Чтение онлайн

Павло бачив, що Гленд не причинний. Він лише належав до тих, кому залишалося одне: сміятися з світу, який допалював свою останню годину під високим небом і справжнім сонцем. «Чому ж Мері говорила мені про якісь штрафи, трудову повинність у підземній фермі Гленда? — питав себе Павло, спостерігаючи за неквапними рухами великих кощавих рук Гленда, що виминали в лантушині картоплю. — Просто вони відвели Гленду роль блазня, і він це знає,» — здогадався Павло, стежачи за фермером.

Зеленаво-сірі очі Гленда зиркали на Острожного з глибоких очниць, ніби з прикритих мохом нірок.

— У майбутньому горішня земля стане непридатною, — говорив, виймаючи з лантуха вже обчищені картоплини. — Земля виснажується, тому лушпиння й бадилля треба повертати землі. Тоді її стане на довгий час. Доки ми тут скнітимемо, горішня земля вивіє із себе стронцій, у ній зіржавіє все залізо, вона добре вгноїться від спалених трупів. Та цього вже діждуться наші далекі нащадки. Якщо вони й під землею не почнуть війни. Під землею воювати легше: тут нема неба, куди виходить чад і трутизна. Тут можна просто вкрасти повітря, і всі вимруть.

— Ви справді гадаєте, що без підземелля не обійтися?

— От бачите, і ви не наважуєтесь назвати війну війною, смерть — смертю, убивство — убивством, безум — безумом, — мовив Гленд, закриваючи електроварку. Він зморено сів на пеньок, вкопаний біля столу, й з сумом подивився на Павла. Потім схилив голову набік, ніби прислухався до чогось, обізвався до Острожного: — Про смерть можна й не говорити: ніхто не встигне глянути їй у вічі. Навіть злякатися не зможе, бо не здогадається, що за вікном блиснула не громовиця, а смерть. Настав час безуму. Мені здається, людей треба загнати під землю, в нори, як звірів і мурашок, а владу над світом віддати іншим: мурахам — на суші, дельфінам — у воді, птахам — у небі. Нашій планеті треба спочити. Люди присмокталися до неї гірше вурдалаки. Майже все вицмулили, пожерли, а тепер надумали ще й спалити її, не питаючи ні у мурах, ні у дельфінів, ні у птахів. Я вже не говорю про трави й дерева. — Гленд нагнувся до Павла й зашепотів йому, наче божевільний: — Я вже думав над тим, щоб в один день напекти затруєного хліба й витруїти всі армії світу. Але це нічого не дасть. Не солдати винні, а ті, хто пише закони. А до законодавців не так легко дістатися. Та, зрештою, і це ще не порятунок. Треба, щоб люди зуміли по-новому полюбити небо, трави, моря, землю нашу єдину на всі світи, то, може, тоді мир буде вічний. Треба, щоб усі спробували так, як я. Ходімте, я покажу.

— Я щойно з аеропорту і навряд чи встигну сьогодні оглянути вашу ферму, сер. Можливо, зустрінемось іншим разом, — пропонував Павло, не знаючи, як спекатись товариства Гленда. — До того ж мене попередили, що з радянських громадян ви берете найбільшу данину. Власне, я прийшов для того, щоб викупити свою дружину. Я заплачу вам за обох. Негайно. Тільки відпустіть нас на берег нашої річки. — Павло знічено стенув плечима й не стримався: — Чесно кажучи, я дивуюся вашим принципам, бо саме радянські люди ваші найбільші спільники в боротьбі з безумом самовбивства.

Гленд нічого не відповів. Він старанно кришив на дощечці молодий кріп, слідкуючи, щоб лезо довгого ножа не різало дерева.

— Назвіть нарешті суму, містер Гленд, і покличте мою дружину, — нагадав про себе Павло після довгої мовчанки.

Гленд поводився, як глухонімий. Він лиш вибачливо усміхнувся до Острожного й вимкнув електроварку. Потім висунув шухляду стола, що одночасно був льодником, глянув на обрій, де вже густішала синява, підвівся з пенька й мовив, не озираючись на Острожного:

— Час просити місіс Катаріну на обід.

— Ви знаєте, як звуть мою дружину?

