Чтение онлайн

П'ятеро кіннотників гнали через вигін до переліска. Але втікачів уже видно не було — вони встигли добігти до лісу. Решта кіннотників спинилася і слухала, що їм говорив їхній командир. Це були «свої», гайдамаки, з довжелезними нагаями, прив'язаними до зап'ясть. Старшина кінчив, і вони повернули назад, у Слободу. Проминувши школу по вулиці, вони завернули за ріг і раптом затупотіли зовсім близько, по той бік хати. Почулися перегукування, лайки й команда.

— Сюди… вони в'їхали в шкільний двір, — прошепотіла Катря. — Треба тікати. Це за нами…

— Пізно, — буркнув Зілов. — Коли й вискочити, то вулиці ми вже не перебіжимо… Може, десь можна заритися в солому?.. — Він поплазував на животі через горище на другий бік — на бік, що у двір. Його притягувала щілина в стрісі і лезо сонячного проміння, що пробивалося крізь неї Катря сполохано щось шепотіла йому, але він спинився тільки годі, як щілина була вже просто перед його оком.

Зілов з Катрею помилилися. Безпосередньо їм поки що нічого не загрожувало. Кіннотники заїхали у двір зовсім не тому, що буцім помітили втікачів. Просто шкільний двір був найбільший, і вони заїхали сюди розташуватися. Козаки сплигнули на землю, зразу ж розкульбачували, путали коней і пускали їх пастись. Спиною до школи посеред двору стояв, уже злізши з коня, й старшина. Це був стрункий хорунжий в елегантній одежі, лакових чоботях, із стеком у руці. До воріт в цю хвилину підкотив парний фаетон з фурманом-австрійцем на передку. Фаетон спинився, козаки стали струнко, і з фаетона легко виплигнув опецькуватий, з рудуватими бакенами австрійський офіцер. Він недбало віддав честь на привітання козаків. За ним виліз з фаетона поміщик Полубатченко. За хвилину під'їхало ще з десятеро вершників-австрійців і між них на вороному жеребці, з поцяцькованим ясно-блакитним тільником — управитель Петрович. Всі рушили в двір, і стрункий хорунжий поспішив їм назустріч.

— Репетюк! — прошепотіла Катря, що підповзла теж і дивилася крізь солому поруч Зілова.

Справді, то був Репетюк. Золоте пенсне на широкому ланцюжку полискувало проти сонця, торс облягав тісно елегантний френч з золотими закарвашами, на рукаві блищав великий парчевий тризуб, на кургузій мазепинці — синя бляшка з жовтим левом, зіпертим передніми лапами на скалу. Він взяв на честь австрійському офіцерові, клацнув шпорами і потис руку панові Полубатченкові. Петровичу він злегка кивнув.

Сім років просидів Зілов з Репетюком в одному класі. П'ять років вони не розлучалися на футбольному полі — Зілов був лівий хавбек, Репетюк центр-форвард і капітан команди. На матчах він ішов у парі з правим інсайдом Потапчуком. Зілов знав і розумів кожний рух Репетюкового тіла. От він хильнув коротко головою наліво — це він щось ґречно сказав офіцерові. От він повів плечима, немов струшуючи щось, — це він чогось нервувався. Ось він напружив враз стегна і підкинув вгору рамена — зараз він крикне щось сердите або ж хвальне.

— По хатах! — гукнув Репетюк до виструнчених козаків. — Кроком руш!

Козаки скинули гвинтівки на плечі і рушили з двору геть.

Катря облизала сухі губи зашерхлим язиком.

— Фу, як хочеться пити… Як вам подобається Льонечка?.. Що ж ми будемо далі робити?..

Зілов не міг відповісти нічого. Вилізти з горища, поки у дворі люди або принаймні поки западе ніч, змоги ніякої не було. Пити хотілося справді страшенно. Але, очевидно, без цього доведеться обійтися ще не одну годину. Сонце пекло немилосердно, солома даху пашіла, як гаряче залізо, задуха під стріхою аж гусла, порох забивав ніс і горло, очі роз'їдало, одежа облипла — було зле.

Потроху у двір почали зводити людей. Це були самі чоловіки. Діди, старші чоловіки, парубки і підлітки. Їх заводили у двір і лишали посередині, в колі австрійців, просто неба, просто сонця, у спеці червневого дня. Репетюк з австрійським офіцером та Полубатченком зникли в приміщенні школи. Під дверима, на приступці, сидів старий учитель, сивенький і похилий дідок, очі в нього сльозилися, він раз у раз витирав їх лацканом чесучевого піджака.

