Чтение онлайн

— Уяви собі, які історії розповідатимуть про нього люди, коли пройде багато років!

Арія схрестила свої довгі пальці, так, ніби боялася, що ті почнуть іще щось майструвати без її дозволу.

— У світі не так уже й мало чудес. Чим довше живеш, чим довше мандруєш, тим більше бачиш.

Ерагон якийсь час дивився на полум'я, а потім геть несподівано спитав:

— Слухай, Аріє, якщо приховувати своє справжнє ім'я аж так важливо, то, може, мені теж слід накласти на нього закляття, щоб Галбаторікс не зміг використати його проти мене?

— Можеш накласти, — сказала ельфійка, — але я гадаю, що в цьому нема особливої потреби. Справжнє ім'я не так уже й легко дізнатись, як тобі може здатися на перший погляд. Галбаторікс дуже мало про тебе знає, щоб визначити твоє справжнє ім'я. Для цього йому потрібно пробратися до твого мозку й вивчити кожну твою думку. Якщо це тебе заспокоїть, то навіть мені навряд чи вдасться це зробити.

— Невже? — не повірив Вершник. Його роздирали цілком протилежні почуття: з одного боку, він був задоволений, а з іншого — засмучений, оскільки виходило так, що якась частина його єства лишалась для Арії загадкою.

Ельфійка глянула на нього й тут-таки відвела очі.

— Справді… А ти можеш дізнатись моє ім'я?

— Ні…

Довкола панувала тиша. Сяйво зірок було блідим і холодним, а рівниною, пригинаючи до землі траву й завиваючи так сумно, ніби втратив своє кохання, пронісся вітер. Від його подуву вогнище яскраво спалахнуло й випустило в небеса цілу хмару іскор. Вершник зіщулився й підтягнув вище комір своєї сорочки. У цьому вітрі було щось таке, що видавалось йому ворожим. Мандрівники сиділи на своєму крихітному острівцеві тепла й світла, а довкола них була холодна порожня темрява.

Коли вітер трохи вщух, Арія набрала в долоні землі й стала засипати багаття. За мить Ерагон приєднався до неї, і невдовзі вогонь погас. Якийсь час Ерагонові очі не могли призвичаїтись до темряви, й він майже геть нічого не бачив, опинившись у світі тіней.

Арія стала підводитись, але несподівано застигла, так і не випроставшись, і стривожено розкинула руки, ніби намагалася втримати рівновагу. Ерагон теж щось відчув — повітря було колюче й гуло, ніби перед гуркотом грому.

— А це ще що таке? — прошепотів він.

— На нас хтось дивиться… Ерагоне, що б там не сталося, не користуйся магією, бо нас миттю вб'ють.

— Хто?

— Тс-с-с…

Вершник помацав землю поруч із собою і знайшов камінь завбільшки з кулак. Потому він підняв його із землі й кілька разів підкинув у повітря, аби визначити його вагу.

За кількадесят метрів від них виникла сяюча хмара з різнокольорових ліхтариків. Вона стала наближатися до табору, пересуваючись у повітрі низько над землею. Коли хмара була вже зовсім недалеко від друзів, Ерагон зміг краще її розгледіти — ліхтарики весь час змінювали свій розмір, то стаючи маленькими, ніби перлина, то збільшуючись до кількох футів у діаметрі. Усі вони переливались різними кольорами веселки. Навколо кожної кульки здіймався ореол невеличких блискавок, що весь час пронизували повітря, мовби намагаючись схопити щось у свої обійми. Хмара рухалася так швидко, що самі кулі годі було полічити, проте Вершникові здалося, ніби їх було близько двох дюжин.

Підлетівши впритул до табору, ліхтарики оточили його й закружляли навколо ельфійки та Вершника так швидко, що в того аж у голові запаморочилось. Невдовзі йому довелося присісти навпочіпки, спершись руками на землю, щоб не втратити рівновагу. Ерагон відчув у роті огидний металевий присмак, а також те, як його волосся почало поволі здійматися догори. З Арією, схоже, відбувалося те саме.

— Чого їм треба? — крикнув Ерагон, але ельфійка не відповіла.

Тим часом одна кулька відокремилась від стіни й зависла перед Арією, якраз на рівні її очей. Вона то зменшувалась, то збільшувалась, ніби живе серце, змінюючи свій колір від шляхетного синього до зелено-смарагдового з відтінками червоного. Одне з мацалець кульки потяглося вперед і схопило пасмо ельфійчиного волосся. Тієї ж миті повітря розітнув різкий звук, пасмо спалахнуло, ніби сонячний промінь, і раптом зникло. А відразу потому вершникові вдарив у носа неприємний сморід паленого волосся.