— А я раніше це знав і чекав вашого приїзду до Макларенів. Три дні сиджу в засідці, як павук, і чатую на вас і вашу талановиту дружину. І мені, як бачите, поталанило, сер, — переможно усміхнувся Гленд, показуючи рукою на стежку, що вела через картоплище з синім цвітом і високими соняхами на межах грядки. — Тепер я можу перед вами похвалитися своїм добром. — Гленд ще усміхнувся, але якась внутрішня втома налягла на його плечі, й він знову опустився на пеньок, підводячи на Павла згорьовані очі. — Ви обмовилися про гроші, сер. Я промовчав, щоб не образитися на вас. Ви нова людина, де вам знати про серію телебойовиків за участю моєї ферми. Саме тут ловлять радянського шпигуна, який вирішив замаскуватися під самого Гленда. А ще кажуть, ніби мене загнав під землю страх перед радянськими ракетами, і тому я ненавиджу все радянське. Це не так, сер. Я був ученим-грунтознавцем. І прізвище у мене було інше. Я боровся з усім, що труїло землю. У відкритому бою я не переміг. Мої колеги легко зробили з мене блазня, а родичі хотіли сховати мене в жовтий дім. Тому я став фермером-блазнем. Містером Глендом. І над моїми дивацтвами ніхто не сміється: знають, я удаю блазня, щоб не конфліктувати з Президентом. У Білому домі теж удають, що не помічають мого єхидства.

— По-вашому, це розумно?

— Не знаю, але скажіть, як ви себе почуваєте під штучним небом?

— Вибачте, мені справді здається, що тут живуть люди несповна розуму.

— У перші дні я думав те ж саме, сер, однак зрозумійте: рано чи пізно земляни змушені будуть сховатися під гранітну обшивку свого космічного корабля — планети. Це станеться тоді, коли ми завіємо димами небо і протранжиримо ліси.

— По-моєму, це вже занадто, містер Гленд. Планета наша мала, проте вона і несходима.

— Ви міряєте все мірками своєї країни, а я дивлюсь на Штати. Ми вже виливаємо помиї в канадські ріки. Робимо все, аби тільки американцям жилося добре. Кому — ракети, кому — помиї, кому — масову культуру, і з усіх деремо, що можемо. І все це освячуємо благами для американця. Для середнього. І ніхто тут не кричить, що всі ми на одній планеті, а вона, як і яблуко — від черв’яка, загине тільки від переїдів невситимого середнього американця.

— Ви перебільшуєте, сер. Історія планети не заперечує прогресу, а ви кличете нас у печерний вік.

— З електронним небом, сер, — уточнив Гленд, зупиняючись перед зарослями.

Павло не зауважив, що перед ним фотоаплікації з просторовим зображенням, і дуже здивувався, коли Гленд натиснув кнопку, й хащі розійшлися, відкриваючи великий квітник. Квіти росли всюди і були зовсім різні. Павло подумав, що Гленд знову напускає на нього ману.

— Он і ваша дружина, сер, — сказав Гленд, милуючись тим, як Катя зрошує дрібні пелюсточки паркової мозаїки. Ці різноколірні квіти були виведені спеціально для скульптур, і Гленд сам побудував з них тінисту алею, хатину для закоханих і фонтан.

Катя побачила Павла поруч з Глендом і навіть не здивувалася. Помахала обом, тримаючи в лівій долоньці хромовану ручку маленького розпилювача й розвіюючи ним пружний туман над фонтаном з квітів.

— Місіс Катаріна поливає «Останнє табу». Так я назвав той фонтан з квітів, що нагадує ядерний вибух, — пояснив Гленд. Химера справді була схожа на атомний гриб. — Через два місяці починаю екскурсії. Я переконаний, моє підземелля злякає середнього американця дужче за найжахливіший фільм. Тут ще не все обладнано. У будиночку для закоханих сидітимуть двоє — беззубий юнак і лиса дівчина. Вони врятувалися від смерті, але на них висіялися спори з-під шапки «Останнього табу».

— Аж так? — запитав чи вжахнувся Павло, з відразою поглядаючи на будиночок з червоним дахом і блакитними лутками дверей. На стінах теж було висаджено квадратиками червоні і чорні квіти, ніби хто вишив мережку від притолоки аж до землі.

— Це необхідно для правди, — пояснив Гленд свою жорстокість. — Я спеціально їздив у Японію й дивився на тих, у кого над головами вже вибухнули американські бомби.

— Вам дозволять ці живі декорації? — засумнівався Павло.

— Що з дурня візьмеш, містер Острожний? — захіхікав Гленд і вкотре зашепотів голосом божевільного, міцно тримаючи Павла під руку: — Ви боїтесь мене? Отже, ви погоджуєтесь зі мною, що це справді протест вельможним, і однієї ночі вони мене викурять звідси? Усе можливо, сер, але я замаскую лазерні гармати. З суші вони мене не візьмуть. Я ще повоюю з ними, сер. Ви надовго до нас? — запитав уже діловим тоном, випускаючи руку Павла й махаючи Каті довгою сухою долонею: — Картошка! Укроп! Кушать! — вигукнув Гленд, і Павло не стримався, розсміявся: