Чтение онлайн

— Це не біла троянда, однак… — Вершник ніяково знизав плечима.

— Не варто було витрачати сили, — мовила ельфійка. — Але мені дуже приємно, що ти зробив це для мене. — Арія провела кінчиками пальців по зовнішньому боці квітки й піднесла її до носа, щоб насолодитись запахом. Невеличкі зморщечки на її обличчі миттю розгладились, і вона кілька хвилин вдихала неземний аромат лілії. Потому ельфійка вирила в землі невеличку ямку, ще раз провела пальцями по пелюстках і, не зводячи з квітки очей, сказала:

— Дякую. Обидві наші раси звикли дарувати квіти, проте ми, ельфи, більш помірковані, ніж люди. І це стосується всього хорошого на світі: життя, краси, народження, дружби — розумієш? Я кажу це для того, щоб ти знав, як багато це для мене важить. Ти, мабуть, не підозрював, але…

— Я знав…

Арія зиркнула на нього з дуже серйозним виразом, ніби намагалася збагнути, про що саме він зараз говорить.

— Вибач мені, схоже, я вдруге забуваю, якими глибокими є твої знання. Відтепер це не повториться.

Наостанок вона вимовила слова подяки прадавньою мовою. Ерагон і собі, не зволікаючи, перейшов на прадавню мову, щоб сказати їй, що він дуже радий і що йому дуже приємно, оскільки його скромний дарунок припав їй до душі. Невдовзі потому Ерагон увесь аж здригнувся, бо в нього голосно забурчало в животі, хоч вони з Арією й попоїли менше, ніж годину тому.

Помітивши це, Арія лагідно мовила:

— Ти витратив надто багато сил, тож якщо в тебе лишалась енергія в Арен, скористайся нею, аби хоч трішки підживитися.

Ерагон не відразу збагнув, що Арен — це назва Бромової каблучки, оскільки чув її тільки одного разу від Ісланзаді, того дня, коли прибув до Елесмери. «Тепер це моя каблучка, — сказав він сам собі. — І мені слід відучитися думати, ніби вона Бромова». Юнак зацікавлено глянув на великий сапфір, що сяяв на його пальці в золотій оправі.

— Аріє, але ж я не знаю, чи є в Арен енергія. Сам я ніколи нічого туди не вкладав, і жодного разу не перевіряв, чи робив це Бром.

По цих словах Вершник спробував проникнути до сапфіра й невдовзі відчув, що в ньому вирує ціле розбурхане море. Камінь увесь аж тремтів від надміру енергії, і якусь мить Ерагонові здавалося, що він може не витримати й розлетітися під її гігантським тиском на мільярди крихітних скалочок. Вершник узяв із Арена достатню кількість енергії, аби залікувати свої рани й утамувати голод, з подивом помітивши, що в сапфірі її майже не поменшало.

Урвавши зв'язок із каменем і відчуваючи в усьому тілі приємне пульсування сили, Вершник засміявся й розповів про свою несподівану знахідку Арії.

— Схоже, Бром відкладав кожну крихітку енергії, яку міг заощадити, перебуваючи в Карвахолі, усі ті довгі роки… Ти навіть не уявляєш, яка сила ховається в цій каблучці. За допомогою цієї енергії я міг би зруйнувати цілий замок одним-єдиним закляттям.

— Він знав, що це буде потрібно для того, щоб новий Вершник почувався в безпеці, коли вилупиться Сапфіра, — мовила на те Арія. — Я чула, що Бром дуже часто захищав себе Ареном, б'ючись зі своїми найзатятішими ворогами, тож тепер, знаючи, що каблучка перейшла до тебе, вони навряд чи наважаться стати тобі поперек дороги. Я б на твоєму місці берегла цю енергію для найважливішого в житті бою. Берегла б і весь час накопичувала.

