бай­дужісінько йо­му до ме­не: і не до мислі я йо­му, і не під пле­че… Він ду­кар, ба­гацький син, та ще й гра­мот­ний, а я… Бог з ним! Ніко­ли вже й не ду­ма­ти­му про нього, щоб більш і не снив­ся мені…

Роман (підхо­дить до Хве­дос­ки). Отак нес­подіва­но зустріли­ся!

Хведоска. От тобі й раз! (За­со­ро­ми­ла­ся).

Роман. Хрис­тос воск­рес!

Хведоска. Де ж це батько? Чи не пішли вже до­до­му?

Роман. З праз­ни­ком! Не гнівай­те­ся, що я… Чи у вас хрис­то­су­ються з чу­жи­ми па­руб­ка­ми?

Хведоска. Де ж це дівча­та?

Роман. Те­пер вже так по­ве­ло­ся, що: що ву­ли­ця, то й зви­чай; що ха­та, то й за­кон. Мо­же, ви гніваєте­ся, що я знічев'я пе­ре­пи­нив?

Хведоска. Я… я не знаю. Чо­го мені гніва­ти­ся?

Роман. Ви що­ра­зу об­ми­на­ли ме­не, ніби по­ло­ха­ли­ся або ж бо­яли­ся зустрічі?

Хведоска. Мо­же, й по­ло­ха­ла­ся.

Роман. Чо­го? А пи­сан­ку маєте?

Хведоска. Та що з то­го?

Роман (вий­ма з ки­шені пи­сан­ку). Моя осьдеч­ки!

Хведоска (гля­ну­ла на пи­сан­ку). Ой, яка ж гарнісінька!

Роман. Поміняй­мо­ся хоч так, ко­ли боїтесь пох­рис­то­су­ва­тись.

Хведоска (ди­виться на пи­сан­ку). Го­родська! Ма­буть, не де­ше­ва!

Роман. Візьміть же!

Хведоска. З якої при­чи­ни?

Роман. Не хо­че­те пох­рис­то­су­ва­ти­ся? І не гріх же вам?

Хведоска. Хіба ж гріх?

Роман. Так здав­на за­ве­де­но, не на­ми - Хрис­тос воск­рес!

Хведоска. Та вже воісти­ну.

Христосуються і міня­ються пи­сан­ка­ми. На­род ви­хо­дить з церк­ви і розіхо­диться.

Зінька (при­хо­дить в гли­бині ко­ну). То це ось з ко­го дівча­та ре­го­чуть? На­си­лу, ка­жуть, Мот­ря зве­ла їх до­ку­пи! (Нас­лу­хає).

Хведоска. Чи й не хитрі ж?

Роман. От ми й спізна­ли­ся.

Хведоска. Еге… спізна­ли­ся! Ой, хитрі ж!.. А цю писа­ноч­ку пок­ла­ду біля об­разів.

Роман. А я на­ва­жав­ся бу­ло у церкві підійти до вас.

Хведоска. Де ж та­ки! Дівча­та й так вже глу­зу­ють з ме­не, а то б…

Роман. Як вий­шли ви з церк­ви, я й по­ду­мав: це ж і сьогодні не до­ве­деться спізна­тись?

Хведоска. Ве­ли­ке щас­тя!

Роман. Вам, мо­же, й бай­ду­же, а мені то й празни­ки бу­ли б не­ве­селі!

Хведоска. Так би то я вам і по­ня­ла віри?

Роман. Нев­же ж ви й досі не пос­те­рег­ли, що я ніко­ли й очей з вас не зво­див? Пам'ятаєте, ко­ли я вас упер­ше по­ба­чив?

Хведоска. Пам'ятаю… Та що з то­го?

Роман. Ще відтоді за­па­ли ви мені в ду­шу!..