Чтение онлайн

— Внимание, — прошепотів він. — Тише… Всі стримали коней і перехилилися наперед.

Сумніву не було. З другого кінця вулиці, звідти, де виринала вона з-під віадука проїзного тунелю, линули звуки, в походженні яких не міг помилитись ніхто. Від вокзалу Шуазелівською вулицею вниз дріботіло багацько кінських копит. Коні йшли ступою — може, сотня, може, багато сот підків. Крізь густизну туману інколи чути було, як брязнуть піхви об стрем'я, як задзвенить гвинтівка, як лясне нагай.

— Назад! — прошепотів Зілов. — Заманути нижче й прийняти в три кулемети! А Юринчук — в картеч…

— А поселок? — загув Костин бас. — Рабочий народ? Мы ж разнесем к черту все эти хатки… Отставить!.. — Всі змовкли знову, і тепер уже було зовсім виразно чути, що копит — сотні, що йде ескадрон, може, полк, що за три хвилини він має бути на цьому місці, на розі Гімназичної. — Мы просто возьмем их сейчас на испуг! — майже вголос сказав Костя. — Мы поднимем сейчас такой крик, как будто нас тоже полтора эскадрона. Я крикну первый, и будем все кричать «ура!».

— Ні, — схопив його за руку Зілов. — Стривай!

І перше ніж хтось встиг щось йому відповісти, він раптом на повен голос, на всю силу легенів жбурнув у темінь ночі, назустріч невідомому й невидимому ворогу, зухвалий і веселий спів:

мерщій підхопив і Костя несподіваним пронизливим і фальшивим фальцетом.

підхопили всі враз і з усіх сил, так що й коні шарахнули набік:

І тільки вони скінчили перший куплет і на секунду примовкли, щоб почути, як реагуватиме на їх спів там темна, невидима, ворожа сила, як враз звідти, з другого кінця вулиці, вдарив одвітний багатоголосий хор:

Розвідка розгубилась, хлопці схопили карабіни з-за пліч, дехто смикнув коня повертати назад.

— Черт! — вилаявся Костя. — Что за черт?

Спів урвався і там. Кіннота була вже зовсім близько. Пролунала команда «стій». Коней стримували, вони били копитами й форкали.

— Хто такі? — прилинуло з ночі, з туману, як з другої землі. — Хто такі?

Тоді Зілов приклав руку до рота і гукнув теж, надимаючи щоки, роблячи голос невідомо для чого низьким і басистим, як у Кості:

— Народ! Кидай зброю, гетьманське кодло! Армія українських повстанців взяла вас у кільце! Скоропадському смерть!..

Тоді в темряві ночі й осінньої мряки приснуло вигуками, хтось знову заспівав, хтось крикнув команду — знявся гомін. Десяток копит відокремився від загальної маси і риссю затупотів сюди. Костя вихопив маузер, Зілов, Бруне, Потапчук, Іванко, Цріні й Полуник клацнули затворами карабінів. З туману виринули вже коні, і передній вершник, розмахуючи шапкою з шликом, гукав:

— Не стріляйте! Геть Скоропадського! Ми — петлюрівці!..

Територію залізниці заливало яскраве світло — світилися всі густі шеренги міжколійних ліхтарів.

«Усуси» стояли під аудиторією, притиснуті до стіни. Вони збилися тісно, і було їх не менше як сот п'ять. Вони держали руки догори і були вже без поясів. Тільки офіцери ще демонстративно засували руки до кишень. Але робітники з гвинтівками на руку оточували «усусів». Шумейко, Козубєнко, Тихонов підбігали до кожного офіцера, і, погрожуючи наганом, — ім'ям ревкому і влади Рад примушували їх розстібати пояси з кобурами.

І саме в цей час по дошках переїзду з-за прохідного тунелю зненацька загуркотіло сотнею кінських підків. З оголеними щаблями просто сюди, до аудиторії, учвал скакала кіннота.

Робітничий цеп колихнувся, дехто кинувся вже до проходу за вокзал. Кіннота? Звідки кіннота? Чия кіннота? «Усусівські» офіцери вже гукали: «Хапай зброю, хапай!» Та раптом вершники перейшли з чвалу на рись, потім пролунала якась команда і, опустивши шаблі, закладаючи їх до піхов, вони з дощок переїзду захурчали впрост на перон. Попереду на чорному огирі басував командир.

— Слава неньці Україні! — закричав він до робітників.

Розгублено робітники опустили гвинтівки. «Усусів», що боронили владу гетьмана, роззброїли вони. І «славу!» гукано щойно немов до них. Але відповіли не вони, а «усуси». З папах у кіннотників звисали довжелезні шлики. Такі точно, як були в тих, що навесні привели німців на Україну… Петлюрівці!.. Що ж, націоналістам-«усусам» неважко з гетьманців перекинутися на петлюрівців…

— Вацек! — штовхнула Парчевського Аглая і миттю зірвала останній, що висів на ниточці, погон. — Вацек! Треба виходити із становища. Ну?

Парчевеький швидким і пружним військовим кроком мерщій підійшов до гайдамацького командира.

— Комендант міста, сотник Парчевеький! — виструнчився і взяв він на честь. — Дозвольте доповісти. Силами озброєних повсталих робітників гарнізонну офіцерську сотню знешкоджено, два невідомо чиї панцирники вибито з ладу, батальйон галицьких «січових стрільців» роззброєно, гетьманську владу повалено!.. — Тут Парчевеький придивився старшині в лице і запнувся: — Льоиька? Та чи це ти?

Репетюк відкинувся на сідлі. Скельця пенсне полискували з-під папахи з коротким, на очі, червоним шличком.

— Чорт мене побери, коли це не я! Маю честь, містер Парчевеький! Їй-право, можна подумати, що ми все ще в гімназії і під час пустого уроку бавимося у війну!.. Це здорово, Вацлаве, що й ви з нами! Особисто керували операцією, чи як?

— Репетюк! — муркнув Козубенко до Шумейка. — Той самий, що в Бидлівцях шомполував мужиків…

— Знаю, — сказав Шумейко, — і як єврейський погром у гімназії два роки тому робив, знаю…

— Яка несподівана зустріч, міледі! — Репетюк хвацько підкинув руку на честь. — Яким побитом, пані Аглає? Ніч, бій, війна! Ах, ви загуляли на вечорницях, моя прекрасна чарівнице, а ми з нашою війною стали на заваді вашим веселим втіхам? — Він перехилився через шию коня і підніс до вуст простягнуту вузьку руку. Браунінг Аглая переклала до лівої руки і заховала його за спину. Парчевеький висмикнув його і поклав собі до кишені.