Чтение онлайн

Гумові обладунки убезпечували учасників гри від синців та переломів кісток. Але в цих людях-раках, що вистрибували на майданчику, було щось нелюдське.

Девід і Сем непомітно підійшли до найвищого будинку, що стояв посеред сіті. Через увесь його фасад поміж двома поверхами тяглися велетенські червоні літери, що складали два слова: “Ескадрон милосердя”. Хлопець зрозумів, що в цьому домі міститься штаб-квартира таємної служби, яка опікується мешканцями сіті. Та чи пустять їх всередину?

У вестибюлі за широким низьким столом сидів черговий. Він звівся на ноги й запитливо поглянув на прибульців. Сем підійшов до чергового і щось сказав йому. Той підсунув до себе мікрофон. За мить важкі броньовані двері розсунулися, і Девід побачив сходи, які вели до блискучих ліфтів.

“Чому Сем так хоче мені допомогти? — подумав Девід. — Пригрів чужу дитину, ходить з нею по сіті, веде аж сюди… Ні, не зрозуміло. Щось він од мене хоче… Але що?”

Тільки в ліфті Сем заговорив:

— Я тут декого знаю. От і використовую давні знайомства. Я тебе покажу одному чоловікові, а далі вже розраховуй на свої сили і здібності.

Та ці слова не розвіяли сумнівів Девіда. Його бентежило те, що Сем мав незрозумілу владу над людьми. За стінами сіті, на Шерфілдському болоті, перед ним схилялися натуралісти. Він міг наказувати службовцям “Ескадрону милосердя”.

Вони зайшли до великого кабінету. Високий худий чоловік вийшов їм назустріч, скривив губи в усмішці й показав рукою на розкішні крісла. Погляд його блакитних очей був відразливим.

— Мене звуть Роні Купер, — сказав він. — А тебе, хлопче, як?..

— Девід, — відповів хлопець. — Я шукаю батька.

— Чув про це. Тобі подобається в сіті?

— Я ще до нього не звик, — буркнув Девід. — Трохи нудно.

— Всі потроху нудьгують. Але це попервах. Потім звикають, — говорив Купер. — А чому ти думаєш, що твій батько живе в сіті? Як же він міг лишити напризволяще такого меткого хлопчину, як ти? Коли твій батько втратив роботу? Наші клієнти приїздять сюди сім’ями…

— Ні, батька не звільняли з роботи. Просто він одного разу пішов з дому й не повернувся. Потім подзвонив по телефону й сказав, щоб я його чекав.

— Мій давній друг Сем сказав, що ім’я та прізвище твого батька — Пітер Сноу…

“Я Сему цього не говорив, — блискавично подумав хлопець. — Хоча ні, я обмовився біля прохідної сіті. Але він тоді стояв далеченько. Як же він почув?”

— Де він працював? — не вгавав Купер.

— Він був ученим, працював у таємній лабораторії.

— От бачиш… Знову незрозуміло. Кажеш, що він був ученим. Чому я; йому заманулося жити в місті безробітних?

— Звідки ж я знаю, — сказав Девід. — Мене вже розпитували в поліції.

— А чому ти прийшов аж сюди? Чому ти впевнений, що твій батько тут?

Девід мовчав. Раптом він усе зрозумів: Сем і цей Роні Купер хочуть знати, де батько. Вони його шукають. А батько від них ховається. А Сем — не хто інший, як поліцейський шпиг! І яким же він був наївним, що сам навів поліцію на батьків слід.

— Бачу, що ти не хочеш відповідати, — мовив Роні Купер. — Твої справи нас не обходять. Я хотів тобі допомогти. Мушу пояснити тобі, що ми не знаємо всіх наших клієнтів на ім’я. Дехто, шукаючи притулку в сіті, називає себе по-іншому. Ми не допитуємося. У списках клієнтів не значиться Пітер Сноу. Але твій батько може жити й під іншим прізвищем. І це нас не турбує. Справжні імена всіх клієнтів знає тільки обчислювальна машина “Стелла”. З нею розмовляє кожен клієнт перед тим, як поселитися в сіті. Обманути її неможливо. Якщо хочеш, можеш сам розпитати її про батька. Я лишу тебе наодинці зі “Стеллою”.

