Чтение онлайн

Ті ж і Мот­ря.

Мотря (про­хо­дить повз Зіньку). За­ту­ляй­те очі, щоб не по­ба­чи­ли ву­ха!

Зінька пішла.

Та годі вже вам, нев­же й досі не на­ми­лу­ва­ли­ся?.. Ли­бонь, вже й ті, кот­рим не слід ба­чи­ти, більш вчу­ли, ніж ви на­ба­ла­ка­ли.

Хведоска (по­лох­ли­во). Хто, сест­рич­ко?

Роман (до Мотрі). Хрис­тос воск­рес!

Мотря. Чис­то! (Ре­го­че). Да­вай­те пи­сан­ку, то бу­де й воісти­ну! А без пи­сан­ки умий­те­ся!..

Роман. Я вам опісля.

Мотря. Цеб­то набір? Чис­то! У нас набір тільки ла­ються. Обіцян­ка-ця­цян­ка, а дур­неві радість! Ось при­ходьте сьогодні уве­чері до нас: му­зи­ки гра­ти­муть, гой­дал­ка ви­со­ка-ви­со­ка!.. Па­руб­ки гра­ти­муть у довгої ло­зи, у та­ра­на; дівча­та - у во­ро­на, у гу­сей!.. Ве­се­ло!.. Ви умієте тан­цю­ва­ти польки? Тільки при­носьте пи­сан­ку, тоді вже бу­де нас­то­яще воісти­ну! А що вже ми жда­ти­мем вас, то аж очі лізти­муть нам на ло­ба! Прав­да, Хведо­ню?

Хведоска. Мо­же, хто й жда­ти­ме!

Мотря. Тільки не ти? Чис­то! (До Ро­ма­на). Умієте тан­цю­ва­ти польки? Чо­го ж ви мов­чи­те?

Роман (усміхається). Я за ва­ми і не по­хоп­люсь ба­ла­ка­ти.

Мотря. У нас та­ка чут­ка йде, що ви дівчат са­хаєтесь.

Роман. Ма­ло чо­го не пле­туть!

Мотря. Мо­же, й со­ро­ми­тесь підійти до дівчи­ни, а що вже очи­ма, то лов­ко про­мов­ляєте! Прий­де­те чи по­гор­дуєте? Що тут від ва­шо­го ху­то­ра: доб­ро­му мо­лод­цеві тричі па­ли­цею ки­ну­ти!

Роман. Я радніший хоч і що­ве­чо­ра!

Мотря. Вже й що­ве­чо­ра! Чуєш, Хве­до­ню! Ма­ло чо­го вам не за­баг­ну­ло­ся б! Прав­да, Хве­до­ню?

Хведоска. Поч­ни дра­ту­ва­ти!..

Роман. Ка­жуть, що ваші па­руб­ки задьори?

Хведоска. А вам що до них?

Мотря. А що, вже й зас­туп­ни­ця у вас знай­шла­ся?

Хведоска (за­со­ро­ми­ла­ся). Ота­кої ви­га­дай!

Мотря. Пос­та­но­ви­те кварт зо дві горілки - прав­да, що в нас і такі вже є, котрі ли­мо­на­ду п'ють, - то наші ка­ва­ле­ри зра­зу прий­муть вас у свою юр­бу!

Роман. Ко­ли б тільки й кло­по­ту, то й піввідра мож­на.

Мотря (драж­нить). Чис­то! "І піввідра"!.. Всіх ку­пи­мо й про­да­мо?

Роман. Не в тім си­ла…

Мотря. Еге ж, що ко­би­ла си­ва?

Роман. Од­на­че у вас дівча­та гострі на язик!

Мотря. А що на сер­це, то ще гостріші!

Роман. Я ж уве­чері прий­ду. (Укло­нив­шись, пішов в крам­ни­цю).

Мотря. Ми­лості про­си­мо, до­ки цих не зно­си­мо!

Хведоска. Ну й яка-бо ти! Цить-бо!.. Він ще й розгнівається!

