Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
І ОДИН ЗА ВСІХ
Грачівського ховали самі його батьки.
Гімназистам було суворо заборонено бути на похороні. Заборона на цей раз була навіть і не від директора. Заборона була від ротмістра жандармського ескадрону, що порядкував у місті і в залізничному районі. Тепер, за воєнного часу, він був комендантом міста. Наказ коменданта міста, ротмістра жандармерії, барона Ользе попереджав, що кожна особа не з родини й родичів родини самогубця, яка дозволить собі піти за труною, буде відповідати згідно з чинними у прифронтовій смузі законами воєнного часу.
Ми проводжали труну товариша здаля.
Путь на кладовище була по Одеській вулиці, повз залізничну колію на Одесу. Колія була на високому й широкому насипу. Там, на насипу, на околиці міста, де Одеська вулиця вже кінчалася і від неї вбік відхилялася тиха, зелена приміська Цвинтарна вуличка, там зібралися ми, товариші. Поміж чорної гімназичної форми та синіх кашкетів з білими кантами було рясно зелених штанів і чорних кашкетів учнів залізничної школи та вищого початкового міського училища. Залізничні техніки і «внучки» [181] [182] — наші непримиренні вороги, які били кожного гімназиста, коли він потрапляв один і беззахисний до їхніх рук, і яким ми, гімназисти, відплачували точнісінько так само, — ці «вороги» прийшли до нас розділити наше горе, наше обурення й нашу небезпеку. Ми тихо балакали й залюбки частували один одного цигарками.
181
«Внучки». — У книжці в «Gaudeamus дgitur…» (с. 63) Ю. Смолич пояснив етимологію цього слова: «… городське чотирикласне училище… офіційно звалося «Вище начальне училище», і на кашкетах учні носили герб з трьома літерами — ВНУ. Так їх і прозвали «внучки».
182
Внучки — учні вищого навчального закладу.
А ще поміж інших блідо маячив пожмаканий, злинялий, блакитний, аж білий, старий, «заслужений» студентський кашкет. Це був кашкет Митька Ізвольського. Митька Ізвольський був старий, «вічний» студент [183] . Років з десять він кочував а факультету до факультету. Аж нарешті за «безпорядки» його викинуто з університету і вислано з столиці «по месту жительства». Він жив з приватних лекцій, з переписування театральних ролей та з інших випадкових заробітків.
Звідси, з високого насипу, було видно майже все наше місто. Залізничний насип, розтинаючи місто, панував над ним. Це був величезний залізничний вузол. Тепер у тиловій воєнній зоні це був видатний зафронтовий комунікаційний пункт. В центрі була станція — розкішний, найкращий вокзал-палац. На три боки від нього, виринаючи раптом з мережива привокзальних колій, розбігалися три радіуси залізничних напрямків: на Одесу, на Київ, до австро-румунського кордону. Одеська колія вибігала просто в степ — у широкі, горбкуваті поля, де-не-де поцятковані невеличкими перелісками, де-не-де покраяні глибокими химерно покрученими ярами. Це був уже край Поділля — край, піднятий відрогами Карпат.
183
Митька Ізвольський був старий, «вічний» студент. — У книжці «Я вибираю літературу» (с. 103) Ю. Смолич пише про прототип свого персонажа: «Я був просто закоханий в одного такого «вічного» студента, що проживав у нашому місті (коли я вчився у Жмеринській гімназії), — Митьку Добровольського, який, власне, і студентом уже не був, вигнаний з університету через «політичну неблагонадійність» та поселений у Жмеринці під нагляд поліції… Час від часу — особливо коли через Жмеринку проїздив цар Микола — Митьку заарештовували жандарми і вивозили кудись. Але за якийсь час Митька повертався і знову чарував нас, гімназистів, своєю шинелею та кашкетом, збурюючи в наших серцях романтичні мрії про студентські роки. Пізніше, в сімнадцятому році, в дні Лютневої революції, Митька Добровольський і здійснював у нашому місті революційний переворот. Ще пізніше — після Жовтневої революції — виявилося, що Митька — меншовик, а не більшовик. Ще згодом, либонь, під час німецької окупації, стало відомо, що Митька хоча й меншовик, але інтернаціоналіст і співробітничає з більшовицькою фракцією. Потім минуло років сорок, і я раптом одержав від Добровольського листа — він просить засвідчити його діяльність в роки громадянської війни на боці Радянської влади — для одержання пенсії…».
Ми стояли на повороті одеського насипу і похмуро дивилися перед собою. Міста ми не бачили. Ми надто пильно й гостро придивлялися до однієї точки, звідки мала з'явитися похоронна процесія.
— Везуть!
Але в цей час інше притягло до себе нашу увагу. По колії, від вокзалу, простували сюди, до нас, дві високі ставні постаті. При боці у них були шаблі, через груди жовтогарячі шнури. Це було двоє жандармів. Тихий шелест пройшов між нами. Кілька чоловік непомітно зникли з насипу на другий бік.
