Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
— Ось і він!
Зілов перестрибнув і собі. Вони спинилися над трухлявим пнем старого граба. На хвилинку обоє замовкли. В лісі було тихо. Ледь-ледь шаруділи верхів'я грабків та де-не-де порипували, схрестившися, молоді стовбури. Катря сіла і нахилилася над пеньком.
— А що, як там гадюка! Брр! — зірвалася вона. — Я не можу! Нізащо! Суньте ви!
Зілов усміхнувся і, схилившися, просунув руку в корчі під пеньком.
— Єсть!
Він добув невеличку бляшаночку з-під ментоло-евкаліптових таблеток «Вальда». Знявши покришку, він вийняв вчетверо згорнутий папірець. Катря нахилилася йому через плече, нетерпляче витягуючи шию. Зілов розгорнув.
Впоперек папірця було всього кілька рядків. Якби не написано їх поспішним письмом та хімічним олівцем, то найбільше були б вони подібні до оголошення на останній сторінці газети, там, де дрібним шрифтом друкуються попит і пропозиція праці:
Негайно потрібні дівчата, не старші двадцяти — двадцяти п'яти років з знанням української та німецької мов.
— Хі! — чмихнула Катря. — Я знаю!.. Що за єрунда? Чи він відкриває біржу праці для гувернанток?
— Очевидно, — нахмурився Зілов, — мова йде про Аглаю Вікентіївну. Ну, і про вас. Але — скільки? Мабуть, необмежено, коли він не пише числа. Більше ви ні за кого не можете поручитися?.. А Можальська? Ну да — Шурка?
Катря нахмурилася теж.
— Н-н-не можу сказати… Як для чого. Німецьку вона знає, як кожний, закінчивши гімназію… У неї, здається, по-німецькому «три».
— Шкода. «Три» не годиться. А у вас?
— У мене кругле «п'ять», — навіть ображено скинула Катря бровами.
— Тоді я пишу. Не будемо тратити часу.
Вони сіли долі, і Зілов добув з кишені блокнот і олівець. В хащах глоду кілька разів просвистала іволга. Ще якийсь невідомий птах шипів і прицмокував десь у верховітті. Катря почала рвати суниці, яких на зеленому барвінковому килимі галявинки довкола було безліч — червоних і соковитих. Вона клала їх у рот по одній.
— Значить, так… — Зілов насупив брови, але це йому вдавалося погано, бо брови в нього росли невиразні і зморщок між ними іще не було, і замислено послинив графіт.
Дорогий О. І.! Страйковий комітет все ж таки арештовано вчора ввечері в артою та австрійцями майже весь…
— Прізвища, як ви гадаєте, перерахувати? Чи, може, на всякий випадок, не треба?
— Ну, єрунда! Все одно вже. Та й інакше він не знатиме, хто ж зостався. Цих, на всякий випадок, не треба…
— Ну, звичайно!.. Значить, «Страновський, Вікторович, Червинський…». Слухайте, Катре, ви б заспівали, чи що? Все ж таки, знаєте…
Катря поклала велику золотаво-червону суницю до рота і відкинулась навзнак.
— «Зелененький барвіночок стелиться низенько…» [352] — голос в неї був приємний, низького тембру, але несформований, дівочий, контральто. Голову, співаючи, вона відкидала назад, немов птах.
Дяковський. Всі. Машиніст через кочегара просить ваших вказівок слюсарю і телеграфісту…
— «А мій милий чорнобривий горнеться близенько…» Про меншовиків, будь ласка, не забудьте… «Ой, ще, ще, ще — ще ближче!»
Меншовики, та й есери також, разом з «Куренем» і «Просвітою», кажуть ставати до роботи, тільки будуть задоволені економічні вимоги, запевняючи німецьке командування, що страйк ніяк не політичний. Вчора німці наказали робити виплату за всі чотири місяці. Гроші привезено з Києва всім за місяць. Виплатили тільки депо. Люди гроші одержували і зразу ж тікали, на роботу не стаючи. Меншовики випустили заклик ставати. Декого з кондукторів і машиністів загітували…
352
«Зелененький барвіночок стелиться низенько…» — українська народна пісня.
— Чого ж ви замовкли? Співайте!
— «Зелененький барвіночку, стелися ще нижче…» Не забудьте про «Чорну руку»… «Ой мій милий, чорнобривий, присунься ще ближче…»
Катря співала і крутила головою на всі боки. Звідси, з-за пенька та каменя, це було дуже. зручно, — лишаючись непомітним, можна було бачити через галявину метрів на сто.
«Ой, ще, ще… ще ближче!»
І ще: що робити?..
Десь з хащів глоду Катриному співу почала вторити іволга.
З'явилась якась «Чорна рука». Вже з два тижні, з першого дня страйку. Вибили вікна адміністрації. Вимазали дьогтем і викачали в пір'я австрійського офіцера. На гетьманських і німецьких оголошеннях надписують непристойні слова. Німці кажуть на робітників. Робітники обурені.
Катря заспівала:
— «Ах, зачем эта ночь так была хороша? Не томилась бы грудь, не страдала душа…» [353]
Селяни охоче дають хліб, картоплю тощо. Підвозять, немов на базар на продаж. Ми зараз ідемо до «погорілої хати» для організації постачання харчів із цього села. Відповідь наготуйте на вечір…
353
— слова так званого фабричного романсу, популярного в міщанському середовищі на початку XX ст.
— Все?
— Все, — сказала і Катря. — «А она на любовь смотрит так холодно…» Хочете суниць? Це я для вас назбирала. — Вона простягла жменю, повну запашних ягідок, і висипала Зілову в рот зразу всю.
— М-м-м… Я задихнуся! — Він над силу ковтнув. Катря звелася, перестрибнула струмок і стала на камінь.
Уважно вона роздивилася навкруги. Ліс стояв тихий, крізь стовбури де-не-дс просвічували зелені вруна.
— Чудово! Можете класти… Ви читали, такий єсть український письменник Франко?
Зілов акуратно згорнув папірець, втис його у бляшаночку і поклав її на місце.
— Катре!..
— Що?
— Ні… Нічого… — Зілов зітхнув.
— «По дорозі жук, жук, по дорозі чорний — подивися, дівчинонько, який я моторний…» [354]
Заливаючися в два голоси, вони вийшли з ліска на дорогу і звернули праворуч, на захід. В цьому місці на перехресті стояв роздоріжний стовпчик. На дощечці в той бік, куди вони рушили, стояло: «Бидлівці, 18 верст».
354
«По дорозі жук, жук, по дорозі чорний — подивився, дівчинонько, який я моторний…» — українська народна пісня.
Але зразу ж, з-за повороту, назустріч їм виїхала бричка. Двоє гетьманських стражників, вартових, сиділи в ній — з гвинтівками за плечима, шаблями при боці, револьверами на поясах.
— Стій! — гукнули вони разом, рвучко спиняючи сивого огиря.
Зілов і Катря стали.
— Хто такі і куди?
— По хліб, пане добродію, по харчі! — заквапилася Катря прохальним, жебрацьким тоненьким голоском і вся враз зробилася якась менша й тонша. — На базарі нічогісінько, живемо по-городському, своїх городів не маємо…