Чтение онлайн

Бортінженер відрахував координати за допомогою електронного калькулятора, а Олег думав про щось своє. Підводний дім вів по курсу автоматичний керманич. Раптом випадковий поштовх розбурхав хлопця. Він зітхнув і поглянув на телеекран. Що за проява!? Посередині матового овала витанцьовувала дивна істота. Змій! А хто ж іще? Округлий тулуб, схожий на довгий огірок, в’юнкий хвіст, дві пари плавників, плеската голова…

— Змій! — дзвінко вигукнув хлопець. — Оце так зустріч!

Воронцов отямився і позирнув на телеекран. Зображення тварини стало ще виразнішим. Хоча страховисько пливло убік, телевізійні камери не випускали його з поля зору. Але за мить тло екрана затьмарилось. Телеочі виплеснули цілий потік нових зображень. Ось, мов спущена з тятиви стріла, промайнула велика риба із зубатою головою. Вона вочевидь переслідувала здобич. Трусився ніби в лихоманці невеличкий кальмар, вимахуючи гроном мацаків. Потім на екран начебто висипали жменю срібних монет — налетіла на перископ зграя анчоусів і сполохано розсипалася навсібіч. Над скелями заколихались якісь кулясті істоти…

— Ми його застукаємо як стій! — вигукнув Воронцов і поклав пальці на клавіші управління телеочима. Зображення підводного світу злилося в суцільну каламуть. На сіро-коричневому тлі миготіли круглі та довгасті плями.

— А був же тут, голубе! Невже не з’явишся знову?

Олег відчував, як його також охоплює нетерпіння. Втупився в екран, намагаючись що-не-будь розглянути в сірій імлі. А там все ще обертався якийсь чудернацький калейдоскоп. І хлопцеві раптом страшенно захотілося побачити те страховисько. У цей момент для нього існував лише стрімкий танець круглих та довгастих плям. А поруч важко дихав Воронцов.

— Де ж ти, голубе?

— То, може, він і не з’явиться?

— Помовч… Зараз я його спіймаю…

Телеочі пронизували двокілометрову товщу води.

— Прогавив! Встиг-таки зникнути…

Воронцов одсмикнув пальці від клавішів керування телеочима і похнюпив голову. Олег доторкнувся до його плеча, хотів розрадити, але так нічого і не зміг сказати.

Хлопець випростався в кріслі. Збудження поступово зникало. Натомість наставала втома. Захотілося спати.

— Я вийду на дно, — сказав рішуче Воронцов. — Ми не повинні проґавити цю нагоду. Морський змій не встиг далеко втекти від нас. Зараз або ніколи…

Олег слухняно рушив слідом за Воронцовим. У пітьмі тісного відсіку бортінженер намацав вмикач. Плафон зі стелі виплеснув їм під ноги жовте світло.

Олег позирнув на чорне руків’я, яке стриміло у прорізі в стіні. Під ним виблискували скельця кількох циферблатів. Хлопець добре пам’ятав відповідні параграфи інструкції про користування акватроном. А ось і апарат стоїть у ніші, схожий на збільшені вдвічі обладунки казкового рицаря. Армоване скло акватрона ніби оповивав хиткий синюватий серпанок.

За допомогою Олега бортінженер прослизнув всередину акватрона. Сегмент на спині надміцних обладунків закрив широку щілину. Акватрон зрушив з місця і закрокував до шлюзу. Чорний отвір поглинув його, слідом упала важка броньована плита.

Хлопець підступив до важеля, доторкнувся холодної поверхні руків’я. Чому ж не засвічується індикатор? Серце в грудях гупало так гучно, що за його пульсацією можна було рахувати секунди. Нарешті зажеврів вогник. Пора! Олег натиснув на важіль. Руків’я напрочуд легко зайшло у стіну. Одна секунда, дві, важіль потроху виходив із стіни. Червоний індикатор згас. Отже, Воронцов полинув на побачення із морським змієм.