Жандарми наближалися. До нас вони мали підійти хвилини на дві раніше, ніж похоронний повоз промине нас вулицею. Тепер ми вже розпізнавали їхні лиця. Це був вахмістр Кошевенко і другий, не відомий нам рядовий. Син вахмістра Кошевенка вчився в другому класі нашої гімназії. Ми стояли і дивилися. Ми були зовсім непорушні, ми завмерли.
Жандарми пройшли крізь наші лави, як у розчинені двері. Вони не моргнули на нас і оком. Вони підійшли до Митьки Ізвольського і спинилися. Митька дивився на них і ліниво курив.
— Господин Ізвольський, — привітно відкозиряв вахмістр Кошевенко, — так што їх благородіє, господин ротмістер, кличуть вас до себе.
— Для чого? — поцікавився Митька, помовчавши якусь мить.
— Не могу знать! — весело відкозиряв вахмістр. А відкозирявши, він зовсім недвозначно підморгнув своєму компаньйонові. Другий жандарм клацнув закаблуками і став по другий бік Митьки.
Митька двома затяжками докурив цигарку й кинув недокурок на пісок. Потім він знизав плечима і, подивившись на нас, розвів руками. Це мало означати: «Як бачите!» Після того він рушив. Жандарми пішли по обидві сторони від нього. Проходячи повз нас, вахмістр Кошевенко, немов знехотя, немов ні до кого, кинув:
— А господам гімназистам я б радив розійтися по домах…
Митьчин арешт не був для нас новиною. Митька був «неблагонадійний», під наглядом поліції. Його арештовувано з метою «профілактичною». Перед різними громадськими актами і державними подіями. Перед днем царської коронації, перед земським з'їздом, перед проїздом государя імператора через нашу станцію. Останній раз Митьку арештували; за два дні до оголошення війни. Всякий раз, коли Митька проходив через місто в супроводі двох жандармів, городяни мали всі підстави сподіватися за день-два якихось визначних подій. Цей гороскоп був абсолютно несхибний.
Але довго розмірковувати над Митьчиним арештом ми вже й не могли. Траурні дроги з тілом Грачівського наближалися.
Траурний похід був такий.
Попереду, кроків на сто, йшли двоє поліцаїв. Між ними й траурними дрогами місце було абсолютно порожнє. Не було ні пона, ні півчої, ні дичка. Тільки старий церковний сторож ніс невеличкий мідний хрестик на довгому держаку. Самогубцю, згідно з законом церкви, ховали без релігійного обряду. На дрогах стояла довга, закрита віком чорна труна. На ній лежало кілька віночків з безсмертників чи айстр. Позаду труни за дрогами йшла стара, згорблена жінка.
Це було все. Все, — коли не рахувати ще двох поліцаїв з лівого боку та двох з правого. Кроків за двісті позаду, немовби нічого спільного з похороном не маючи, по тротуару йшли ще чоловік з десять жандармів. Вони байдуже позирали по сторонах, позіхали й курили, вдаючи, що вийшли взагалі, так собі — пройтися.
Між Туровським і Ссрбипим стояв на насипу молодий робітник в робочій одежі й засмальцьованій кепці. Він заломив кепку на потилицю й протяжно свиснув.
— Диви! — засміявся він, і сміх його прозвучав дивним, різким дисонансом серед загальної похмурої й траурної мовчанки. — Диви-но, помпа яка! Шість гачків і аж десятеро оселедців! Що він революціонер був, чи що?
Ми всі глянули на невідомого хлопця. Його сміх вколов нас. Сміх ображав пам'ять мертвого товариша. Але, крім того, цей невідомий замурзаний хлопець вимовив вільно й голосно страшне, заборонене слово. Слово, яке можна було вимовляти тільки нишком, тільки пошепки, попереду озирнувшись навкруги! І слова цього ми, власне, не розуміли. Це було не відоме нам слово. Ми не знали, що воно означає. Ми тільки знали, що за ним ховається щось загрозливе, щось заборонене, але й щось привабливе…
— Хто це такий? — запитав пошепки Сербин, киваючи на хлопця в кепці і підозріливо на нього поглядаючи.
— Хто його зна…
— Це з Пеньків, змінний кочегар з С-815, Козубенко.
Хлопеиь тим часом перемістив свою кепку з потилиці на очі.
— Іч, сволочі! — процідив він. — Сюди поглядають. Не вороти до них, хлопці, фотографій.
Потім хлопець обернувся до Туровського й торкнув його за плече:
— Чуєш? А що він написав у посмертній записці?
— Він написав «будь проклята гімназія»…
Хлопець помовчав якусь мить, немов чекаючи, чи не буде ще чогось далі. Ми глянули йому під кепку й побачили, що очі його почервоніли й зволожились. Тепла хвиля пройшла від цього невідомого хлопця до кожного з нас. Ми почували, що сльози лоскочуть і нам у підгорлі.