Чтение онлайн

Повертаючись із штаб-квартири “Ескадрону милосердя” до свого тимчасового помешкання, хлопець відчував, що за ним стежать. Серед натовпу байдужих до всього клієнтів він помітив двох чоловіків із сторожкими очима. Де б хлопець не ходив, неодмінно ловив на собі їхні пильні погляди.

Девід вирішив до ранку не виходити з кімнати. Та й тут його не лишили в спокої. Десь у підлозі чи в стіні помешкання був вмонтований мініатюрний мікрофон. А можливо, його ще й знімають на плівку за допомогою невидимого телеоб’єктива.

Дві чи три години хлопець просидів, безтямно дивлячись у вікно. Натовп на площі розходився. Денні розваги клієнтів закінчилися. Наступна частина програми, відлагодженої, мов точний годинниковий механізм, — вбога вечеря, телевізор і сон.

Девід увімкнув електричне світло. Люмінісцентна лампа в стелі по спалахнула. Хлопець натиснув на клавішу настільної лампи. Раптом на абажурі з’явився напис, ніби намальований червоним олівцем: “Доде! Зніми сорочку, залиш її в кімнаті, одягни куртку й вийди на подвір’я”.

“Доде” — це було пестливе прізвисько Девіда. Так його називав батько. Хлопець ще раз поглянув на сяючу парасольку абажура. Але напис уже зник. Людина, що написала ці слова, була знайома з правилами конспірації. На прозорому склі не лишилося жодних слідів.

“Доде!” Це був поклик батька. Хлопець нашвидкуруч перевдягнувся. Потім вийшов у коридор. Оглянувся навсебіч. Не побачив нікого. Кому він потрібен, окрім шпигів, у цьому величезному будинку, населеному мертвими душами? З’їхав ліфтом на перший поверх. Внизу, в тіні, стояв якийсь чоловік. Хлопець ковзнув по ньому поглядом. Він не боявся. Батько кликав його. Чоловік підступив ближче й прошепотів: “Девід, йди за мною”.

Ця мандрівка запам’яталася Девіду на все життя. Він прошкував за своїм провідником. Вряди-годи озирався. “Хвоста” не помічав. Та за ним, звичайно, непомітно стежили. Але це вже було йому байдуже. Зараз він побачить батька!

Провідник зупинився біля високого баштоподібного будинку. За своєю архітектурою він відрізнявся від пласких довгих коробок, де жили прості клієнти.

— Піднімайся ліфтом на п’ятнадцятий поверх, — сказав провідник. — Шукай двері з вицяцькуваним ромбом. Там на тебе чекають.

Чоловічок щез, ніби й не було його. Ліфт підняв Девіда на п’ятнадцятий поверх. Ось і двері з ромбом. Вони відчинилися й пропустили Девіда всередину…

У вітальні сидів батько. Він помітно схуд. Хлопець кинувся йому в обійми. Стояли якийсь час, мовчки притискуючись один до одного. Потім батько обережно посадив Девіда в крісло.

— Як ти знайшов мене?

— Ти ж залишив записку… Я здогадався, де ти перебуваєш. Знав би, що я пережив, доки дістався сюди…

— Яка записка?.. Жодної записки я не писав, — здивувався батько. — Я не хотів втягувати тебе в небезпечну операцію. Покажи мені записку!..

Хлопець поклав руку на груди й раптом згадав, що лишив сорочку в кімнаті.

— Я забув, — сказав він. — Вона в кишені сорочки…

— Це звичайнісінька провокація, — вирішив батько. — Але поговоримо про інше. Тобі треба негайно залишити сіті. Ти поки що нічого не розумієш. Але я тобі дещо поясню.

— Та я вже здогадався! — вигукнув Девід. — Вони шукають тебе. Але я нічого не сказав.

— Тебе допитував Роні Купер?

— Це той неприємний, високий чоловік? Він ще заводив мене до кабіни з опуклою стелею. Я розмовляв із обчислювальною машиною. Запитував її, а вона відповідала. Машина сказала, що ти живеш у сіті під чужим прізвищем.

— А ти не втрачав притомність?