Мотря. А хіба в нього сер­це з пер­цем? Ну, Хве­доню, що?

Хведоска. Що та­ке?

Мотря. От і зустріли­ся, і пох­рис­то­су­ва­ли­ся!..

Хведоска. Хіба не мож­на?

Мотря. На­ди­ви­ли­ся вво­лю од­но дру­го­му в вічі? Ще хтось ди­вив­ся та аж зе­ленів!..

Хведоска. Хто?

Мотря. Опісля довідаєшся! Він усміхнув­ся, ти зітхну­ла; потім він зітхнув, ти усміхну­ла­ся - навіщо та й роз­мо­ва? А перснів ба­га­то зняв?

Хведоска. І не ду­мав!

Мотря. Ану, по­ка­жи пальці! Я всі твої персні знаю. Ну вже ж і па­ру­бок - ква­ша якась, а не па­ру­бок! Хоч би од­но­го перс­те­ни­ка зняв!..

Хведоска. Так би я йо­му й да­ла, як­раз!..

Мотря. А де ж йо­го пи­сан­ка? Чи й пи­сан­ки не дав?

Хведоска (по­ка­зує пи­сан­ку). Осьдеч­ки-о!

Мотря. Та й гарнісінька! Що-то як ба­гач!

Хведоска. І навіщо він її дав, ду­же потрібна! Віддам її ко­му-не­будь…

Мотря. Віддай мені?

Хведоска (хо­ва). Навіщо ти йо­го кли­ка­ла на ву­ли­цю?

Мотря. Ой Хве­до­ню, Хве­до­ню!.. Ану, глянь мені в вічі!

Хведоска. Не хо­чу!

Мотря. Ду­маєш від ме­не ви­хо­ва­тись?

Хве­дос­ка. Сест­рич­ко, го­луб­ко! Не ка­жи ніко­му, ніко­му!..

Пішли.

Ро­ман і Сам­рось.

Самрось (під чар­кою). Приїздіть же сьогодні до нас, кум­цю-душ­ко! (До Ро­ма­на). От ба­чиш, який я справ­ний? Хоч і до­до­му те­пер… Вмент вро­див­ся, як на па­пері спи­са­ний! По­га­няй!..

Роман. За­лив очі, тільки бли­маєш?

Самрось. Знаєш, як кум-ла­вош­ник ка­же: "Ніког­да і вовік да не за­бу­де чо­ловік…"

Роман. Чо­го?

Самрось. "Да не за­бу­де!.." Так во­но й далі, як по скла­дам, так і по вер­хам!.. Аз, бу­ки, вєді, гла­голь, доб­ро, єсть… А ти ро­зум­ний? От ти і роз­жуй, ку­ди во­но націля. Чай-чай, примічай, ку­ди чай­ки ле­тять? Гля­ди тут, а я там!.. Он ку­ди во­но влу­ча!..

Роман. Ме­ли в гурт, завт­ра роз­бе­ре­мо. Мудрій!

Самрось. Один ду­рень уки­не ка­ме­ня, а де­сять ро­зум­них не ви­тяг­нуть,- от тобі й за­мок! А ти одімкни!

Роман. От нас­мок­тав­ся!

Самрось. Хто? Я не п'яний, ні! Я не п'ян, ну тільки грубіян!

Роман. Воїн!

Самрось. Ав­жеж! Роз­дай­сь, мо­ре,- тріска пли­ве!..

Роман. Замість то­го, щоб до­ма роз­говітись, у своїй сім'ї…

Самрось. Ов, ти ро­зум­ний! Та­кий ро­зум­ний, аж дур­ний! До­ма не­ма мені прос­то­ру!.. Кум-ла­вош­ник зробе ме­не по­ме­щи­ком, бо вже мені міщанське коліно на­доїло!.. А вга­дай: на чім кум горілку нас­тоює? Не вга­даєш! Ну і смаш­на ж!.. Там та­ка смаш­на, що й мерт­вий зач­мо­кав би гу­ба­ми!.. Ви­пив нат­ще­сер­це…