Чтение онлайн

— Але, як ви пам’ятаєте, у тому ж таки Відні продавалися й чудові кавоварки, Павле, — ухилився від відповіді Малькольн. З-за крайніх дерев випливла двоповерхова споруда з широким солярієм і тінистою верандою вздовж усієї стіни. У дворі стояв невеликий зелений спортивний автомобіль. Макларен показав на той автомобільчик очима й радо сповістив гостям: — Х’ю Вундстон уже тут. Він обіцяв зустріти нас смаженими вуграми.

Павло промовчав. Катю дивувало те, що ніхто не виходить у двір і не зустрічає ні гостей, ні господарів.

— Ми живемо тут самі, - пояснював Малькольн, помічаючи на Катиному обличчі тінь здивування. — На ніч приїздить Пітер Гоулд. Це водій і особистий охоронець нашого компаньйона Дейвіда Рассела. Пітер стріляє так, що кожн. а куля влучає в ціль. Дивовижний майстер смерті. Мері бере в нього уроки, але поки безрезультатно.

— Це тому, що я завжди покладаюся на Пітера, — усміхнулася Мері. — Я дуже люблю цей будиночок, де вночі мене охороняє невсипущий Гоулд з своїм десятизарядним кольтом.

Ні Малькольн, ні Мері не звернули уваги, що Павла і Катю шокують їхні постійні балачки про зброю, вбивства, власних охоронців і багатство, ніби на світі не існує нічого дорожчого й надійнішого для розуму й серця.

Як тільки машина зупинилася і всі вийшли, Катя зразу ж вирішила змінити тему розмови.

— А що у вас там? — запитала Малькольна й показала рукою на пагорб перед лісом. Через пагорб навскіс була протоптана стежина. Це нагадало Каті її рідне село Збури, де неподалік від їхньої хати теж був пагорб з стежечкою між низенького полину.

— Там річка, — сказав Малькольн так, ніби пояснював дитині назви предметів. — Там маленька річка і високі верби уздовж берегів. Але навесні та річечка так реве, що дзигонять шибки у вікнах.

— Малькольн прожив тут лише одну весну, — стиха зауважила Мері й вибачливо усміхнулася до Малькольна.

Павлові сказала: — В Америці всі полюбляють хвалитись своїм багатством і розкошами. Малькольн теж змушений це робити: натовп цінує не розум, а долари.

— Леді енд джентльмени! — прогуло над головами, і всі попідводили обличчя, глянули на солярій з начищеними бронзовими ґратками й дубовим поручнем. На солярії стояв Х’ю Вундстон з сигарою в зубах і привітно піднятими руками. — Вітаю заокеанських друзів! У мене, як і домовлено, все готово, — продовжив Х’ю і пояснив, показуючи на свій синій нейлоновий фартух, що закривав дебелого Вундстон а від шиї аж до колін: — Мушу йти до кухарів, щоб на радощах чого не пересолили. Познайомимось біля столу. — Х’ю пихнув димом, махнув до Павла й Каті широчезною долонею, засміявся, впираючись тілистими ногами в дубовий брус загорожі. — Напевне, не раз згадували в дорозі старого Вундстона? Оце я такий і є здалеку, місіс, — мовив до Каті. — А ви, містер Павел, не забули ще мене?

— Ні, - приязно мовив Павло. — Гарних людей я завжди пам’ятаю. А як вам вдалися вугрі, сер? — поцікавився Павло, і Вундстон зрозумів, що Малькольн встиг похвалитися найголовнішим сюрпризом для росіян.

— Уся несподіванка в рецепті, сер, — хитрувато примружився Вундстон, якому набридло-таки товктися в напівпідвалі, де містилися кухня, гаражі й льох, і він з насолодою курив тепер на просторому балконі.

— Відверто кажучи, я пам’ятаю вас інакшим, — підтримав балачку Острожний, бачачи, що Вундстон не квапиться в розпечені й напахчені спеціями підвали. Павло і Х’ю залишились самі, бо Малькольн і Мері пішли в будинок, а Катя неквапом, озираючись на Павла, рушила стежкою на пагорб.