«Ні, — подумав чомусь Ерагон, — цього ніколи не буде. — Він покрутив каблучку на пальці, поглядаючи, як та переливається у світлі вогнища. — Відтоді, як Мертаг поцупив Зарок, оця каблучка, сідло Сапфіри й Сніговій — єдине, що в мене залишилось від Брома. І хоч гноми й забрали Сніговія з Фартхен Дура, мені дуже рідко доводиться бувати разом із ним. Тож Арен — одна-єдина згадка про старенького… Мій єдиний спадок від нього. Як би мені хотілося, щоб він і досі був живий! Я ж не встиг поговорити з ним ані про Оромиса, ані про Мертага, ані про свого батька… Господи, я ж узагалі майже ні про що не встиг із ним поговорити… А що б він сказав про мої почуття до Арії? — посміхнувся сам до себе Ерагон. — Я майже впевнений, що він назвав би мене закоханим йолопом і весь час би сварив, що я витрачаю енергію на марну справу. І мав би рацію, хоча… що я можу вдіяти, адже це єдина жінка, поряд з якою мені хочеться бути».

У багатті тріснула волога гілочка, й у небеса здійнявся невеличкий сніп іскор. Ерагон поглядав на них напівзаплющеними очима й думав про те, що від сьогодні Арія стала трохи ближчою йому, коли розказала про свій біль. А потім неспокійні думки юнака заполонив образ Сапфіри, і він став розмірковувати про те, що непокоїло його ще з часу останньої битви на Палаючій рівнині.

— Слухай, Аріє, а чоловіки-дракони дорослішають швидше за жінок-драконів?

— Ні. А чому це тебе так хвилює?

— Через Торнака. Йому лише кілька місяців, а він уже завбільшки із Сапфіру, і це дуже мене непокоїть.

Зірвавши суху травинку, Арія стала малювати на землі вигадливі ельфійські руни — Лідуен Кваедхі.

— Швидше за все, Галбаторіксу вдалося прискорити його ріст, щоб Торнак міг бути гідним суперником Сапфіри.

— Але ж… це небезпечно, хіба не так? Оромис весь час повторював, що може дати мені знання й енергію, проте я володів би ними не так вправно, як тоді, коли б набув їх самотужки, природним шляхом, тяжко працюючи над собою. Адже ті зміни, що сталися з моїм тілом під час Агаеті Блодхрен, ще й досі мене дивують.

Арія кивнула, продовжуючи вимальовувати на землі магічні руни.

— Усе можна виправити за допомогою певних заклять, але це дуже довгий і дуже складний процес. Тож якщо ти хочеш стати справжнім майстром, то маєш звикнути до думки, що всього слід досягати самотужки. І те, що Галбаторікс зробив із Торнаком за допомогою магії, може зіграти з ним злий жарт, адже тепер він має тіло дорослого дракона, проте в душі все ще залишається дитиною.

— А ти часом не знаєш, — погладжуючи мозолі на кісточках кулака, спитав Вершник, — чому Мертаг такий сильний… значно сильніший за мене?

— Якби я це знала, то для мене б не було загадкою й те, як Галбаторікс став таким могутнім. Але мені це невідомо.

«А от Оромисові відомо, — подумав Ерагон. — Принаймні ельф натякав на це, проте в нього ще не було нагоди поділитися таємницею зі мною і Сапфірою. Щойно ми повернемося до Ду Вельденвардена, слід неодмінно поговорити про це зі старшим Вершником. Він обов'язково має все нам розповісти! Адже саме через те, що ми не знаємо його таємниці, Мертаг переміг нас, і ми могли легко стати в'язнями Галбаторікса». Ерагон хотів був розповісти про це Арії, та вчасно прикусив язика, розуміючи, що якби в тому була потреба, ельф і сам би давно вже все їй розповів.

Ельфійка тим часом закінчила писати, й Вершник, схилившись до землі, прочитав одне-єдине речення: «Пливучи океаном часу, самотній Бог мандрує від одного узбережжя до іншого під проводом небесних зірок».

— Що це означає?

— Якби ж то я знала, — відповіла Арія й витерла рядки одним помахом руки.

— А чому так сталося, — спитав Вершник, промовляючи слова дуже повільно, немовби намагаючись дати лад власним думкам, — що ніхто не називає драконів клятвопорушників на ймення? Ми кажемо «дракон Морзана» або «дракон Кіаланді», але ми ніколи не називаємо імен цих драконів. Адже вони були не менш поважними за своїх Вершників, а я, здається, жодного разу не бачив їхніх імен навіть у тих манускриптах, що їх давав мені Оромис… Хоч вони мусили там бути, і я більш ніж упевнений, що були, проте не залишили в моїй пам'яті жодних слідів.