Чтение онлайн

Урешті-решт зупинившись, Вершник був подивований — він знов опинився в тій запилюженій кімнаті, яку знайшов під час однієї з мандрівок напередодні. Ліворуч від нього були ті самі п'ять арок, що вели до невідомих печер, а праворуч — кам'яна статуя ведмедя з роззявленою пащекою. Юнак підійшов до бронзового монумента, уважно розглядаючи ікла тварини. Він ніяк не міг збагнути, що саме змусило його повернутися до цієї кімнати. Та вже наступної миті Вершник стояв перед темними арками й, полинувши вперед думками, вивчав їхню довжину, а також розміри кількох кімнаток, до яких вони виводили. Ті були геть порожніми, якщо не брати до уваги кількох павуків, метеликів, багатоніжок і сліпих цвіркунів.

— Агов! — гукнув Ерагон і почув, як тунель повернув його голос назад. — Квесторку, — мовив юнак, запитально глянувши на свого головного охоронця, — а в цих забутих місцях узагалі хтось живе?

— Тут живе кілька дивакуватих кнурланів, для яких самотність значно приємніша, ніж доторк дружини або ж голоси друзів. Якщо пригадуєш, Арджетламе, саме один із таких кнурланів попередив нас про наближення армії ургалів. Ми воліємо про це мовчати, але серед них є й ті, кого ватажки кланів вислали сюди за порушення законів, прирікши їх на самотність на кілька років або й до кінця життя, якщо їхня провина була особливо тяжкою.

Для нас вони всі — ніби живі небіжчики. Зустрівшись із ними за межами нашої країни, ми намагаємось не дивитись на них, а якщо помітимо когось на підступах до наших кордонів, то й узагалі вішаємо зухвальців.

Дослухавши охоронця, Ерагон кивнув і попросив Квесторка вивести його назад до зали переговорів. Гном закрокував попереду, показуючи Вершникові шлях, а троє інших охоронців прикривали його зі спини. Футів за двадцять юнак несподівано почув позад себе якийсь шурхіт. Той звук був настільки слабким, що Квесторк, здавалось, не звернув на нього жодної уваги.

Хутко озирнувшись, Ерагон побачив у слабкому бурштиновому світлі магічних ліхтарів сімох гномів, що були вбрані в чорні балахони й наближалися до них із такою швидкістю, на яку були здатні хіба що ельфи, Тіні або ж ті істоти, в чиїх жилах тече магічна кров. Непрохані гості мали обмотані ганчір'ям ноги, тож рухались майже нечутно, виблискуючи в напівтемряві кинджалами й невеличкими металевими булавами. Їхня свідомість, так само, як і свідомість разаків, була надійно заблокована від проникнення.

«Сапфіро!» — гукнув був юнак, проте враз згадав, що його дракон зараз дуже далеко. А вже наступної миті він розвернувся до нападників обличчям, вихопив шаблю й хотів гукнути, щоб ті не наближалися, проте було надто пізно. Слова так і застрягли Вершникові в горлі, коли троє супротивників збили з ніг його охорону й замахнулися своїми кинджалами. Юнак вмить обернув своє єство на суцільний потік магії й, не покладаючись на прадавню мову, просто змінив матерію світу так, як йому заманулось. Троє охоронців, що розпласталися під ногами ворогів, здійнялися в повітря й так швидко полетіли до Вершника, ніби їх хтось смикнув за невидимі мотузочки. Потому вони стали на ноги перед Ерагоном — живі й здорові, — геть не розуміючи, що воно коїться.

Від раптової втрати сил у юнака на мить підкосились ноги, і двійко гномів, вбраних у чорні балахони, певно, помітивши це, кинулись до нього, намагаючись всадити йому кинджали в живіт. Спантеличений швидкістю й люттю, із якою на нього напали гноми, юнак насилу встиг відбитися від їхніх ударів кількома помахами шаблі. Один із його охоронців тим часом вискочив уперед, хвацько вимахуючи сокирою, проте, перш ніж Вершник устиг схопити гнома за кольчугу й смикнути того назад, у повітрі зблиснуло гостре лезо й полоснуло охоронця по шиї. Ерагон із жахом зрозумів, що це був Квесторк. На його закривавленій горлянці зяяла велика колота рана.

«Схоже, ці покидьки й самі не розуміють, що накоїли», — промайнуло в Ерагоновій голові.

Потому він розлючено кинувся вперед і завдав убивці Квесторка такого блискавичного удару шаблею, що в того не було жодних шансів уникнути смерті. Уже за мить він упав до ніг Вершника, видавши передсмертний стогін.

