Чтение онлайн

Хто ж це говорить в надрах його мозку, чий це голос? Усольцев!.. Отакий він зробить висновок, коли йому розповісти. Спробуй доведи йому, переконай! І раптом Воронцову стало соромно: адже апарат оснащений кіноапаратом. Натискуй кнопку і знімай…

У поле зору телеочей зайшла якась постать. Воронцов здригнувся. А, це ж Олег… Забути отак про хлопця! А якби тому була потрібна поміч?..

Та враз у нього увірвався терпець:

— Олег, ти нічого не бачив?

— Коли?

— Тільки що, хвилин п’ять тому…

— Ні, а що мало бути?

— Морський змій!..

— Ви що — жартуєте?! У мене хоч черв’як!.. ніби якась гідроакустограма.

— Потім поговоримо… Як тобі ведеться?

— Все про мене та про мене… А який корабель тоне? У цьому районі давно й шторму не було.

— Ох, який же ти допитливий, — розсердився Воронцов. — Нічого ще не відомо. Та заходь же у дім!

Глибоководний апарат мав позаду невеличку камеру шлюзування і тісний відсік, розрахований всього лише на один акватрон. Незабаром у конусоподібне внутрішнє приміщення через бічний люк зайшов, ледь пригнувшись, Олег.

— А ви не помітили моретрусу? — запитав він. — Мене так хитало, що аж вдарився головою об шию акватрона. Правда, майже одразу й опритомнів.

— Десь поблизу, найвірогідніше, вибухнув вулкан. Прилади повідомляли про це, але ми просто не звертали на них уваги,

Біостанція вже давно випірнула з глибин і пливла поверхнею океану. Високе небо над нею було майже безхмарним, повівав легесенький вітерець, сонце стояло майже в зеніті.

Усольцев піднявся на “горище” — у верхній круглий відсік. Крізь товстелезні кварцеві вікна в приміщення вливалися потоки сонячного проміння. Кілька низеньких крісел, прикріплених до підлоги, та овальна тумба відеотелефону — от і все скромне умеблювання. Але живе, сліпуче сонячне світло надавало кімнаті якоїсь урочистості.

Акванавт вийшов на палубу оглядового майданчика. Під ногами ритмічно похитувалась велетенська сфера, що розтинала своєю маківкою хвилі. Колір океанської води із синього враз став зеленим. Виходить, врожайний тут океан. Міріади планктонних організмів копошилися у воді, на них чигали зграйки невеличких рибок, щоб у свою чергу стати поживою для великих окунів-меру, кальмарів та анчоусів. Мов парасольки, пливли поміж хвилями рожеві медузи. Пекуче сонце павутинним промінням переплітало океанське лоно та білі хмаринки. А високо в небі, майже над біостанцією, широко розпростерши крила, плив альбатрос…

І раптом біолог зрозумів: не проміняв би він на найбільші принади підводного світу цей духмяний легіт, який так приємно освіжав щоки та чоло, це густе пахуче повітря, цей безмежний простір і навіть це немилосердно-пекуче сонце.

Та ось те, що він виглядав…

Вдалині, між морем і небом, забовваніла чотирикутна цятка з ледь помітними зубцями. Біолог прикипів до неї очима. Від напруження у нього виступили навіть сльози. Затулив обличчя руками: сонце пекло немилосердно. Стулені пальці здавалися червоними, аж багряними. Так і закарбувалася в пам’яті Усольцева ця мить — легеньке похитування палуби під ногами, червона імла, колючий доторк сонячного проміння до тім’я та потилиці.

Корабель стрімко наближався. Двигуни не працювали — судно несла поверхнева течія. Жодних ознак пожежі на борту. Усольцев із полегшенням зітхнув. Нічого лихого ще не сталося: корпус судна сидів у воді значно вище червоної ватерлінії. Але ж чому тоді мовчить рація? Якщо всього-на-всього зіпсувалися двигуни, то біостанція візьме корабель на буксир. Погода нині надзвичайно лагідна. Хоменко та Усольцев встигли раніше обговорити всі можливі варіанти рятувальних операцій. Який же з них доведеться застосовувати?

Телеекран у залі керування біостанції незрівнянно далекозоріший. Але Усольцев не мав бажання спускатися з “горища”, щоб переговорити з Хоменком.

Чий же це корабель? Суховантаж великої водотоннажності. Конструкція досить застаріла. Високий ніс, довга палуба-платформа, на кормі біла триповерхова надбудова. Вздовж борту тягнеться низка якихось рубаних літер. Але назву не прочитати…

Ось уже можна розгледіти навіть рядочки ілюмінаторів, що оперізували борт. Легенький бриз ворушив полотнище грецького національного прапора.

Та ніхто не підходив до поручнів. Жодна людина не з’явилася на палубі…

А можливо, моряки встигли залишити судно, екіпаж підібрав інший корабель?

Малоймовірно. Ніхто б не лишив напризволяще корабель, в якому вийшли з ладу лише двигуни. Найближчий атол знаходиться миль за двісті!

Біостанція підійшла майже до судна і дрейфувала разом із ним за течією. Біла фарба на металевій обшивці корпусу потріскалася. Ніби її од ватерлінії до вінця бортів затягла примхлива павутина. Мов грона сліпих очей, жовтіли ілюмінатори.

На оглядовому майданчику, ліворуч, відчинився ще один люк, з нього випоркснула ажурна драбина. Тугою струною напнулися сталеві штирі.

— Ще вище! — крикнув Усольцев у мікрофон, зійшовши на “горище”.

Драбина зачепилася гачками за вінчик бортів.

— Гей, там, на судні?! Відгукніться! — крикнув Хоменко.

— Хоч би одна жива душа, — докинув Усольцев.

А далі все відбувалося за раніше розробленим сценарієм. Магнітні присоски міцно з’єднали біостанцію і корабель. Обидва судна повільно дрейфували на захід. Першим на палубу вибрався Усольцев і відразу ж мало не спіткнувся об забруднені машинним маслом канати. Черевики прямо-таки липли до розпеченої палуби. Заглянув у капітанську рубку. І там нікого не побачив. На вузенькому алюмінієвому столику біліла карта, шаруділи списані дрібним почерком аркуші паперу. Під каблуками хруснуло скельце окулярів.

Усольцев вийшов із капітанської рубки, витер піт з чола. Що за оказія? Ніколи не сподівався, що потрапить на такий собі “Летючий голландець”. Де ж поділися люди? Адже судно ціле-цілісіньке, не помітно жодних слідів аварії, пошкоджень.

І біологові раптом стало страшно. Ніби чиїсь крижані очі втупилися йому в потилицю. Щось подібне він пережив у далекому дитинстві, коли із сусідським хлопчаком сходив опівночі на міський цвинтар. Тоді уповні стояв Місяць. Вони ходили поміж рядами пам’ятників і давніх могил. Він тоді навмисне говорив басом і рішуче розмахував руками, але ноги йому ніяк не корилися…

“А що робить Хоменко? — подумав Усольцев, неспокійно озираючись на всі боки і намагаючись відкараскатись від споминів про ту давню пригоду. — Цікаво, що ж він знайшов?”

Зійшовши на борт судна, акванавти вирішили розійтися. Усольцев мусив оглянути носову частину, а Хоменко — корму. Потім вони мали удвох обстежувати каюти трипалубної надбудови, капітанський місток, машинний зал і трюми.

— Хоменко! — закричав щосили Усольцев і раптом відчув, як тремтить його голос. І враз розгнівався сам на себе. “Ну-ну, звідки ці дикі фантазії — “Летючий голландець”, цвинтар…”