Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
— Господа! — голосно сказав Репетюк. Голос його злегка вібрував. — Знаєте ли вы русскую женщину?..
Він спинився, немов чекаючи на нашу відповідь. Фу ти, чорт, це було кумедно! Ми відчували себе незручно. Що за дурацьке запитання, справді? Звичайно ж, женщини — чи руської, чи французької — ми не знаємо. Гімназистам же заборонено зустрічатися з женщинами «вне присутствия родителей или лиц, особо их заменяющих».
— Любите ли вы ее?..
Що? Любимо? Кого? Женщину?! Нас кинуло в жар. Хіба ж можна таке питатися?.. Глухий шелест перекотився залою Як він насмілився? Завтра його, мабуть, виженуть…
Репетюк ще раз поправив пенсне. Обличчя його зоставалося бліде, холодне й серйозне.
— Я позволю себе утверждать, что вы ее знате, что вы ее горячо любите… Ведь это ваша мать… Ведь это ваша сестра…
Ми просто ахнули. Ну й сучий же син! Почесний попечитель, граф Гейден, розвів руки в білих рукавичках і раптом захлопав долоню об долоню. Ах, значить, можна навіть ляскати, немов у театрі! Краса! Ми заплескали і заревіли:
— Браво!
— Біс! Бі-і-і-іс! — підхопили камчадали [194] .
194
Камчадали. — Ю. Смолич у книжці «Gaudeamus igitur…» (с.145) так пояснює значення цього слова: «Як далека від нас Камчатка, так і далекі, мовляв, останні парти в класі від кафедри — аж у закутку під стіною. Звідси й пішло говорити про тих, хто сидів на тих партах, камчадали. Казали так на них не тільки ми, учні, а й педагоги також. Тим паче, що на задніх партах звичайно приміщались найгірші учні, байдужі до навчання, відсталі з усіх предметів, здебільшого другорічники. Педагоги їх тільки «терпіли» — доки вони гімназію закінчать і дадуть спокій. Навіть викликали їх до дошки якнайрідше, може, — раз на четверть з предмета, і запитання ставили якнайлегші, — щоб могли вони витягти на «трієчку» й здобути перехідний до старшого класу бал. Серед товаришів по класу ці хлоп'ята теж особливого авторитету не мали, — хіба що «силовий», бо були всі старші роками, отже, й дужчі фізично: свій «авторитет» уміли здобути лящем чи потиличником».
Репетюк посміхнувся. Обличчя його було вже нормальне — рожеве. Складка на брюках — як напнута струна.
Директор підвівся і махнув рукою. Оплески, «браво» і «біс» урвалися ту ж мить, навіть без відлунку.
— Господа, — прогугнявив директор. — Прошу не забывать, что вы отнюдь не в театре. Попрошу выражать свои восторги в пределах приличия, без присущих театральной галерке выкриков… Засим, — він обернувся до Репетюка, — прошу продолжать.
Ромстюк заговорив рівним і дзвінким голосом. Цитати великих письменників так і посипалися з його вуст. Тургенев, Достоєвський, Гончаров, Пушкін, Карамзін. Три чверті Репетюкового реферата написали саме вони. Репетюк наводив уривки прози, зачитував драматичні діалоги, декламував поеми. Русская женщина! Виходить, ми справді знали її, окрім матері й сестри. Бедная Ліза, Татьяна Ларіна, Соня Мармеладова, Настасья Філіпповна, Аглая, Ліза, Віра і Марфінька, Марія Кочубей… [195] Правильно. Всіх їх ми знали. Правда, були це немовби й не зовсім справжні женщини. Не живі, а тільки описані. Крім того — вигадані. Може, їх насправді й зовсім не було і по могло бути. Але…
195
Бедная Ліза, Татьяна Ларіна, Соня Мармеладова, Настасья Філіпповна, Аглая, Ліза, Віра і Марфінька, Марія Кочубей — героїні класичних творів російської літератури, які вивчалися в гімназії: Бедная Лиза — з повісті Миколи Михайловича Карамзіна (1766–1826) «Бедная Лиза» (1792); Татьяна Ларіна — роману у віршах Олександра Сергійовича Пушкіна (1799–1837) «Евгений Онегин» (1823–1831); Соня Мармеладова — роману Федора Михайловича Достоєвського (1821–1881) «Преступление и наказание» (1866); Аглая — роману Ф. М. Достоєвського «Идиот» (1868); Ліза — роману І. С. Тургенева (1818–1883) «Дворянское гнездо» (1859); Віра і Марфінька — роману Івана Олександровича Гончарова (1812–1891) «Обрыв» (1869); Марія Кочубей — поеми О. С. Пушкіна «Полтава».
Ми слухали Репетюка, затамувавши дух, як ніколи не слухали ні одної гімназичної лекції. Він змалював руську женщину в образі захватному, але кроткому й ніжному. Вона може знищити вас, спалити вогнем своїх почуттів, але вона здатна обожнювати вас, вона здатна на високу і прекрасну самопожертву. От вам Віра з роману «Обрыв», от вам Ліза з роману «Дворянское гнездо». Але хіба на жертву руська женщина здатна тільки в ім'я особи і особистого? Ні! Репетюк твердив інше. Руська женщина жертвує собою в ім'я загального добра. В ім'я ідеї. В ім'я отечества. В ім'я людства. Вона радо за це піде на муки й страждання! Хіба дружина не посилає чоловіка на війну? Хіба сестра не соромить брата, що він досі не пішов ще боронити цивілізацію від варвара-шваба? Хіба мати не хрестить сина, не благословляє його, відправляючи на подвиг, на фронт?..
