Чтение онлайн

Тому Жайворонок і Макар були дуже здивовані, коли, підходячи якось до дверей Піркесової кімнати, вони почули тихі й зажурні рулади його смичка. Піркес грав.

Але Піркес був не один. Проти нього на «верблюді», тісно стуливши коліна, застромивши між них стулені долоні й нахилившись наперед, сиділа дівчина. Її очі були теж втуплені в Піркесове обличчя. Це була зовсім не відома нам дівчина, очевидно, навіть не місцева. Їй було років шістнадцять-сімнадцять, вона була чорнява, смуглява і гарна.

Макар і Жайворонок розгублено застопорилися на порозі. Піркес помітив їх, одірвав смичок від грифа — звуки раптом і неприємно урвались — і помаяв над головою на знак привітання.

— От, знайомтеся, — дещо неприродно весело прокричав Піркес. — Це Мірель. А це мої товариші, Макар і Жайворонок. Макар — це наш філософ. Га-га-га! — і Піркес ляснув обох товаришів по спині.

Не встаючи, дівчина висмикнула праву руку з-між колін і простягла її по черзі Макарові й Жайворонкові. Ті потисли її і скромно відійшли в інший куток.

Якийсь час панувало незручне й вимушене мовчання. Піркес заходив по кімнаті, явно хвилюючись. Дівчина сиділа не рухаючись і спостерігала спокійним поглядом за метушливою фігурою хазяїна.

— Так от, розумієте, хлопці, — нарешті спинився й заговорив знову Піркес. — Мірель — біженка. З-під Холма [192] . Батьків її вбито. Брат десь є, але вона не знає де. Вона приїхала сюди, бо думала, що тут живе її двоюрідний брат. Але він виїхав ще торік і невідомо куди…

— І в мене нема нікого на світі, — почувся раптом милозвучний, але спокійний голос.

Макар і Жайворонок здригнулись. Вони ніяк не сподівалися, що дівчина враз заговорить. Чомусь їм здавалося, що ця дівчина повинна собі мовчати.

Дівчина кашлянула і сіла рівніше.

— Я одна на світі, — ще раз вимовила вона. — Я приїхала сюди тому, що тут багато тилових установ. Тут легко заробити.

Піркес зірвався й підбіг до Макара з Жайворонком.

— Їй жити ніде і нема на це грошей, вона буде жити тут. — Він кивнув на «верблюда». — Але… — Тут фізіономія Піркеса зробилася раптом люта і страшна. — Але коли хтось з товаришів щось там почне говорити, то хай знає, що я йому розвалю голову і… І повибиваю зуби, — не знайшов він страшнішої загрози. — Хай знають!

— Чого ви так хвилюєтеся? — стенула плечима Мірель. Макар і Жайворонок ніяково перезирнулися.

— Які дурниці! — прокашлявся Макар. — Ну, звичайно!.. Взагалі…

— Ще б пак! Які дурниці… — відгукнувся так само недоречно й Жайворонок.

Проте вони відразу ж уявили собі, що хвилювання й загрози Піркеса зовсім не безпідставні. Хлопці, звичайно, почнуть говорити всяке. Ну, хіба ж стримаєш Броньку Куль-чицького або того ж Воропаєва?.. Навряд тільки, щоб Піркес розвалив голову й повибивав зуби Воропаєву.

Воропаєв куди дужчий від Піркеса…

Щоб заповнити якось незручну паузу, що знову запала, Макар відкашлявся ще раз і звернувся до дівчини:

— А взагалі, яку роботу ви хочете… знайти? Ви маєте якусь професію? Ви сестра?

— Ні, я не маю професії.

Піркес схопив футляр, розкрив його, дістав скрипку, торкнув її струни, потім знову поклав скрипку у футляр і футляр повісив на стіну. Потім він знову закружляв по хаті, то червоніючи, то бліднучи.

— Піркес, — сказала Мірель, — вам же треба йти на лекцію і на репетицію.

Піркес підплигнув, схопив шапку з цвяшка, насунув її на голову і, не промовивши й слова, вискочив за двері.

— Він якийсь… ненормальний!.. — стенула плечима Мірель і раптом весело, дзвінко і зовсім по-дитячому зареготала.

Макар зразу втратив інтерес до дівчини. Вона сміється так весело. Значить… Макар потягся за книжкою, яку залишив, прийшовши, на столі.

Але книжку перехопила Мірель. Вона раптом скочила на підлогу, зробила два коротенькі танцювальні «на» і наблизилася до столу якраз тоді, як Макар потягся по книжку, й розгорнула її.

— «Іммануїл Кант» [193] , — прочитала вона. — Це ваш директор гімназії? О, він, мабуть, дуже розумний чоловік, коли пише такі великі книжки.

Тут Мірель помітила некліпний, зачарований, заворожений погляд Жайворонка на собі. Вона засміялася знову і раптом вдарила Жайворонка книжкою по голові.

— Агу-агу-агусіньки! — проспівала вона, нахилившися до нього й витягши губи рурочкою, як до маленької дитини.

Жайворонок почервонів. Аж заблищали сльози на його очах.

А втім, можливо, що сльози були і від іншої причини. Адже Мірель таки здорово бахнула його Іммануїлом Кантом по голові.

Вслід за Аркадієм Петровичем і інші наші педагоги взялися до діяльності «на оборону».

Інспектор, бувши словесником, тобто викладачем російської мови та літератури в чотирьох старших класах, вирішив насамперед організувати низку літературних рефератів — на теми високі й прекрасні, що сприяли б вихованню в гімназистах «любви к отечеству и народной гордости». Писати й читати реферати мали самі гімназисти, найздібніші учні в словесності.

Перший реферат читав Репетюк. Опонентами Богуславський призначив Воропаєва і Хавчака. Виступати в дебатах мав право кожний.

Ми були схвильовані. Реферат! Опоненти! Дебати! Самі вже ці слова були чогось варті. Вони були для нас уперше чувані. Вони звучали так, що до них неможливо було не почувати пошани. Це були слова цілком дорослі. В той вечір, на який був призначений реферат, наша тісненька актова зала була повнісінька. Чотири старші класи з'явилися всі до одного чоловіка. Педагоги були в мундирах. Директор — у капелюсі з трьома рогами.

Фу, чорт, це було просто надзвичайно!

Але це було не тільки надзвичайно, це було ще й неправдоподібно! Тема реферата була «Русская женщина и война». Ви розумієте? Мало того, що «війна», але ще й «женщина». Особа іншої, забороненої учневі середньої школи, статі!..

Репетюк, видимо, хвилювався. Ще б пак не хвилюватися! Педагоги, батьківський комітет, навіть сам почесний попечитель гімназії, багатющий поміщик граф Гейден, сидять у перших рядах, у парадних мундирах, у білих рукавичках, і бороди їхні пахнуть фіксатуаром. Репетюк вийшов на кафедру блідий, і кінчики його пальців тремтіли, коли він розгортав свої сторінки. На висках у нього був піт. Але ж складка — складка на нових штанях-кльош — була абсолютно бездоганна. Вона починалася десь аж під тужуркою і спадала вниз рівною, точно перпендикулярною до площини підлоги лінією. Репетюк поправив пенсне. Воно блиснуло білими скельцями і жовтим золотом проти сяйва канделябрів. Потім Репетюк пригладив волосся і кашлянув. В залі була така тиша, якої в гімназії взагалі бути не може.