Чтение онлайн

— Ні, ні! — мерщій спинила його руку з ножиком Аглая Вікентіївна. — Що ви? Зовсім навпаки! — Вона знову кокетливо змружила очі. — «Зірочки срібні, золотий погон!.. Саме це й добре, що ви… фараон…» — Вона проспівала це й засміялася. — Шкода тільки, що ви не полковник! Ну, та вже… Офіцери в роті вас знають добре? — Вона знову відштовхнула руку Парчевського від своєї талії. — Прекрасно! Ми поїдемо зараз до них. От вам ваш браунінг, у мене є свій.

— Візьміть собі! — всміхнувся Парчевський. — Хай буде і у вас два. На всякий випадок. А також на пам'ять від мене. Номер три-тринадцять-два нуля.

— Ні, ні! — сказала Аглая. — Подарунки — це потім! А зараз він може стати вам у пригоді! — Вона простягла браунінг Парчевському назад.

— Ах, дєтка! — відсторонився Парчевський. Потім він вийняв з обох кишень по браунінгу і навів їх на Аглаю. — Учитись вам треба, без краю учитись! Ну хіба можна роззброювати отак, як ви? — Він сховав браунінги до кишень штанів. Зате вийняв з кишень френча другу пару. — Я ніколи не ношу менше як чотири, окрім того, що в кобурі.

— Нахаба! — Аглая реготала червоніючи. — А я вам ще вірила! Ну, постривайте ж тепер! Я вам віддячу, заноза! Пішли!

Ландо вже загуркотіло по бруку під вікном. Вони вийшли в холодну й вогку ніч. Парчевський лишав усі двері навстіж, а меблі перекидав, немов у приміщенні пройшов погром.

— Кланяюсь, папі Аглайо! — весело привітав Аглаю Вікентіївну фурман Гаймо. — Ніч добра, веселий буде шпацір! Коні встояли — юх!

— Здоров, Юзеф! Пустиш коней, як зможуть. І не спинятися, нехай там хоч що!

— Слухам, пані! Гальоп! Вшистко єдно жицє бедно!.. Командо, гальт! — Коні здригнулись й нащулили вуха. — Тпрунь, тпрунь — форвертс!!! — Коні аж плигнули і рвонули з місця в кар'єр. Ландо заплигало за ними, мов гумовий м'яч. Туман завихрився обабіч, дрібна мжичка засікла просто в лице, немов скляна.

Притримуючи одне одного, Парчевський з Аглаєю обговорювали план дальшої поведінки та дій. Офіцерська рота складалася виключно з мобілізованих офіцерів. З сімдесяти п'яти п'ятдесят були місцеві і на три чверті прапорщики військового часу — діти залізничників, студенти та урядовці. Кадрові офіцери були лише на командних постах. Переважна більшість — байдуже чи й вороже настроєних до ідеї національної української державності в усяких можливих її формаціях. Проте була й досить значна група молодших — петлюрівської орієнтації. Ці тільки й чекали на переворот. Заводіякою поміж них був сотник Вакулинський.

Ландо хурчало чвалом через місто. Коні летіли, як стріли. Промайнув центр. Прострибали праворуч зіщулені, притихлі хатинки Київської вулиці. Ніхто не спиняв, місто було як мертве. Ліворуч на насипу коливалися туманні крізь мжичку ліхтарі. На фоні сивого неба виростали чорні визубні приполкових тополь. Перший поклик зустрів їх уже на території полку:

— Хто? I пароль?

— Комендант міста, поручик Парчевський! — Парчевський перехилився через борт і назвав тихо пароль. Патруль оступився. Це були два прапорщики з офіцерської роти. Вони дуже зраділи Парчевському.

— От чудово, що це ви, пане поручику! Наші вже зовсім змучились — і досі не сплять. Які там новини?

Ландо підкотило до освітленої казарми за плацом. На ґанку стовпилося чоловік з десять офіцерів. Вони були з гвинтівками в руках.