— Мені стало раптом погано… Там нестерпна задуха. Купер вивів мене з кабіни і вже ні про що не розпитував. Потім я довго блукав по сіті. Чекав, що ти підійдеш до мене. І водночас боявся. За мною слідом ходили нишпорки. Купер і Сем вистежують тебе. А вони нас тут не знайдуть?..

Девід підійшов до вікна, поглянув униз. Сіре мертвотне світло нечисленних ліхтарів ледь розсіювало морок на вузькому, глибокому, мов колодязь, подвір’ї.

Батько на мить замислився, а потім сказав:

— Господар цієї квартири допоміг мені зустрітись з тобою. Я цілком довіряю йому. Він незабаром повернеться й вивезе нас за межі сіті. Розкажи мені, як ти жив.

— Не дуже весело… А ти?.. Навіщо ти лишив мене напризволяще й подався до цього триклятого міста? Та ще й прізвище змінив. Тут же не люди живуть, а якісь поторочі. Дитячий садок для дорослих.

Батько простягнув руку, погладив Девіда по голові.

— Ти швидко дорослішаєш, синку. Поясню тобі. Я, ти це знаєш, працював у таємній лабораторії. Ми там здійснили одне відкриття, яке може мати величезне значення для долі людства. Я не перебільшую, повір мені. Нас запевнили: це буде державна таємниця. Ніхто ним не скористається. Ви ж продовжуйте працювати. Інакше вас випередять вчені з протилежного військово-політичного блоку, тобто червоні. Ми не повірили, створили свою організацію й заприсяглися, що не дозволимо використати це відкриття на шкоду людям. І раптом нам повідомили вірні люди, що “Ескадрон милосердя” використовує розгаданий в нашій лабораторії фізіологічний код для того, щоб тримати в покорі клієнтів, тобто колишніх безробітних. Наша організація вирішила припинити всі дослідження в галузі нейрофізіології. Але цього було мало. Товариші послали мене до сіті, щоб я з допомогою тутешніх друзів вивів з ладу нейронно-оптронну машину “Стеллу”, яка синтезує ультразвуковий код покори.

— А чому саме тобі це доручили? Ти знав більше, чим інші?

— Важко визначити внесок кожного із членів нашої організації. В одній галузі досліджень я, правда, пішов далі, ніж інші. От мені й доручили це завдання. Товариші пообіцяли, що наглядатимуть за тобою. Вірив, що повернусь. Пробач мені, сину. Але я не міг вчинити інакше!

— Тату! — вигукнув Девід. — Людей, що живуть у сіті, треба справді рятувати. Мені страшно. А якщо всі стануть такими байдужими?

— Не стануть… Не повинні ж люди перетворитися на живих маріонеток!

— А ти виконав завдання?

— Майбутнє покаже…

— Ти сховався тому, — запитав Девід, — що я прийшов тебе шукати в сіті?

— Я не міг вчинити інакше. За тобою йшли агенти поліції або ж нишпорки “Ескадрону милосердя”.

— А хто господар цієї квартири?

— Поки що рано тобі знати. Можливо, ти його побачиш ще сьогодні. Він запевнив мене, що в квартирі немає мікрофонів. Йому можна вірити. Вночі ми залишимо сіті. Мене звільнять з роботи. Життя наше буде складним. За нами стежитимуть. Може, навіть спробують викрасти або вбити. Люди, що мають такі знання, як я, небезпечні для нашого суспільства. Ось в яку халепу я тебе втягнув, синку…

Зненацька вони почули якийсь шерхіт у коридорі. Девід пополотнів, звівся на ноги.

— Хто там?

— Не бійся, — сказав спокійно батько. — Сюди ніхто не зайде.

У ту ж мить двері відчинилися, й до кімнати зайшли Роні Купер, Сем та ще двоє співробітників “Ескадрону милосердя” в уніформі. Роні Купер одразу ж відчув себе тут господарем, сів у крісло й з погордою глянув на батька:

— Приємна зустріч, Пітере Сноу?.. Чи не так?..

Батько глузливо усміхнувся й відповів:

— Зустріч приємна, що й казати… Але ж не настільки, щоб вдиратися до чужої квартири.