Чтение онлайн

— Це нічого не значить.

— Але ж, взагалі, я мушу її віддати, Юрію Семеновичу. Це книжка не моя…

— А чия?

Макар змовк. Ми стояли довкола, спохмурнілі й сердиті. Піднесений і веселий настрій під'їзду та передчуття не відомих, не звіданих ще пригод був зіпсований. Прохолодний і росяний бадьорий літній ранок втратив усі свої принади й радощі. Стало просто хмарно, сіро і тоскно. Ми були гімназисти, стояли серед гімназичного двору, і інспектор гімназії відбирав у нашого товариша недозволену книжку. Нудьга!

Нарешті, залишивши книжку в бездонній інспекторовій кишені, ми виїхали.

За кілька хвилин ми проминули останні приміські хатки і місто зосталося позаду. Теплий і вільний степовий вітерець прожогом вишмигнув з байраку і вдарив нам зненацька просто в обличчя. Чорт побери! Хай там що, а ми ж за межами міста, за межами гімназичної дисципліни та класних дисциплін. Пілі й вахмістри зосталися там, позаду, он серед тих віддалених будівель і дахів. Попереду аж два місяці волі, цілковитої волі, без позашкільного догляду, в зовсім нових, не знаних, навіть і неуявних умовах невідомого, ніколи не баченого села! Попереду нове й принадне життя, задушевна товариська компанія і безліч таємничих пригод!

Аркадій Петрович зняв і закинув на віз свою формену, з золотими ґудзиками й зірками на комірі, учительську тужурку. Тепер, в самій сорочці, він був схожий ні в якому разі не на педагога, а скоріше на гімназьора-восьмикласника, дарма що й лисуватого. Хотілося. підійти й загилити йому кулаком по спині:

За чотири години путі похриплими, надірваними голосами ми переспівали достоту весь наш гімназичний пісенний репертуар. Заспівували Аркадій Петрович і наш неодмінний співець Матьожа Туровський.

Ми спинилися на пагорбі.

Звідси, з узвишшя, ми бачили світ довкола нас великим радіусом кілометрів на двадцять. До обріїв, скільки сягало око, чергувалися картатою плахтою луки, поля і толоки. Де-не-де їх несподівано розтинав байрак з хаотичним розчепір'ям ярів, приярків і переярків. Де-не-де хвильною стіною здіймався грабовий перелісок з молодим зрубом. Який широкий простір! Яке вільне й непережитне почуття простору!

Впрост перед нами, в глибокій балці лежав величезний і чистий став. Він був до півкілометра завширшки і кілометрів два завдовжки. Він кінчався греблею, млином і вузенькою річечкою. Але за півкілометра річка знову розпливалася великим плесом трохи меншого, широкого й чистого ставу. Потім знову була гребля, був млин, і витікала вузенька річечка. І так — скільки бачило око, без кінця, поки третій чи четвертий став не зникав за зворотом розлогої, широченної балки. Став, гребля, млин, річечка, став — так майже колом оперізувало величезний, плескатий горб, покартований чотирикутниками полів, покраяний смугами доріг, поцяткований зеленими кучугурами дерев. На вершині горба, в гущавині садів і в плямах широких доріг, біліли й синіли хати під стріхами. То були Бидлівці. Ху, як це було прекрасно!

В цей час з-за вигибу узвозу, просто до нас, виринула доволі кремезна, дарма що юна, постать. На голові в неї був гімназичний кашкет.

— О! Мілорд, а ви якими судьбами тут?!

Весело оскирюючись, до нас підійшов однокласник Потапчук.

— Драстуйте, Аркадію Петровичу! — скинув він кашкет до педагога. — Здорові, хлопці! — привітався він і до нас, вдаривши найближчих своїм здоровенним кулаком по плечах.

Зустріти серед невідомих полів і ланів, під неосяжним і вільним небозводом, у гарячих променях літнього сонця свого шкільного товариша — це особливо весело і приємно. Ми оточили Потапчука з радісними вигуками й замолотили його кулаками всі враз. Сердега насилу видерся.

