Чтение онлайн

— Звідки ви знаєте такі слова? — запитав, не зводячи очей з Каті й боячись ступити крок зі стежки, щоб справді не опинитися по той бік штучного неба.

— Я показував місіс Катаріні картоплю, кріп, а вона називала все це по-своєму. Я лише запам’ятав. У мене тепер вивільниться час, і я займуся іноземними мовами. Вивчаю китайську. Цього народу зараз найбільше на землі. Я хочу видати китайською проспект підземної форми. Там буде багацько малюнків і фотографій, щоб міг розібратися кожний. Можливо, займуся вивченням і російської мови. Правда, вам такі проспекти ні до чого. Знаєте, я іноді схоплююсь серед ночі й не можу пояснити собі феномена вашого Союзу. Ще не минуло століття, як ви з’явилися, а тепер є такою могутньою країною світу Напевне, трагедія Америки в тому, що вона починалася з банди завойовників! Через те ми не народ, не нація. ми — американці! Ми — ай-джі-ай!

— Не ображайтесь, містер Гленд, але мені здається, все це у вас — тимчасово. Ви, як і раніш, виберетесь жити під сонце, а підземна ферма-музей ще знадобиться: ви на ній непогано заробите.

— Я вірю жінкам, — ухилився від відповіді Гленд. — Запитайте про це у своєї дружини, — порадив він, даючи Каті сісти в плетене крісельце, застелене баранячою шкурою.

— Я хочу це почути від вас, — наполягав Павло, занепокоєно поглядаючи на Катине обличчя. Йому здалося, що очі в Каті, наче після наркотичної дії якогось препарату, дивляться на світ широко розкритими зіницями й не бачать його; на чолі прорізалася вузенька довга зморшка. «Це від незвичного підземелля, — вирішив Павло. — Вийдемо на гору, і розвіється, мов сон, могильний холод чужого пристанища». Він знову звернувся до Гленда: — Ви справді вважаєте себе вченим і не бачите іншого виходу, чи ви удаєте з себе невігласа, граючи роль провокатора для преси? Я хотів би помилитися, сер, — додав Павло й нарешті заговорив до Каті: — Тобі не тьмариться в очах? Не душно тут?

— Боже, невже все це може бути? — замість відповіді запитала Катя, хапаючись, як за рятівний берег, за Павлову руку й припадаючи щокою до теплої долоні. — Невже тільки так можна буде вижити на цій землі? Ні-ні! Це страшний театр. Це неправда! Чуєте, містер Гленд? Це жорстоко. Сюди не можна водити жінок, інакше вони ніколи не народять здорових дітей. Якщо взагалі вони схочуть народжувати їх. Для чого діти? Для смерті там, угорі, і для повільного вмирання у цьому підземеллі? Краще їм взагалі не знати такого світу.

— В американців треновані нерви, місіс, — заперечив Гленд. — У нас що не телепередача, то обов’язково постріли, кров, розбій і садизм. А моя ферма — це лише затишна бухточка майбутнього. Правда, не гарантую чогось надійного: в епоху кроманьйонців у печері було безпечніше, а зараз вимкніть струм — і ви живцем будете поховані у досить-таки просторій могилі. Без сонця уже не життя, містер Острожний, уже не життя, а жалюгідне виживання. Та ще й не знати, в ім’я чого рятуватися. Якщо заради того, щоб знову у ядерних реакціях ще раз обсмалити землю, то я за те, аби людство вимерло, як у свій час вищезли палеозаври, їх уже не могла прогодувати планета, а ми щохвилини можемо просто вбити цю планету, і вона стане як Місяць, у якого вже давно суха і мертва кров.

Катя не розуміла Гленда. Її дивувало, що цей, можливо, хворий чоловік витратив чимало грошей на підземний лабіринт з приреченими мальвами, соняшниками, бджолами, які дзумкотіли, перелітаючи з квітки на квітку; сам оселився під умовним порцеляновим небом, щоб налякати когось там під справжнім небом і не дозволити ввійти в бункер з стартовим ключем ядерних ракет… Чи Гленд уміло маскує свій модний і прибутковий бізнес, заробляючи на людській всепланетній біді?

— Чому ви не протестуєте разом з тими, хто лягає під колеса тягачів з ракетними установками? — запитала Гленда, котрий уже сидів на своєму пеньку й відгвинчував щільно припасовану покришку електроварки.

