Чтение онлайн

— Ви що? — запитав Піркес, нахмурившись.

Але хлопець вже заспокоївся, і очі його були сухі.

— Воно, виходить, і вам, гімназистам, також не з медом, — проказав він.

Ми промовчали. Похоронна процесія тим часом пройшла. На вулиці стало порожньо. На душі було пусто. Грачівського поховано. Грачівського вже не було…

— А як ви, господа гімназисти, про війну?

Зразу йому ніхто нічого не відказав. Запитання було несподіване, не зв'язане з попереднім і якесь, здавалося, недоречне.

— Що про війну? — обізвався нарешті Васька Жайворонок і враз почервонів.

— Та отак, про війну? Як воно там і до чого?

Репетюк зсунув брови, поправив пенсне і заявив, що інший звільнений з гімназії, Парчевський, вже пішов на війну. Крім того, от він, Репетюк, також думає податися… до флоту.

— Парчевського я знаю. Пустяшний хлопець! — відказав наш співрозмовець. — Але я, сказати б, не про те…

Він не пояснив, про що ж саме він. Помовчавши якийсь час, він попросив у Репетюка цигарку і, закуривши, зібрався рушати.

— Ну, я пішов. Всі вони такі, що ротмістри, що директори гімназій. Воювати, конєшно, не їм приходиться…

З цими словами парубок зник по другий бік насипу.

Ми стояли, не знаючи, що нам робити. Нікуди не хотілося йти. Грачівського поховано. Мова невідомого парубка була чудна й незрозуміла.

— Хлопці! — запитав раптом Зілов. — Чи не здалося вам, що отой хлопець, кочегар, так говорить, немовби він проти війни?

Як завжди, Зілову ніхто нічого не відказав…

Смерть Грачівського вичерпала всю справу з злочином Кульчицького. І злочин, і товариську впертість гімназистів, і самий погром гімназії враз забуто. Гімназію не закрито, всі інші репресії припинено, навіть знято всі не відбуті ще безобіди. Директор та інспектор на якийсь час зробилися лагідні й доброзичливі. Репетюк, зустрінутий о пів На восьму на вулиці з цигаркою, був відпущений всього з невеличкою нотацією.

Імена Малафеева, Сосіонова та Цигаикова — збіглих гімназистів інших прифронтових гімназій, що вже дістали «Георгіїв» [184] за особисту хоробрість, — тепер не сходили з наших вуст. Ми пишалися нашими колегами і заздрили їм. Нам було соромно, що ми сидимо тут, а не йдемо, подібно до них, на фронт Для подвигу і геройства. Васька Жайворонок, який після своєї невдалої втечі зробився похмурий, вперто запевняв пас, що він, будьте певні, втече вдруге, і, будьте певні, на цей раз його вже не повернуть.

Зілов і Воропаєв на це мовчали. В них, здається, охолов запал до фронтових пригод.

Одного ранку була лекція історії. Ми любили лекції історії не так за самий предмет, як за його викладача. Історію викладав нам молодий, що тільки цього року закінчив університет, учитель. Він ще не звик почувати себе педагогом, соромився своєї влади над нами, не знав, як йому триматися, і через те був у цілковитій підлеглості нам. Інспектора та директора він боявся ще дужче за нас. Нам це надзвичайно імпонувало. Пізніше ми довідались, що в білому білеті [185] Аркадія Петровича були якісь непорозуміння і це було основною причиною його страху перед начальством.

Сьогодні на лекцію Аркадій Петрович з'явився збуджений і схвильований. Він ішов шпарко, маяв полами сюртука, загрібав ногами й розмахував журналом. Така була його звичайна манера ходити. Але сьогодні всі його рухи були особливо рвучкі й нестримні.

Ввійшовши до класу, він жбурнув журнал на вікно і забігав між дошкою й кафедрою, потираючи свою лису, як пень, дарма що всього двадцятип'ятирічну, голову.

— Друзі! — проголосив він. — Ми з вами культуртрегери! [186] Правда, вам ще далеченько до культуртрегерства, але ви — майбутні культуртрегери! Воропаєв! — перебивав він собі самому за виробленою вже учительською звичкою. — Поясніть, що таке культуртрегери! Культуртрегери, — негайно ж, не чекаючи, поки Воропаєв зведеться, випростається й розкриє рота для відповіді, відповідав він сам собі, цілком певний, що це говорить зовсім і не він, а якраз Воропаєв, — культуртрегери — це люди освічені, які озброєні широкими гуманітарними, а також прикладними знаннями, і які цю освіту і знання поширюють серед цілого загалу. Ми повинні віддати на служіння фронтові, компатріотам, що борються за нашу вітчизну, свої знання й умілості духовного порядку. Жайворонок! Скажіть, які такі знання та умілості ми причисляємо до знань та умілостей духовного порядку?