Петро Потапчук, незважаючи на свою дебелу й кремезну, несподівану для сімнадцяти років, постать, був у нас в класі малопомітною особою. Не позначаючися видатними здібностями, він був, проте, всупереч гімназичним традиціям, дуже ретельний до навчання. Майже щороку його виключали з гімназії за «невзнос платы за право учения». Ї щоразу, поблукавши тижнів зо два вигнаним з гімназії, Потапчук повертався нарешті коштом спеціальних благодійних вечорів або ще через якийсь принагідний випадок. Був Потапчук одним з найбідніших учнів нашого класу. Він навіть не мав ніколи власних підручників і користувався тут також з ласки товаришів. Його мати, удова, мала в Слобідці мікроскопічну хатку з мікроскопічним коло неї городом. Щодо землі, то стара Потапчукова мала її всього півморга за три кілометри від села.

Поява Потапчука тут, далеко від міста, була нам надзвичайно приємна. А втім, треба сказати, особливу радість виказав Макар.

— Хлопці! — мало не зайшовся він. — Це ж чудово! Потапчук — одинадцятий! Він непоганий футболіст! Звичайно, взагалі, трохи доведеться підтренувати. Ми перекинемо Воропаєва на місце Жайворонка, а Потапчук стане за першого бека. Га?

— Гайта-вйо! Вішта вйо! — засмикали віжками наші фурмани і, порипуючи загальмованими колесами, наші вози покотили узвозом униз, у балку, до ставу, до греблі й млина. З веселими вигуками, зраджуючи нашу семикласницьку дорослість, ми раптом кинулися попереду возів наввипередки. Село бігло назустріч нам — з усіма своїми вулицями, майданами, садками, обійстями та будівлями.

Ми були мандрівники, навігатори, сміливі мореплавці, і це якийсь невідомий острів сплив назустріч нам із надр океану, з тайни. Не позначений досі на карті, він трапився нам на нашому морському шляху. Дивне, невідоме плем'я заселяє цей острів. Ми перші мусимо відкрити і вивчити його.

Перший наш хліборобський день нам. довелося робити на полі в сільського старости.

Сільський староста був дука на ціле село. Він не був сам запасний, не мав таких і поміж родичів. Навіть синів у нього на війні не було, бо був від першої жінки бездітний, а друга породила йому чотирьох дочок. Ці чотири дочки — ситі й огрядні дівки — разом із найнятими женцями могли легко і швидко впоратися на десятидесятинному старостівському грунті. Допомагати їм не було ніяких підстав. Але дарма, ми мусили почати нашу роботу саме тут.

Справа в тому, що ніхто з селян, жодна з дружин запасних, допомагати яким ми приїхали, не погодилася пустити нас до себе на роботу…

«І що вони можуть, отакі шмаркачі? — простісінько нам у вічі говорили вони. — Таж вони тільки хліб попсують. Там того жита чи й вжнуть, а вже руки собі повжинають та ноги повикошують!..» Закінчувалися, такі фрази глузливим реготом і вже зовсім не пристойними епітетами на нашу адресу. Ми були збентежені, засоромлені й обурені.

Отут і прийшов нам на допомогу сільський староста. Він вважав це за свій обов'язок як представник місцевої влади. Адже за це могла йому десь потім від когось вийти якась подяка. Та й що гріха таїти, варт було рискнути півморгом для нашого навчання, щоб потім, вдвоє швидше обробившись за нашою допомогою, послати дочок на поденне. Адже робочі руки були дорогі, і найбідніші вдови та запасні любісінько віддавали з урожаю третій сніп. А до війни він сам платив десятий і навіть п'ятнадцятий.

Ми вирушили в поле на світанку другого дня.

Була четверта година, і щойно розвиднювалося. Дерева й кущі стояли довкола тихі й непорушні, похилившись додолу важкими, росою набряклими вітами. Метушилися й гомоніли по дворах і серед вулиці величезні зграї горобців. Лінивою ходою виходили за ворота корови, здіймали голови догори й довго та гучно мукали. Потім спускали голови до землі й тихо брели за чередою. Незчисленні півні перегукувалися з усіх кінців привітальними й радісними криками. Їх перегукувалося щонайменше кількасот, але з-посеред тих кількохсот голосів не було й двох подібних між собою.