Гленд поволі підвів голову, глянув на Катине розпашіле личко й подумав, що в умовах штучного освітлення люди матимуть зеленкуваті обличчя і, напевне, будуть схожими, бо тут не буде ні дощів, ні вітру, ні спеки, ні далеких доріг до щастя, на яких стрічаються люди добрі й злі, заздрісні й щедрі, і вже цим не схожі, як нове сонце у свій новий день. Гленд нічого не відповів Каті, натомість підніс ближче до неї розкриту електроварку й мовив стиха:

— Понюхайте, як пахне картопля без солі, масла й кропу.

— Я вас не розумію, — холонучи з остраху, що перед нею божевільний, сказала Катя.

— Чого ж тут не розуміти? — хмикнув Гленд. — Треба просто понюхати пару й сказати, що картопля пахне землею і раннім дощем. — Він вкинув до електроварки чималий шмат жовтого масла й посипав зверху посіченим кропом і сіллю. — А тепер ми все це змішаємо, — змовницьки поглядав на обох радісними очима, — і знову дихнемо парою тієї ж молодої картоплі. Чи ви тепер вгадаєте її дух?

— Тепер я знаю, ми Це помремо з голоду, — жартома відповіла Катя, розуміючи, що господар уникає серйозної розмови. Але цей тон не сподобався Гленду. Він стиснув губи й замовк. Поставив електроварку, добув із шафи тарілки, хліб, ножі й виделки, подав серветки. Зглянувся з Павлом і Катею так, ніби вивіряв спільників по змові. Обриваючи слова, від чого його мова стала схожою на дзявкіт лисиці, звернувся до Каті:

— Ви запитали мене, чому я тут, а не на новітніх барикадах? Так, ви маєте право на такий докір, порівнюючи мене з кротом, який ніколи не робив погоди тим, хто нагорі. Але якщо одні будуть схожі на картоплю, а таких більшість, інші — на сіль, на кріп і масло, то люди не вимруть від голоду. Я обрав собі роль кропу. Без мене навіть можна обійтися. Але з часом людей обпаде цинга, і тоді вони повірять, що й без мене їм сутужно в світі. Я кажу вам це, місіс Катаріна, бо мій протест теж щось важить. Від нього не можна відмахнутися, адже моя ферма існує. І доказом того — ось ця молода картопля, яка виросла під штучним сонцем.

— До того ж виросла наприкінці літа, — зауважив Павло, куштуючи духмяну картоплю. — Під справжнім небом уже осінь, — додав, насолоджуючись дивним смаком бульб.

— Ви справді не їли нічого подібного, — підказав Острожному Гленд, розтираючи сіль між двома половинками огірка. — А це тому, що на моїй фермі нема ні крихти мінеральних добрив і отрут.

— Але ж тут нема сонця і вітру, — поскаржилася Катя. — Тут багато світла, можливо вічне літо, але у мене без справжнього сонця і високого неба болить голова. Можливо, це галюцинації, але я чую, як хтось озивається до мене чужим голосом.

— Ми підемо, містер Гленд, — занепокоївся Павло, не зводячи очей з страдницького обличчя дружини.

— Не ви перша чуєте ці голоси, місіс, — спокійно зауважив Гленд, затримуючи погляд на тугеньких, з білими рильцями огірках у краплинах роси. Огірки лежали на плетеній з лози таці. Гленд дивився на огірки, розлогу тацю й ніби вагався. Потім глянув на Павла з неприхованим смутком в очах, підвівся з пенька й попросив винувато: — Візьміть ці огірки разом з тарелем. Х’ю Вундстон дуже любить огірки з моєї ферми. Він часто тут буває. Ми з ним майже однодумці. Передайте йому од мене вітання.

— Боже, до чого ж нудний і болючий цей голос… — простогнала Катя, подаючи Павлові руку.

— Місіс Катаріна, повірте, я не хотів завдати вам таких мук, — швидко заговорив до Каті Гленд, проводжаючи Острожних до швидкісного ліфта. — Можливо, виною квіти? — губився в здогадках Гленд. — Але ж Х’ю Вундстон теж любить поливати квіти. Проте він ніколи не скаржився на щось подібне. Як ви себе почуваєте, місіс?

— Мені здається, моя голова стала завбільшки з кімнату і там хтось ходить, кличе мене й не знаходить. Можливо, я… Це галюцинації, правда ж, містер Гленд? Я не божевільна! Я все пам’ятаю. Тільки б не цей голос!.. — Катя зупинилася: серце почало шалено битися, пронизувати все єство страхом смерті.