— Вишні!.. — тихо прошепотіла Катря. — Вишні он, подивіться…

Шкільний садок довкола попід парканом обсаджений був кучерявими вишеньками. Вродило цього року багато — дерева стояли більше червоні, ніж зелені: соковиті кислі й холоднуваті ягоди рясно вкрили гілля. Під вишнями були цілі зарослі порічок і малини. Вони стояли немов у червоному шумовинні. Було літо. Червона ягода забивала все.

Степана Юринчука ввели двоє козаків… Він був у самій сорочці, розпанаханій на грудях, босий і без шапки. За ним вели діда Микифора Маложона.

За годину в дворі було мов на сході. Чоловіка з вісімдесят селян жарилися посередині на сонці. Один хлопець уже зомлів, і його обливали водою біля криниці, сивенький учитель метушився коло нього з нашатирним спиртом. Кілька австрійців стояли за ворітьми, не підпускаючи близько жінок і дітей. Діти й жінки трималися оддаля, за вигином дороги, звідки з горба видно було середину шкільного подвір'я. Гомін і плач доносив інколи звідти вітерець.

— Я все одно не витримаю, — прошепотіла Катря. — Мені вже, здається, крутиться голова. Якщо я зомлію, то, значить, я тут і вмру.

— Нічого вам не зробиться! — сердито огризнувся Зілов. Серце Зілова етнелося, і він мало не заплакав — було так безпорадно, і груди давила лють.

Нарешті на ґанок вийшов австрійський майор, за ним Репетюк і Полубатченко. Козаки й австрійці виструнчилися. Було козаків душ тридцять, австрійців замалим менше. Чотири кулемети стояли в чотирьох кутках двору, спрямовані всі в центр, на групу селян. Денщик вибіг за майором і поставив на ґанку під дашком маленький складаний стільчик. Майор сів. Полубатченкові Петрович виніс дерев'яний дзиґлик. Репетюк вийшов наперед і став на горішній приступці сходів. В руках він тримав паку паперів. Сільський отаман-староста — високий худий дядько з довжелезною чорною бородою, колишній, ще царських часів, старшина, а тепер делегат з'їзду хліборобів у Києві [366] — теж вийшов на східці. Він скинув шапку і вклонився всім.

Промова отаманова була недовга. Він проголосив лише, що бог повелів на землі бути ладу й порядку і хто того не держиться, той прийме кару після страшного суду.

Тоді блиснув скельцями пенсне і розгорнув свої папери хорунжий Репетюк.

— Панове громадо! — вигукнув він, як перед військовим строєм. — Ім'ям Української держави та її верховного провідця, йогомосці ясновельможного пана гетьмана всея України, та від ім'я командування дружньої імператорсько-королівської, сполученої австро-німець. кої армії, її офіцер кінної служби штабу дійових сил сьомої угорської кірасирської дивізії цісаря Австро-Угорщини Франца-Йосифа, начальник карного австро-українського загону, майор Бела Кадель просить повідомити вам таке.

Зміст повідомлення був дещо коротший. Його хорунжий Репетюк зачитав із своїх папірців. В результаті трусу, вчиненого з'єднаними силами австро-гетьманського карного загону, в селян села Бидлівці виявлено прихованої, всупереч наказу про роззброєння, зброї — два кулемети «максим», один кулемет кольт, гвинтівок руських дванадцять, австрійських сорок дві, німецьких десять, японських чотири, револьверів різних систем двадцять три, обрізів сорок. Прізвища держателів цієї зброї Репетюк оголосив зразу ж. Крім того, до розграбованої під час «влади бузувірів-більшовиків» економії сільського господаря, пана добродія Полубатченка, ще й досі не Повернуто: лобогрійок дві, плугів дев'ять, маслобойок чотири, борін сім, культиватор один, центрофуг три, кіс вісімдесят, грабель сорок, лопат п'ятдесят сім, серпів сто дванадцять, відер тридцять два, ламп «летюча миша» тридцять три; а також меблів з панських покоїв — свічадо одне, дзиґарі одні, дзиґликів чотири, килимів вісімнадцять, і розбито рояль системи «брати Мізє». Отже, не відшкодовано разом на суму вісім тисяч триста два карбованці сорок копійок в золотій миколаївській валюті…

— Свічадо, воно розбилося… — гукнув Микифор Маложон.

— Що? — спинився Репетюк.

— Свічадо, кажу, розбилося того ж таки дня, як його й брато, — зітхнув Микифор Маложон. — Я його тільки у двір і виніс, їй-бо, присяй-бо, нехай мене грім поб'є, щоб люди, сказати б, повеселилися, то їсть, глянули б кожний на своє, так сказать, отраженіє… Прихилив, значить, до дверей, а двері хтось як штовхне, — воно, значить, як гепне, ну, й вдрізки, різало-пороло, просто самий тобі пісок…

— Мовчать! — гукнув Репетюк.