Охоронці Ерагона хотіли й собі ринутися в бій, проте юнак голосно крикнув:

— Залишайтесь позаду!

Ерагонів голос був такої сили, що зі стелі й стін на підлогу посипалися невеличкі камінці. Нападники на якусь мить ошелешено зупинилися, проте дуже скоро прийшли до тями й поновили свій наступ.

Юнак тим часом відскочив на кілька ярдів назад, аби мати більше місця для маневрів, і присів у низькому випаді, повільно, ніби змія жалом, розтинаючи повітря шаблею. Його серце калатало вдвічі швидше, ніж зазвичай, і він став задихатися, незважаючи на те, що бій тільки-но розпочався.

Коридор, у якому все це відбувалося, був достатньо широкий, тож на Вершника могли напасти водночас троє або навіть четверо ворогів. Ті не примусили себе довго чекати й відразу ж кинулися вперед. Двоє з них намагалися обійти Ерагона з боків, а третій летів прямісінько на юнака, вимахуючи кинджалом із шаленою швидкістю. Не наважуючись вступити у двобій, Вершник блискавично підскочив угору, перекинувся в повітрі й несподівано опинився в нападників за спинами. Ті миттю розвернулися, проте Ерагон уже змахнув шаблею й одним ударом постинав усім трьом гномам голови з плечей. Їхні кинджали з брязкотом вдарились об кам'яну долівку за мить до того, як на неї попадали скривавлені голови.

Перестрибуючи через тіла, Вершник знову крутонувся в повітрі й приземлився на тому ж самому місці, де стояв раніше. А за якусь мить потому його шию лоскотнув легенький подув вітерцю — то кінчик кинджала просвистів біля самісінького його горла. Тим часом іще одне лезо розпанахало юнакові штанину, тож Вершник став відчайдушно вимахувати перед собою шаблею, відступаючи назад, аби знайти більш зручну місцину для бою. «Дивна річ, — подумав він мимохіть, — мої охоронні закляття мали б захищати мене від їхніх ударів!»

Наступної миті він голосно скрикнув від болю. Відчуваючи липкі патьоки крові на нозі, юнак заточився й упав на спину, боляче вдарившись потилицею об кам'яну долівку. В очах йому вибухнули кольорові плями, і Вершник відчув, що ось-ось може знепритомніти.

Троє його охоронців, не гаючи ані секунди, вистрибнули вперед і всі разом змахнули сокирами, урятувавши Ерагона від жалючих укусів ненажерливих кинджалів.

Цього було цілком досить для того, щоб Вершник трохи оговтався. Він звівся на ноги й вигукнув смертельне закляття, що складалося зі сплетіння дванадцяти слів, яких його навчив Оромис. Та всі його зусилля були марними, бо гномів, швидше за все, охороняла магія не слабшого за Ерагона чарівника. Якби у Вершника було бодай кілька хвилин, то він, ясна річ, знищив би їхні охоронні закляття або принаймні спробував би їх обійти, але час у цій битві спливав іще швидше, ніж у реальному житті. Зазнавши поразки в магії, Ерагон створив із потоку своїх думок щось на зразок списа й пожбурив його туди, де мала бути свідомість одного з гномів, закутаного в чорний балахон. Проте уявний спис відскочив від обладунків ворожої свідомості — здавалося, ніби гном був абсолютно спокійний і не відчував жодного страху, який би природно мала відчувати будь-яка інша істота, що билася не на життя, а на смерть.

«Їх іще хтось захищає, — збагнув Ерагон. — Виходить, за цим нападом стоять не тільки ці семеро відчайдухів».

Зіпершись на одну ногу, Вершник зробив випад уперед і розтрощив ударом шаблі коліно одному зі своїх ворогів. Той похитнувся, на мить втратив рівновагу, але цього було досить, щоб охоронці Ерагона опинилися поруч й за мить порубали його своїми гострими сокирами.

Найближчий із двох нападників тим часом здійняв над головою щита, чекачи Ерагонового удару. Вершник помітив цей рух. Тоді він і справді зібрав докупи всі свої сили, маючи намір розтрощити щита й відрубати ворогові руку, як це йому нерідко вдавалося зробити Зароком. Однак він не врахував дивовижної реакції гнома, тож коли шабля була за дюйм від щита, ворог нахилив його під кутом, й Ерагонова зброя просто ковзнула по ньому, викресавши сніп іскор і відрубавши один із шипів, проте не завдала супротивникові жодної шкоди.