Хлопець повернувся в кабіну підводного дому, поглянув на хронометр: на табло блимали цифри, показуючи точний час. Втім, тут завжди горіло однаково яскраве електричне світло. У вічній пітьмі глибин бачили лише єдині очі — окуляри інфрачервоних приладів.

Хлопець завмер, притулившись спиною до одвірків броньованих дверей. На пульті все ще спалахували десятки кольорових індикаторів; чутливі прилади повідомляли про найменші зміни, які відбувалися у воді за бортом підводного дому. Згасла лише нижня низка вогників, оскільки Воронцов перед виходом під вод’у вимкнув двигун і зупинив апарат.

І зненацька на телеекрані з’явився змій. Олег придивився пильніше до фантастичної тварини. Ні, вона не була потворною. Гордий вигин шиї, плавна лінія тулуба, що переходить у довгий гнучкий хвіст… Напрочуд красиво. Біля довгого звивистого тіла вигулькнула одна цятка — людина в акватроні. Змій, очевидно, відчув, що його переслідують. Тулуб його зібгався в пружину, замиготіли плавники, шия витягнулася майже в горизонтальну лінію. Дистанція між твариною та акванавтом одразу?к збільшилась. Змій плив тепер серед фейєричного калейдоскопа кольорових плям.

— Та він же втікає! — мимоволі вигукнув Олег.

Дійсно, тварина раптом дугою вигнула хвіст і, виписавши коло на брунатній площині телеекрана, перетворилася на мерехтливу цятку.

Олег заплющив очі і сперся підборіддям на бильце крісла. Він знав, що людина в акватроні невразлива, але не міг відкараскатись від тривожних думок. Зрадів, коли пролунала сирена. Тоді вийшов у відсік і знову натиснув на важіль. Крізь зубасту пащу шлюзу в підводний дім прослизнув акванавт…

Потім Воронцов та Олег зайшли у кабіну. Бортінженер про щось розмірковував, а хлопець не поспішав сполохати його запитаннями. Не обзивався і гідроакустичний апарат зв’язку. Тож їхня короткочасна відпустка продовжувалася.

Воронцов заговорив:

— Я зняв його на кінострічку. Тепер уже вченим-педантам не відкрутитись. Ми з тобою, хлопче, відкрили абсолютно невідомий вид підводних тварин. Що й казати, світова сенсація. І ти до неї також причетний. Хочеш знати мою думку? Довжина змія метрів з двадцять. Діаметр тулуба — близько двох метрів. Розміри, ясна річ, вражаючі. Хто ж він? Як на мене, плезіозавр. Його сухопутні колеги — динозаври, тиранозаври, бронтозаври — вимерли 60 мільйонів років тому. А безодня океану зберегла останнього ящера-гіганта.

Воронцов ще довго розповідав би про морського змія, на побаченні з яким він щойно побував, та заклацав апарат гідроакустичного зв’язку. Воронцов, уважно вислухавши повідомлення, мовив хлопцеві:

— Хоменко вказав точні координати. Рушаємо на допомогу!

Акванавти поспішали у район, вказаний начальником біостанції. Апарат плив на незначній глибині — до поверхні лишалося якихось сорок—п’ятдесят метрів. Швидкість сягала сорока кілометрів за годину. Через двадцять хвилин Воронцов та Олег мали приєднатися до решти екіпажу біостанції. Про обставини катастрофи їх повідомили лише в загальних рисах. Вони знали про нещастя так мало, що не могли навіть висловити якихось припущень.

Апарат мчав із такою швидкістю, що підводні мешканці розсипалися перед сферою, тінями проносячись на телеекрані. Воронцов прикипів поглядом до пульта управління, а Олег неспокійно вовтузився у своєму кріслі. Хлопцеві вже допікала довга бездіяльність.

— Якби ми не ганялись за змієм, давно б дісталися до місця катастрофи, — сказав Олег.

Воронцов неквапно відповів:

— Невеличка затримка справі не зашкодить. Корабель добре тримається на плаву. Не журися, хлопче! Наш фільм про морського змія викличе справжню сенсацію. Та спершу допоможемо екіпажу судна…