Чтение онлайн

Акванавти повернулися в зал керування. Два телеекрани були погашені, на третьому, бічному, мерехтіли кадри з безкінечного фільму про життя глибоководного світу. Довга тонка риба-вудильник підстерігала жертву, розмахуючи гнучким спинним плавником із світлою плямою на кінчику…

Бортінженер Воронцов сидів у кріслі за пультом і записував на планшеті результати гідролокації дна.

— Олег не виходив на зв’язок? — запитав Хоменко.

— Ще ні, чекаю його виклику з хвилини на хвилину.

— Він мав би вже повідомити про себе, — сказав Усольцев, глядячи на годинника.

У цю мить зазумерила радіостанція. Хоменко натиснув відповідну кнопку — металевий передзвін припинився. Натомість в зал посипались сухі, різкі звуки азбуки Морзе. Кілька разів повторювалось перше розпачливе слово.

— Та це ж сигнал СОС, — мовив розгублено Хоменко, накладаючи на голову нікельовану пругку дугу з навушниками, — хтось поблизу зазнав катастрофи.

За хвилину він записав радіограму на аркуші паперу. Троє акванавтів припали очима до кострубатих рядків: “СОС! СОС! СОС! З борту грецького корабля “Геркулес”. Сталося нещастя. Зчинилася паніка. Поспішайте на допомогу! Наші координати…”

— Кілометрів за двісті. Встигнемо! Що там у них — пожежа, вибух, підступний риф? — висловлював здогадки Воронцов. Та рація мовчала. Невидимий електромагнітний міст, один кінець якого завдяки радіобую занурився аж на трикілометрову глибину, одразу ж розірвався. Лише ледь-ледь жевріли індикатори. На роздуми акванавтам лишалось кілька хвилин.

— Треба мерщій спливати, — мовив Хоменко. — За таких випадків баритися не можна.

— А Олег? — нагадав Воронцов.

— Егей, Олег же на дні! — вигукнув начальник біостанції.

Його очі враз потьмяніли, попелясті зіниці втратили свій звичний блиск, пригасли.

— Доведеться брати пеленг. Ми пошлемо за ним гінця.

І Воронцов, і Усольцев одразу ж зрозуміли, що мав на увазі їхній керівник. В одній з чарунок нижньої частини біостанції містився глибоководний дім — невеличкий розвідувально-рятувальний апарат, розрахований на двох акванавтів. Завдяки кільком гідравлічним ногам він досить швидко пересувався дном, міг також легко спливти на поверхню океану і долати значні відстані. Зайти всередину і задраїти люки можна за дві—три хвилини. Потім відсунеться сегмент днища біостанції, і глибоководний дім опиниться на дні.

— Йди, Володимире, — звелів Хоменко. — Що робити далі, сам знаєш. Запеленгуєш Олегів акватрон і рушиш йому назустріч. Викидайте на поверхню радіобуй і чекайте виклику. Нам буде потрібна ваша допомога.

— Треба попередити Олега, — запропонував Усольцев.

— Ні, немає сенсу, — вирішив Хоменко, — не варто передчасно хвилювати хлопця. Воронцов сам скаже все, що потрібно.

Півгодинна затримка в той час, коли якесь судно зазнало катастрофи, — ой, як багато! Бортінженер, зітхнувши, поспішив виконувати наказ Хоменка. У найвіддаленішому відсіку підняв люк і шугнув крізь вузьку горловину всередину глибоководного дому. Автоматично увімкнулося електричне освітлення. Акванавт обвів поглядом ребристе склепіння, невеликий пульт управління, два крісла перед ним. Порівняно з простором центрального залу біостанції тут було надто вже тісно. За ним із глухим скреготом зачинився люк. Відтак апарат схитнувся. Телеекрани оповила густа хмара намулу. Значить, біостанція відірвалась від дна, лишивши на дні своє мініатюрне дитя.

Що ж, час викликати Олега. Бортінженер увімкнув апарат гідроакустичного зв’язку і в ту ж мить здригнувся — на панелі виклику блимнуло зелене вічко. Залунав голос Олега:

— Я — “Форвард”, я — “Форвард”! Викликаю “Садка”.