Граф Гейден вийняв блакитну хустку і на мить підніс до очей. Потім він коротко висякався. Тоді всі педагоги також дістали хусточки. Директор ворушив вусами. Ми сиділи, роззявивши роти.
Серце Хрисанфа Сербина то холодом скорчувалося, то роздималося від раптових гарячих хвиль. Ліза, Віра, Марфінька, Татьяна, Неточка, [196] Марія, Соня, Настасія… Які прекрасні імена! Чому від самих цих імен вже стискається серце і потім в нього б'є такою гарячою хвилею; Аглая, ще одна Ліза, Мері, [197] Маша, [198] Софія [199] . А Катря? Катря Крос… Катря Крос теж може бути руською женщиною, кротко страждати, палко любити і жертвувати собою. Мила, мила, дорога і прекрасна руська женщина, Катря Крос!..
196
Неточка — героїня повісті Ф. M. Достоєвського «Неточка Незванова» (1849).
197
Мері — одна з героїнь роману М. Ю. Лермонтова «Герой нашого времени» (1840).
198
Маша — героїня повісті О. С. Пушкіна «Капитанская дочка».
199
Софія — героїня комедії «Горе от ума» (1822 1824) Олександра Сергійовича Грибоєдова (1795–1829).
Фінал Репетюкового реферата був сповнений зворушливого ліризму й патетичної пристрасті. Прекрасним образом руської «жеищини в білому» кінчив він свою кантату.
Бій. Ураганна артилерійська підготовка. Шалена атака. Безпощадна рукопашна бійка. На стогони, зойки й передсмертні хрипи спускається ніч. Вона віщує раненим героям тільки смерть, самотню й болючу… Але тут з'являються руські женщини в білих одежах. На білих хусточках у них червоні хрести. Вони схиляються до ранених, до страдників, приречених на муки й загибель… Німецький кулемет рокоче. Снаряди розриваються довкола. Але біла женщина не випускає руки того, хто відходить за отечество в інший світ. Вона умирає разом з ним, пробита варварською німецькою кулею…
Сербин зробив вигляд, що в нього щось випало з рук, і хутко нахилився. Це треба було зробити конче. Треба було сховати обличчя. Сльози бігли по щоках, і ніяка сила не могла стримати їх… Він пережив щойно самопожертовну загибель Катрі Крос там, на полі брані, в білій одежі, над тілом загиблого героя. А цей герой був не хто інший, як він сам — Сербин Хрисанф…
І ЩЕ ОДНА СМЕРТЬ
Звістка про цю смерть була найнесподіваніша.
Ми були у Вахлакових. Репетиція початкової сцени першої дії була в самому розпалі. Ми сиділи в їдальні, випинаючи животи й надимаючи щоки, що мало символізувати цілковиту життєву самостійність, статечність та провінціальну обмеженість всіх тих земляків, поштмейстерів та інших чиновницьких персонажів гоголівської комедії. Семикласник Теплицький — найогрядніший з-поміж усіх гімназистів нашої гімназії, за що й дістав роль городничого, — входив із кухні в розстебнутій шинелі, яка символізувала халат, і гарчав своїм проспіваним на херувимській церковним баском:
— Я пригласил вас, господа, чтоб сообщить вам пренеприятное известие…
Фраза ця йому ніяк не давалася. Він проказував її так, немовби щойно за одним духом відспівав стократне великопісне «господи помилуй», і тепер, хапнувши повітря на повні легені, всю снагу своїх легенів вклав у це останнє, сто перше, форте. Аркадій Петрович сердився, хвилювався і завертав його назад.
І от, коли Теплицький вже в десятий раз виходив з кухні, запинав поли шинелі, насуплювався і гарчав свою злощасну фразу, а ми позіхали з нудоти або переглядалися з не зайнятими в цій сцені Валею і Алею, — раптом в передпокої сильно і довго задзвонив дзвоник.
Дзвонив Піркес.
Він відштовхнув Туровського і побіг просто в їдальню, до всіх. Це було дивно. Досі Піркес, не зайнятий в «Ревізорі», не був ще ніколи у Вахлакових і розположення кімнат не було йому відоме. Але він біг просто на голоси.
— Скинь калоші! — гукнув йому Туровський, але Піркес цього не почув.
У калошах, шинелі та шапці Піркес вбіг просто до їдальні і спинився посередині, перед нами, лупаючи очима і віддихуючи. Він біг надто шпарко і тепер не міг вимовити й слова.
— Що трапилося? — зірвалися ми всі, відчуваючи, що справді трапилося щось визначне.
Піркес із свистом втяг у груди повітря і нарешті здобув сяку-таку змогу заговорити.
— Вмер Кассо! — вистрілив він просто на нас. Ми справді мало не попадали поранені.
— Телеграма! — прохрипів Піркес і простяг вечірню газету. На першій сторінці, на першій же шпальті, в широкій чорній рамці було те траурне сповіщення:
«Министерство народного просвещения с глубокой скорбью извещает о смерти его превосходительства господина министра…»