— Пане Парчевський! Поручику! Вацлав! — Приїзду гостя всі були надзвичайно раді. Оточивши Парчевського, чемно вклоняючись Аглаї, офіцери повели їх до казарми.

— Пан комендант міста! Господа офіцери!..

Офіцери зривалися з ліжок, на яких лежали в шинелях, і бігли назустріч. З-за дерев'яної фельдфебельської загородки виплив ротний командир, полковник Соловйов.

Парчевський привітно всміхався на всі боки. Рота була майже вся. В дозорах ходило, очевидно, не більше як десять-дванадцять чоловік. Гвинтівки лискучим штахетом вишикувалися в козлах коло порога.

— Вацлаве Юрійовичу! — привітався і Соловйов. — Ну, що там? Які новини? Розумієте, таке неподобство! Всі телефонні дроти хтось перерізав, і, звісно, до ранку ніхто не береться шукати, де їх пошкоджено. Ми абсолютно, ну, зрозумійте, абсолютно ні бе ні ме! Як там справи вашої української держави?

Парчевський відкозиряв і повів рукою в бік Аглаї. Офіцери поглядали на неї, не розуміючи присутності невідомої жінки в цю пору тут.

— Як бачите, — всміхнувся Парчевський. — Я зовсім запросто. Моя дружина! — клацнув він шпорами. — Аглая Вікентіївна Македон. Пардон, Парчевська…

Аглая мило всміхнулася, потискуючи руку полковнику, потім іще декому.

— Дуже приємно! — враз заспокоївся полковник. — Ваша дружина? Дуже приємно! А що це за постріли, стрілянина, скандал?

— Пусте! Репатріанти хотіли розгромити хлібні крамниці, — відмахнувся Парчевський, — ну, знаєте, і довелося трохи полякати… Запрошуйте ж, панове, сісти?

— Ах, пробачте! Аглає Вікентіївно! Наше похідне життя… Всі посідали на ліжка в ногах. Аглая сіла поруч з Парчевський і навіть трохи притулилася до його плеча. З її вуст не сходила чемна й мила посмішка гарної жінки, що добре знає ціну всім своїм якостям і якостям мужчин довкола також.

Парчевський потер руки і посміхнувся:

— Так от, панове, новини все ж таки є. І неабиякі. Я бачу, — він посміхнувся ще інтимніше, — вам дуже не терпиться їх почути? Не буду дратувати вашу цікавість. Розумієте, мої панове, — гетьмана… — він зробив паузу, і Аглая зиркнула по обличчях довкола, — гетьмана, мої панове, вже нема. Київ, здається, взято. Влада на Вкраїні належить, панове, Директорії…

Секунду була мовчанка.

— А французи? — зацікавився полковник Соловйов.

— Французи?.. — Парчевський не був підготовлений до цього запитання. — Французи, що ж… Розумієте! — зразу ж найшов він відповідь. — Французи також підтримуватимуть Директорію. Так, так! Щойно іскрова депеша! — Він полапав себе по кишенях, немов депеша була десь, але він забув її взяти з собою. — Ах, да! Я відправив її до німецького командування. Очевидно, і німці тепер стануть на оборону Директорії. Вони ж запевняли, що визнають владу, яка переможе. Так от, панове, Директорія, значить, перемогла…

Рух перебіг по тісних рядах офіцерів. Кілька справді реагували, не приховуючи задоволення. Сотник Вакулинський розправив вуса і підморгнув своїм двом сусідам. Фізіономія полковника Соловйова зоставалася пісна й невиразна. Йому однаково було і до гетьмана, і до Петлюри — він був за «єдиную и неделимую».

Але враз всі заговорили. Як же в місті? Яка влада? Ще гетьманова чи вже Директорії? Що робити офіцерській роті? Вони тепер петлюрівці? Чи взагалі ніхто? Чи, може, петлюрівці прийдуть роззброювати? А може, треба виступити на підтримку гетьманського ладу?