Чтение онлайн

Кара на людей накладалася така. За перехованця зброї все село відповідало австрійському командуванню, що держало лад і спокій в цій місцевості, контрибуцією в десять тисяч австрійських крон та п'ять тисяч пудів фуражу понад план хлібоздачі австро-німецьким комісіям. Вісім тисяч триста два карбованці миколаївських село мало виложити панові Полубатченкові або грішми, або зерном із своїх грунтів, на які в кого є купча, зроблена до жовтня місяця тисяча дев'ятсот сімнадцятого року. Крім того, кожний, хто брав участь у розграбуванні економії пана Полубатченка «під час влади бузувірів-більшовиків», за списком хорунжого Репетюка, мав дістати зразу ж десять шомполів, а в кого відібрано зброю — двадцять п'ять. Решту ще не виявленої зброї пропонувалося знести до ранку, тоді буде другий трус, і в кого й після того виявиться зброя, того забиратиметься до міста, у в'язницю, згідно з законами держави, на строк від шести місяців і до шести років…

Почалася екзекуція.

Репетюк викликав людей за списком. Люди виходили, скидали штани, закочували сорочки і лягали на колоду перед ґанком. Руки зав'язувалося мотузкою під колодою. Вартові з шомполами ставали по обидва боки. Бунчужний рахував. Після трьох-чотирьох вишмаганих екзекутори змінювалися. Обтиракзчи піт, вони відходили набік, висушували об моріжок закривавлені шомполи і встромляли їх у гвинтівки. Зойки і лемент звідти, з гори, де стояли жінки й діти, були куди дужчі за стогони й скрики шмаганих тут. Люди зціплювали зуби, люди закушували губи, люди ковтали язики. І тільки схлипували враз в момент удару, бо руки ж зв'язано, і проклятий ніс Не було як затулити, щоб він мовчав.

Панові Полубатченкові стало погано, і Петрович разом із бородатим отаманом під руки відвели його в школу.

Шомполи посвистували, люди ставали самі в чергу, хто не міг звестися сам, того відтаскували до криниці. Старий учитель лежав у траві коло свого ґанку ниць, затулившись руками, і старечі плечі його дрижали й сіпалися.

Зілов намагався не дивитися в двір, він дивився на паркан, на зелень, на вишні, алей там було червоно — від ягід. І йому вже зовсім не хотілося пити, хоча в голову й стукало жаром, а в горлі і грудях горіло сухим вогнем. У кутку під стріхою лагідно аврукали голуби.

Катря зомліла.

Селян у дворі все прибувало. Австрійці та вартові зводили їх потроху, по одному, по двоє. Десь вже під захід сонця привели зразу п'ятьох. То були ті, що тікали з Слободи до переліска. Потапчук ішов останнім — гунька наопашки, тіло мокре й лискуче від поту. Він побачив Репетюка і хотів одвернутися.

Але Репетюк теж помітив його.

— Хо, мілорд? — привітав він його мляво невиразною, втомленою усмішкою. Три години вже стояв Репетюк на ногах, очманілий від спеки, від крику, від одноманітності. Він захрип, вигукуючи прізвища і кількість присуджених шомполів, — Сервус! — Потім він пошукав у списках і криво всміхнувся. — Доведеться вам скидати штани, містер Потапчук Петро Полікарпович! — вигукнув він. — Десять за економію, двадцять п'ять за гвинтівку системи «маузер». Скидайте ваші «шальвари», сер!..

Тіло в Потапчука було золотаво-брунатне тільки від пояса вгору. Від пояса вниз воно було матово-біле, не займане сонцем.

Репетюк чемно відвернувся, коли його, центра-форварда, правий інсайд простягся долілиць на колоді.

Зілов спробував поторсати Катрю — вона лежала, мов нежива. Що ж робити? Він знав, що зомлілих треба відливати водою. А коли не відлити? Зілов у медицині був цілковитий профан. Господи! Що ж його робити?..

На пагорбі за дорогою жінки билися в припадках на землі. Діти товклися довкола них і розтинали повітря одчайдушним репетом. Старий учитель стояв, прихилившись до одвірка, і його вуса мокро вилискували. Микифор Маложон саме зводився з колоди, затягаючи очкура на скривавленій спині. Потапчукове півбрунатне, півбіле тіло, тепер суціль червоне, лежало непорушно біля криниці в калюжі. Майор Бела Кадель сидів, одвернувшись до шляху, пихкаючи синім димом з чорної угорської сигаретки. Репетюк обтирав лоб хусточкою з жовтою крайкою і синіми волошками по кутках.

Австрійські солдати стояли окіл двору, похилившися на гвинтівки, бліді та понурі…

До ложі «Чорної руки» Піркес, одначе, вирішив не вступати. Справді, це було просто смішно. Зміст анонімного листа, який Піркес одержав від таємничої «ложі», не викликав ніякої поваги.

