Чтение онлайн

Парчевський посміхнувся скромно і стримано:

— Навряд чи маєте рацію, пане прапорщику! Французький десант уже висадився в Одесі! — знову експромтом збрехав він. — Батальйон зуавів і рота якихось чи то зулусів, чи то сенегальців, чорт їх там розбере, — всі вони негри, всі вони чорні. Словом, якийсь там колоніальний загін. Під час імперіалістичної війни на західному фронті, пригадуєте? Просто звірі!

Тепер уже всі позривалися з місць. Оце так новини! Сотник Вакулинський вже зібрав гурт своїх. Він уже захвилювався: дивіться, і французи підтримують Директорію! Слава! Аж тепер нарешті буде Україна самостійною! Сотник Вакулинський вже почував себе господарем держави.

— Хвилину уваги, панове! — попросив ще Парчевський. — Новини ще не всі. — Офіцери зразу ж змовкли і оточили його знов. — Я, коли ваша ласка, прийшов до вас немовби парламентером. — Парчевський жартівливо розвів руками. — Прямим дротом я щойно балакав з уповноваженим Директорії, цим самим, як його, ну, забув… Словом, справа в тому, — він посміхався праворуч і ліворуч, — що все військо Директорії виключно добровільне. Мобілізованих у них нема. Як, пригадуєте, було в Каледіна, у Корнілова або зараз на Дону? І мені доручено переказати вам, що від цієї хвилини кожний з панів старшин абсолютно вільний. Хто хоче, може негайно йти додому. Поручик М'якоша, на вас чекає наречена! Вася! А тобі, здається, за рогом, зразу на Київській? Прапорщик Луцький — і вам? — Парчевський приятельськи підморгнув до кількох офіцерів. — Отже, панове, ви вільні всі. — Гомін, вигуки не давали йому говорити. — Тихо, панове! Одну хвилинку! Зброю, будь ласка, залишайте тут. Брати зброю з собою я ні в якому разі не можу дозволити!

— Дозвольте! — скипів нарешті полковник Соловйов. — Але ж командир роти, здається, все ж таки я? Військове командування доручило мені…

Парчевський миттю глянув на Аглаю, тоді клацнув шпорами і виструнчився перед полковником:

— Пан полковник має на увазі гетьманське командування? Дозвольте рапортувати, пане полковнику! В результаті дій охочекомонної армії української Директорії в напрямі Києва і в напрямі Одеси військове командування армії гетьмана Скоропадського змушене капітулювати на милість переможця, про що прямим дротом щойно сповіщено мене, коменданта міста й залоги. Поручик Парчевський, кавалер чотирьох хрестів ордена святого Георгія!.. — Спустивши руку, Парчевський мило всміхнувся. — Ніколи й не думав, ваше високородіє, що ви такий щирий українець. Ах, да! — раптом згадав він. — Пане сотнику Вакулинський!

— Я! — вихопився сотник.

Парчевський знову козирнув. Мимоволі сотник теж підніс руку до кашкета.

— В телеграмі уповноваженого Директорії, — заговорив Парчевський тільки до нього, але так, щоб могли чути всі, — вказано, що ті з добродіїв старшини, які воліють добровільно стати на службу до війська Директорії, можуть залишитися тут. Командування ними мені наказано передоручити вам, пане сотнику Вакулинський.

— Слухаю, пане отамане! — гаркнув Вакулинський.

— Будь ласка, виявіть, хто бажає, і виставте з добровольців варту біля гвинтівок і ротного майна! Ви мене зрозуміли, пане сотнику Вакулинський?

— Зрозумів, пане залоговий отамане!

Аглая нишком потисла Парчевському руку. Від її лиця вдарило на нього жаром.

В казармі зчинився гармидер. Кілька офіцерів, що жили недалеко, на Київській вулиці, вже збирали свої манатки. Кілька інших розпитували Парчевського, чи не страшно буде зараз пройти до іншого кінця міста — на Новий План? Хтось гукав, що найкраще залишитися тут до ранку. Хтось бідкався, що він не місцевий і не може зразу ж побігти додому. Кілька вимагали не розпускати роти. Більшість стовпилася коло Парчевського, розпитуючи про деталі й подробиці новин. Парчевський відбріхувався, як умів. Він розповів, що французів два корпуси, що англійська ескадра з вісімнадцяти крейсерів і чотирьох дредноутів [494] і що з вагонного парку вже вирушили по десант ешелони-порожняки, отже, ждати їх треба не пізніше ранку. Полковник Соловйов у колі кількох кадрових штабс-капітанів чахкав, як паровоз, доводячи, що розходитися ніхто не має права, поки він не дістане відповідного наказу за номером, числом, підписами і відтиском державної печатки, — нехай німецької, нехай французької, англійської, зулуської чи «вашої Директорії» — йому однаково, один чорт.