— Гаразд! — відповів, трохи подумавши, Девід. — А коли батька тут немає, то ви відпустите мене з сіті?

— У нас вистачає клопотів і без тебе, — холодно відказав Купер.

…Девід зайшов до кімнати контакту разом із Роні Купером. Сем лишився в коридорі. Купер натиснув підряд кілька клавішів на пульті керування, увімкнув зумер. М’яке гудіння сповнило кабіну. Купер підсунув поближче до хлопчика широкі браслети-бинти й наказав:

— Одягни на п’ястуки рук і запитуй!

Тільки тоді, коли за Купером зачинилися двері, Девід запитав хрипким від нервової напруги голосом:

— Чи живе в сіті мій батько Пітер Сноу, колишній вчений, вік сорок п’ять років, невисокого зросту, волосся на скронях трохи посивіле, над лобом рідке…

На екрані замиготів напис: “Він називає себе Біллі Роджерсом. Де перебуває в цю мить — невідомо. Він зник із свого помешкання на Четвертій кільцевій”.

Раптом Девід відчув, як його тіло ніби пронизав струм високої напруги. У вухах задзвеніло. Хлопчикові здалося, що барабанні перетинки в нього от-от лопнуть. Він ледве не впав зі стільця. Та за мить отямився, підвів голову. Але його очі втратили блиск, стали тмяними. Голос, що линув зі стелі, про щось запитував хлопця. Девід відповідав. Розмова тривала недовго — хвилин з п’ять. Потім щоки в хлопця зарожевіли. Він широко розплющив очі, поклав руки на голову…

До кімнати контакту зайшов Роні Купер. Він розстебнув і зняв із п’ястуків Девіда браслети-бинти і допоміг йому підвестись.

— Ти втомився, хлопче, — сказав він. — Відпочинь.

Роні Купер розумів, що він все ще тупцює на місці. Відіславши Девіда, він нашвидкуруч прослухав запис діалога між хлопцем та “Стеллою”. Девід не міг щось приховати: його волю паралізував ультразвуковий код покори. Людина, що сприйняла імпульси високої частоти, втрачає на певний час контроль над собою. Вона в такому стані відповідала на будь-які запитання, робила те, що їй веліли.

У таємних військових лабораторіях фізіологічний код, за допомогою якого до головного мозку надходить інформація, розбили на систему імпульсних команд. Це й був “ключ”, а фактично “відмичка” до психіки тієї чи іншої людини…

Поліція та служба безпеки країни вже використовували імпульсний ключ, коли допитували різних противників уряду. Спочатку поліцейські фізіологи складали імпульсограму арештованих, вивчаючи їхні психічні процеси. Це була довга й досить складна процедура. А “Стелла” підбирала “ключ” до мозку кожного клієнта буквально за лічені секунди. Код покори міг придушити будь-які заворушення в сіті. І це була найбільша таємниця “Ескадрону милосердя”, яку він мав охороняти мов зіницю ока.

Отож Роні Купер вірив у цілковиту правдивість відповідей Девіда. А сказав хлопець не багато. Він випадково почув одну фразу із розмови з якимось незнайомим чоловіком: “Я обов’язково мушу потрапити до сіті”. Потім хтось поклав хлопцеві записку в розкладене ліжко. Та цю записку ще раніше читав і навіть перефотографував агент служби безпеки Сем. Він дістав її з нагрудної кишені Девіда, коли той спав у наметі посеред Шерфілдського болота. Та чи досить цього, щоб хлопець вирішив шукати батька в сіті…

Шеф “Ескадрону милосердя” ніяк не зміг розвіяти свої сумніви. Адже батько хлопця Пітер Сноу теж розмовляв із машиною перед тим, як потрапити до сіті. І він зумів не тільки приховати від “Стелли” свої наміри, а й навіть змінив своє справжнє прізвище. Але ж Пітер Сноу був видатним ученим, одним із тих, хто розгадав велику таємницю природи — фізіологічний код. Він знав про нього незрівнянно більше, ніж поліцейські фізіологи. Та чи міг його син Девід ошукати “Стеллу”?

Звичайно, батько міг навчити сина, як не піддатися імпульсному ключу. Але навіщо тоді було посилати хлопця в сіті. Адже Девід фактично викрив батька, змусив його ховатися…