— Що, дуже потовщав? — поцікавився Вундстон і весело розсміявся. — Усі чомусь пам’ятають мене струнким, а потім помічають, що я товстий, як діжка. Я сам не люблю малих череванів. Чимось штучним відгонить від такого чоловіка. Як від бульдога: ні пес, ні теля, ні великий пацюк, — сказав Вундстон і махнув Павлові рукою, запрошуючи його на солярій.

— Спасибі, сер. Я пройдуся з дороги. У машині нема такого спокою, як тут, — сказав Павло.

— Як знаєте, — мовив на те Вундстон і повернувся в дім.

Павло пішов оглядати сад з червонобокими яблуками. Вгадав сорт «джонатан», зірвав одне яблуко й ледь не наштовхнувся на сірого з білястими грудьми пса, що сидів на задніх лапах і шкірив зуби, заступаючи вихід із саду. Павло помітив на псові широкий нашийник з тупуватими шипаками й збагнув, що це не приблудний, а добре навчений сторож. Зупинився, звертаючись до пса:

— Невже я схожий на злодія? Якщо ти вважаєш, що без цього яблука твій господар зубожіє, то я не розумію, хто і для чого тебе навчав?

Пес ніби з цікавістю подивився на Павла, потім схилив голову набік і примирливо кліпнув повіками, але годі було Павлові ступити крок, як пес сердито загарчав, не нападаючи, але й не випускаючи з саду.

— Норд, до мене! — гукнув хтось позаду Павла, і Острожний обернувся. Височезний негр стояв з діжечкою на плечі й кликав пса. Незнайомий велет був чимось роздратований. — Ви гостюєте у містера Макларена, сер? — запитав негр, скошуючи на Павла очі з-під похмурого чола.

— Так, сер, — відповів Павло, поглядаючи на порожній пагорб, де ще хвилину тому стояла Катя. Негр, напевне, чекав пояснень, і Павло додав: — Коли я заходив до саду, то не бачив ніякого пса. Інакше б я не завдавав вам ніякого клопоту, сер.

— У вас у руці яблуко, сер, — сказав негр, тримаючи вільною рукою пса за нашийник. — Норд перестріває тільки тих, хто виходить з саду з яблуками. У саду ви можете тільки дивитися на них, а пригощатиме вас містер Макларен.

— Я хотів би взяти це яблуко, — мовив Павло таким тоном, ніби його звинувачували в крадіжці.

— Що ви, щр ви! — злякано перечив негр, притискаючи голову Норда до своєї ноги. — Це я винен. Я пізно довідався, що ви вже тут. Норд вас більше не чіпатиме. Беріть яблук стільки, скільки захочете. — При цих словах негр пестив Норда двома пальцями правої руки, а потім заходився пояснювати псові, що яблуко зірвав гість і що господар про це знає, а Норд може спокійно йти до своєї просторої буди з трьома вікнами — на сад, на ворота й на ліс, куди зараз пішов Павло Острожний, маючи намір розшукати Катю по той бік горба.

— Містер Павел! — покликала Острожного від будинку Мері Куант.

Павло озирнувся, і Мері привітно махнула йому рукою. Вона уже встигла переодягнутися в цупкі світлі штани, білу сорочку і тепер була схожа на жокея в білому кашкетику з довгим дашком. Зачекав, поки Мері підійшла ближче, запитав:

— Ви теж вибралися на прогулянку? Чи у вас за горбом конюшня з рисаками?

— Ні, ми коней не тримаємо. Це недозволена розкіш; нам за ними ходити ніколи, а наймати службовця дуже дорого.

— Звісно, коні у наш час — невиправдана забаганка. Малькольну не до парадів і королівського виїзду.

— Справжній фізик не належить собі, - погодилася Мері. Після хвилинної мовчанки вона глянула на пагорб і сказала Павлові: — Я забула попередити місіс Кет про сера Гленда і оце вийшла, щоб наздогнати її.

— Це хтось дуже небезпечний? — запитав Павло, все ще гріючи в долоні велике солодке яблуко.

— Просто… — Мері не знаходила слів і все нетерплячіше поглядала на вершину пагорба з білуватим шрамом стежки. — Нам треба поспішати. Гленда часто називають Прокрустом, — додала Мері, вибираючись на узвишшя й у розпачі опускаючи руки.