Сотник Вакулинський підійшов до Парчевського і доповів, що добровільно до петлюрівської армії зголосилося сімнадцять старшин і караули біля гвинтівок та «огневого харчу», а також дозори довкола казарми він виставив з цих сімнадцятьох.

І саме в цю хвилину враз один за одним ударили чотири гарматні постріли. Всі змовкли й зірвалися з місць. Гарматні постріли знову вдарили — знову чотири, один за одним. Це було не далі чотирьох-п'яти кілометрів — з боку вокзалу.

— Рота! — розгублено скомандував Соловйов. Кілька прапорщиків вже бігли до козел по гвинтівки. Петлюрівські старшини біля козел взяли на руку.

Аглая схопила Парчевського за лікоть і потисла так, що він мало не зойкнув. Гарматні постріли били один за одним частіше й частіше, вони вже зливалися в один суціль, ний грім канонади. І лунко гуркотів панцир — то били пан цирники.

— Рота! Слухай мою команду! — зарепетував полковник Соловйов.

Тоді Парчевський плигнув на ліжко і підняв руку догори:

— Панове старшини! — гукнув він з усіх сил, перекриваючи загальний шарварок. — Ім'ям командування об'єднаними силами військ української Директорії — Симона Петлюри, французької армії — президента Річарда Пуанкаре [495] та морського десанту короля Англії, Георга Чотирнадцятого [496] , я, комендант залоги, наказую: струнко!

Всі стихли і стали майже струнко. Директорія, Пуанкаре, король Георг! Гуркіт канонади ревів не перестаючи. Парчевський стояв блідий, рішучий. Аглая мило посміхалася до вишикуваного строю офіцерів навпроти неї. Вона ховала підборіддя в ніжне, розкішне боа. Парчевський стояв на ліжку, обома ногами на чиїйсь білій подушці, і посіпував литкою в елегантній лаковій халявці чобіт. Шпори побрязкували ніжно й стиха.

— Ось що, панове офіцери, — сказав він, — панцирники війська Директорії вже годину тому ввійшли до міста. Це воші пристрілюються навкруги. — Парчевський нахабно посміхнувся. — Розумієте? Треба ж дати довкола на села гасла, що влади гетьмана вже нема, потім — взагалі, розумієте, темно, ніч?.. Я мушу вертатися до свого поста. Прошу бути спокійно. Я обіцяю вам щогодини висилати кінного зв'язківця з пакетом — алюр три хрести. Але раджу вам, мої панове, лягати і спокійно спати.

Вже виходячи, Парчевський сказав Вакулинському:

— Пане сотнику, зброї не давайте нікому без мого розпорядження. Ви ж розумієте, зопалу хтось може… ну, ви мене розумієте! Якщо буде замах повалити владу Директорії з боку господ руських офіцерів — без жалю огонь!

— Слухаю, пане залоговий отамане!

— Маю честь!

Юзеф вдарив по конях, і ландо плигнуло з місця. Аглая від поштовху впала навзнак. Але вона й не збиралася зводитися. Регіт давив її.

— Пуанкаре… не Річард… а Раймонд! — захлиналася вона. — І чому король Георг — Чотирнадцятий?

Парчевський схилився до неї:

— Чорт же їх там розбере! Серйозно — Раймонд? — він сміявся беззвучно з дрібним нервовим тремтінням. — А королі, ще в гімназії вчили, Людовіки, Генріхи — неодмінно «надцяті»…

— Але яке ж ви брехло! І як це ви здорово придумали оголосити тих дурнів петлюрівцями!

— Аглає!.. — схопив її руку Парчевський. — Мила!..

— Облиште! — Аглая відвела руку. — Слухайте! Панцирники гриміли.

— Звідки вони?

— Не знаю. Ще звечора. З боку Одеси. Хотіли пробитися на Київ. Офіцери…

Страшний вибух враз струсив повітрям, на мить розірвавши чорну запону ночі зблиском огнистої заграви. І тої ж хвилини затріщали сотні гвинтівок.

— В депо! — гукнула Аглая Юзефу. — Зразу на переїзд, тоді хоч і по шпалах, але кар'єром в депо!

— Слухам! — донеслося від Юзефа. — Тпрунь-тпрунь форвертс!

Коні сіпнули, і ландо заплигало по брукові так, що Аглая з Парчевський впали і мусили вхопитися за якісь рейки на днищі. Один погон Парчевського зачепився за якийсь гак і обірвався.