«Брате Піркес Шая! Для всемогутньої Ложі нема таємниць! Ложа знає, де Ти дістав кулю в груди, Ложа знає, що Ти носиш в собі розум Змія, серце Лева і жало Оси! Ложа кличе Тебе — іди до нас! Чорна Рука — це Ложа Чорної Народної Помсти! Чорна рука вразить Диявола в саме серце! Коли ти згодний, — виходячи на вулицю, замасти крейдою лівий рукав, — Ложа тебе знайде. Хай простягнеться Чорна Рука Народної Помсти над нашою закривавленою Землею!»

Це відгонило пінкертонівщиною, американськими кінофільмами і оперетковою романтикою. А разом з биттям вікон, мащенням дверних ручок калом та непристойними акростихами на парканах скидалося на звичайне хуліганство.

Піркес відкинув пропозицію, але сам утворив «Червоне коло».

Трапилося це так.

В понеділок уранці він раптом одержав повідомлення про звільнення. Їдальня «Вишневий сад», де досі від третьої дня до третьої ночі він грав під брязкіт ножів і виделок «Сім-сорок», «Молдаваночку», «Рівочку» та «Дерібасівську» — за п'ять миколаївських копійок від кожного корка чернятинського пива, — раптом закрилась. Від сьогодні вона вже обернулася на «Кафе артілі безробітних офіцерів російської армії». Офіціанти, продавці, кухарі — мали бути самі тільки офіцери. Скрипаль-тапер також став непотрібний. Його заступав офіцерський квартет під керівництвом колишнього полкового капельмейстера. В розрахунок Піркесу пропонувалося або двадцять австрійських крон, або десять обідів з «дежурных» страв. Піркес вибрав обіди. Що він їстиме на одинадцятий день, він поки що не міг собі уявити. Приватних уроків не було, на біржі безробітних числилося понад три тисячі, залізничники страйкували, урядовцям не платили, утримання вже три місяці, крамниці теж позачинялися — купувати не було кому і не було що. Кондицій поза містом також не траплялося — не вихованням дітей клопоталися зараз поміщики. Але на десять днів Піркес був тим часом забезпечений.

Він надів кашкет і рушив їсти «дежурный» обід.

Перед виходом з «алейки» на територію залізниці Пірке-сову увагу притягла група, що простувала назустріч до міста. Двоє австрійських солдатів конвоювали двох дівчат Цих дівчат Піркес знав. Одна була гімназистка Шура Можальська. Друга — боса, в блакитному злинялому платтячку, з вигорілим скуйовдженим волоссям — була п'ятнадцятилітня дочка колійного сторожа з першої кілометрової будки на волочиській колії, прозвана Одуванчик за її непокірне, вихрасте волосся, що завжди стирчало на всі боки, мов перекинутий стіжок. Побачивши Піркеса, Можальська почервоніла, але зразу ж тріпонула своїми розкішними кучерями і проминула Піркеса павиною ходою, ще й замуркотівши під ніс якийсь веселий визивний мотив:

— За що це їх? — запитав Піркес в босоногих хлопчаків, що бігли позаду гуртком.

долинуло ще, і тупіт чотирьох важких солдатських чобіт ковтнув кінець бравурної мелодії.

— За підписні листи! — охоче відгукнулися хлопчаки.

Дівчата ходили по квартирах городян, збираючи гроші на харчування дітей залізничників-страйкарів.

В цю хвилину зовсім близько з залізничної колії раптом розітнувся свисток паровоза. Піркес аж здригнувся. Паровозні гудки були тепер на рідкість. Від товарної станції котив поїзд з паровозом «Щ». Тої секунди, як паровоз проминав високий паркан біля пакгаузів, враз цілий фейерверк каміння, цурпалків та болтів злетів з-за паркана і градом заторохтів по машиністській будці й по стінках вагонів — і оскалля скла посипалося на гравій путі. Піркес встиг побачити, як штрейкбрехер-машиніст, присівши навкарачки, полохливо визирав з-за розтрощеного віконця. За хвилину десяток ніг затупотів асфальтом «алейки», і кілька хлопців кинулися врозтіч навтікача. Двоє з них стрибнули через штахет і гупнули на землю просто навпроти Піркеса. Високий і худий — Зіновій Золотар, за ним маленький та жвавий — Стах Нальчицький.

— Ех, ти! — гукав Стах. — Кров бурякова, душа часникова! Казав же тобі, попереду кидати треба, а ти, поки зібрався, якраз у хвіст і потрапив. Сидить, надувається, три дні в два чоботи взувається!..

Піркес підійшов і привітався:

— Війна, хлопці?

— Війна не війна, а заслужив — по морді на!

Вони пішли втрьох. Золотар був понурий, як завжди.

— Ат! — ображено бурчав він. — І діла ніякого, а кінця-краю теж не видать. Морду комусь побить дійствительно треба…

На паркані навпроти депо висіло якесь свіже оголошення. Вони підійшли й прочитали. Це було повідомлення німецького коменданта про арешт першого страйкового комітету і загроза, що «другий буде виявлений і висланий в концтабори, а третій розстріляний без суду». Підписано: «Комендант І — К залоги, полковник фон Таймо». «І» та «К» означало «імператорської та королівської», тобто австро-німецької.