Кодова кличка “Садка” за попередньою домовленістю була присвоєна Хоменкові. Бортінженер назвав свій позивний:

— “Чорномор” слухає! Як ти там, Олег? Чому не зв’язався із біостанцією раніше? Живий-здоровий?

— Я вже хотів повертатись, але на дні проповзла якась дивна тварина… Потім я побачив корабель…

— Який ще корабель на дні?! Тут, у цьому місці?! Що ти говориш?

— Затонулий корабель, мабуть, античний… Я підійшов до нього, забувши, що треба повідомити про свої координати.

— Погано ти вчинив, друже, — мовив Воронцов. — Там корабель тоне. Навіщо забрів так далеко? Хоменко лишив мене тут, у глибоководному домі. Бери мій пеленг і рушай. А я піду назустріч. Чим швидше ми зустрінемось, тим ліпше. Біостанція нас незабаром викличе.

— Гаразд! Я вже йду.

Воронцов зафіксував пеленг Олегового акватрона. Добре, що керувати глибоководним домом напрочуд легко. На сірому намулі майже рівною лінією тягнулися сліди ніг хлопця. Раптом вони різко повернули вбік. Що ж сталося з Олегом? Чому він зробив такий зигзаг?

Бортінженер знову увімкнув гідроакустичний передавач, гукнув нетерпляче у мікрофон:

— Як справи, Олег?

— Та нічого, йду поволеньки, — відповів хлопець.

— Чому так напетляв?!

Бортінженер вимкнув передавач і рушив далі. Екран висвітлював місцевість лише перед апаратом. Та в цю мить Воронцова не цікавив підводний світ трикілометрових глибин. Лише одна думка бриніла в голові: швидше, швидше, швидше…

Якась сіра пляма вигулькнула попереду! Вона росла, рухалася, набирала певної форми. Величезна тварина перетнула шлях глибоководному дому. До апарата повз дракон, підвівши голову на довгій гнучкій шиї. Короткі плавники на грудях загрібали під округлий тулуб сіре місиво намулу. Від голови до самісінького хвоста йшов зубчатий гребінь.

…Це було видовище з казки, з найбуйнішої фантазії. Тварина схожа на дракона! В її плазуванні відчувалася страхітлива сила. Луска, яка всуціль покривала тулуб, сяяла в інфрачервоному промінні.

Розглядини тривали якусь секунду—півтори, але для Воронцова ця крихта часу раптом стала вічністю. Час неймовірно розтягнувся. Бортінженер відчув, як його тіло затрусила лихоманка. Мимоволі поклав пальці на клавіші. Хода глибоководного дому сповільнилась, а потім він і зовсім, зупинився.

Голова тварини рвучко звелася вгору і зазирнула через телеекран всередину капсули.

Бортінженер побачив круглі, жовті, широко поставлені очі, які ніби складалися з мозаїки чітких ромбів. Погляд тих палаючих очей був незворушним, мертвим…

Юнак підсвідомо увімкнув систему захисту — дім оповило електричне поле високої напруги. Невидима броня різко відкинула голову тварини, її шия вигнулась, мов натягнутий лук. По тілу пройшла судома. Трикутні вістря спинного гребня враз нашорошилися на всі боки. Тварина змахнула плавниками та хвостом і відірвалася від дна. Її довге тіло чорною блискавкою перекреслило поле бачення інфрачервоних окулярів і зникло…

Що ж це було? Сон чи дійсність? А може, галюцинації, породження розбурханої уяви? Але на одному з табло посеред пульта управління вібрувала стрілка, повідомляючи про те, що й досі на обладунках апарата не спадає поле високої напруги. Чотири пари цибатих ніг знову понесли апарат вперед. Акванавту раптом впало в око широке ложе в намулі. Ні, це був не сон!..

І Воронцов зрозумів: він, можливо, єдиний із людей зустрівся віч-на-віч з таємничим морським змієм, володарем вод. Значить, тисячолітній міф перестає існувати, натомість народжується наукова класифікація. “Але хто ж тобі повірить? — мовив у ньому чийсь чужий голос. — Всі ми охоче переповідаємо казочки. Де фотографії, де обміри, де зразки бодай шкіри?..”