Словом, діло було таке. Аркадій Петрович придумав утворити щось подібне до «гімназичного театру», яким би ми обслуговували маршові батальйони, що простують на фронт, та ранених, які вертають з фронту або лежать у численних вже госпіталях нашого міста. Аркадій Петрович пропонував, не гаючи й хвилини, вияснити, хто бажає і хто може взяти в цьому ділі участь.

Бажали, звичайно, всі. Ідея Аркадія Петровича нас захопила надзвичайно. Оце діло, так діло! Нарешті й ми допоможемо фронтові справжнім прекрасним ділом. Крім того, ми ж будемо «артистами»!

Чорт забирай! Невже ж таки й ми потрапимо вільно до театру, і не тільки в ролі прихованих, переодягнутих глядачів, а самих акторів, цих таємних і незвичайних людей з таким надзвичайним, загадковим і привабним життям?

В самий розпал підведення артистичних балансів раптом звівся Воропаєв і попросив собі слова.

— Аркадію Петровичу, — сказав він. — А як же буде з жіночими ролями? Невже жінок гратимемо теж ми? Це ж не цікаво, Аркадію Петровичу…

Дійсно, це було нецікаво. Ми всі пам'ятали, як років два тому на річному гімназичному вечорі була виставлена силами учнів старших класів якась дія з комедії Гоголя «Ревізор», і Ганну Андріївну та Марію Антонівну грали гімназисти шостого класу Раківський і Пухінсон. Дарма, що були вони справді зовнішності дещо жіночої, це було все ж таки зовсім не цікаво.

Аркадій Петрович підбіг до дверей, визирнув у коридор, чи там кого, нема, причинив двері щільніше, потім підбіг до передніх парт і, по-змовницькому мружачи очі, покивав нам пальцем, запрошуючи присунутися ближче.

— Бачите, друзі мої, ви самі знаєте, що закони Кассо забороняють улаштування спільних вистав вихованцями мужських і жіночих закладів. Коли вчився в гімназії я, тоді було вільніше і ми такі вистави влаштовували. Але ж тепер, ви самі розумієте… Отже, доведеться нам грати жіночі ролі, звичайно, самим…

— Ну…

З розчарованим і сердитим бурчанням ми відлинули від Аркадія Петровича. Але Аркадій Петрович замахав руками і заморгав повіками:

— Тссс! Тссс! Тихо, прошу вас, друзі мої!..

Потім він побіг до дверей утретє і, встановивши, що там усе безпечно, повернувся до нас навшпиньках з виразом обличчя конспіративним до крайніх меж.

— Але, друзі мої, ми зробимо так… Та тихо ж, Кашин, не сопіть мені в вухо! Директор може почуть!.. Ми зробимо так. Жіночі ролі готуватимуть, звичайно, наші хлопці… Та стійте ж, стійте, які-бо ви неврастеніки! Репетюк, поясніть, що таке неврастеніки… Але одночасно, нишком, десь на приватній квартирі, ми репетируватимемо п'єси з справжніми жінками. Ну, так, звісно — гімназистками, а то ж з якими? Потім, коли все буде готове, ми покажемо спектакль директорові. Хлопці, які виконуватимуть жіночі ролі, гратимуть навмисне погано. Спектаклі немовби повинні будуть через те зірватися. Макар, подивіться, там нікого нема в коридорі? Тут, немов випадково, виявляється в жіночій гімназії гімназистки, що уміють грати ці ролі, — про це я вже умовився з учительками жіночої гімназії. Вони запропонують. Директор відмовить. Ми підемо до військового коменданта міста — ми ж хочемо обслуговувати госпіталі й фронт! Потім комендант напише до учбової округи або й до міністерства. Словом… ви ж розумієте!..

Ми розуміли. Ми присунулися до Аркадія Петровича тісним кільцем. Ми підхопили його на руки, і за секунду, віючи фалдами мундира, Аркадій Петрович злетів високо під стелю.

— Тсс! Тихо, прошу вас! Друзі мої! — махав він руками й ногами. — Що ви? Покиньте! Я зоставлю вас без обіду!

Але ми піймали його і жбурнули ще вище. Аркадій Петрович змушений був виставити руки наперед, щоб не розбити обличчя об стелю.

— Ради бога! Прошу вас! Кульчицький! Я поставлю вам одиницю!

— Васька! На стрьому!