Проте Арія була геть спокійна, на її обличчі не здригнувся жоден м'яз, і, перш ніж Ерагон устиг її зупинити, ельфійка звела руку й поклала її на сяючу кулю. Та набула золотого та білого кольорів і стала збільшуватись. Арія заплющила очі й закинула голову назад, а на її обличчі з'явився якийсь блаженний, щасливий вираз. Губи ельфійки весь час щось промовляли, але як Ерагон не намагався бодай щось зрозуміти, у нього геть нічого не виходило. Коли Арія нарешті закінчила шепотіти, куля спалахнула криваво-червоним кольором, потім миттю стала зелено-пурпуровою, а далі яскраво заблимала іржаво-оранжевим і синім кольорами. Її світло було таке сліпуче, що Вершникові на якусь мить довелося навіть заплющити очі. Коли Ерагон знову глянув на неї, вона була вже чорного кольору, а мацальця, як і раніше, залишалися білими, тож сама куля нагадувала сонце під час затемнення.

Втративши будь-який інтерес до Арії, куля наблизилась до Ерагона, застигла перед ним і загула з такою силою, що у Вершника мимохіть почали сльозитися очі. Він відчув у роті гіркоту, і йому здалося, що його язик всуціль укритий міддю, а по шкірі пробігали невеличкі блискавки, завершуючи свій дивний танок на кінчиках юнакових пальців. Розгубившись, Вершник геть не знав, що йому робити, і якось приречено зиркнув на Арію, ніби питався в ельфійки поради. Та спокійно кивнула головою вбік кулі, й Ерагон зрозумів, що йому теж слід доторкнутися до її поверхні.

Він простягнув праву руку до порожнечі, якою здавалася куля, і на свій превеликий подив відчув опір. Поштовх нагадував потік теплої води. І що ближче Вершник підходив до кулі, то сильнішим ставав цей опір. Урешті-решт, Ерагон подолав останні кілька дюймів і торкнувся середини створіння. Між його долонею й поверхнею кулі засяяли синюваті промені. А коли вони дістались його очей, то юнак аж зашипів від болю, такими вони були яскравими. Відразу ж потому всередині кулі щось завовтузилося, так, ніби дракон мостився спати, і в розум Вершника, подолавши увесь опір, увійшла чиясь свідомість. Ерагон став просто задихатися від щастя, яке несподівано почало переповнювати все його єство. Було таке враження, наче сама куля тільки й складалася з щастя. Здавалось, що вона невимовно втішалась життям, сповнюючи щастям усіх, хто траплявся їй на шляху. Вершникові хотілося плакати від задоволення, проте він уже майже не контролював власного тіла. Створіння тримало його на місці, а мерехтливі промені продовжували сяяти з-під його долоні, доки воно проникало в його кістки та м'язи, на мить спиняючись у тих місцях, де його колись було поранено, а потім повертаючись до його розуму. Але яким би добрим і чудовим не було це створіння, його надприродна сила вселяла в Ерагона непідробний жах, і він би радо втік світ за очі, однак у нього не було такої можливості. Тож він продовжував непорушно стояти, доки істота вивчала його думки, перелітаючи від одного спогаду до іншого зі швидкістю ельфійської стріли. Юнакові було зовсім незрозуміло, як вона може так швидко вбирати в себе таку величезну кількість нової інформації.

Доки істота вивчала Ерагона, він хотів був і собі спробувати проникнути до її свідомості, проте наштовхнувся на відчайдушний спротив. Йому вдалося відчути лиш кілька розмитих думок, проте вони настільки відрізнялися від думок, які йому доводилось зустрічати у свідомості інших істот, що їх годі було збагнути.

Востаннє пройшовши тілом Вершника, створіння нарешті відступило. Контакт між ними урвався, ніби мотузка, що луснула, не витримавши надто великої напруги. Промені, які ще мить тому блукали його долонями, раптом зникли, залишивши по собі лише червоні, жовті й рожеві плями в очах.

Змінюючи кольори й зменшившись до розмірів яблука, куля повернулася до виру, що продовжував кружляти довкола ельфійки та Вершника. Гуркіт, який розтинав повітря, набув немислимої сили, й несподівано вир вибухнув у різні боки. Кульки розлетілися навсібіч, залишаючи по собі світлові доріжки, але десь за сто футів від табору знову утворили хмарку й, наштовхуючись одна на одну, ніби сліпі кошенята, помчали кудись на південь, так, ніби їх тут ніколи й не було. Вітерець став спокійним і легким.