Чтение онлайн

— Але чого тільки не зроблять люди заради власної користі, — відказав Роран.

— А що ти робитимеш, коли дістанешся Сурди? — зненацька спитав Кловіс.

— Ми будемо…

— Ні, ти скажи, що робитимеш саме ти, Роране? — примружив око капітан. — Я весь час за тобою спостерігав і зрозумів, що ти непоганий хлоп, хоч і не дуже добре повівся зі мною. Але мені й на думку не приходить, що ти зможеш відкласти вбік свого грізного молота. Що ж ти тоді робитимеш? Знову длубатимешся на городі?

— Коли я переправлю селян до Сурди, — ледь стримуючись, мовив юнак, — я перш за все вирушу на полювання.

— А-а-а, розумію, — відмахнувся старий. — Шукатимеш свою подружку? Так, я чув про це від твоїх селюків. Та хіба…

Роран щосили грюкнув дверима, навіть не дослухавши Кловіса. Він відчував, як у ньому закипає нестримна лють. Прямуючи до намету Фельди, він помітив Мандела, який кидав ножа в пеньок.

— Ти дарма марнуєш свій час, — роздратовано сказав йому Роран.

— Чого це? — здивовано озирнувся юнак.

— Під час бою ти скорше виколеш собі око, ніж завдаси шкоди ворогу. Якщо не знати своєї мети, то не допоможе жодна зброя.

— А Гуннар розповідав про людину з Цитри, яка вісім разів із десяти могла поцілити ножем ворону в небі, — сказав Мандел.

— Але ж за ті два рази його самого могли вбити, — нагадав Роран. — Тож годі сперечатися, за п'ятнадцять хвилин чекаю тебе он на тому пагорбі. Я беру тебе із собою до Тейрма.

— Дякую! — у захваті вигукнув юнак і стрибнув до намету збирати речі.

Ідучи, Роран знову побачив Фельду. Та тримала на руках молодшу дочку, і їй було досить одного погляду, аби все зрозуміти.

— Бережи його, Міцний Молоте, — тихо мовила жінка й почала допомагати Манделу збиратися в дорогу.

На призначене місце Роран прибув перший. Він видерся на уламок скелі й роззирнувся довкола. Невдовзі підійшли Лоринг, Гертруда, Бірджит і Нолфаврел, її син.

— Маємо ще почекати на Мандела, він піде з нами, — гукнув їм юнак.

— Нащо він нам? — спитав Лоринг.

— Я гадала, що ми вже все вирішили, — і собі спохмурніла Бірджит. — Хіба ти забув, що Мандела бачили в Нарді? Мало того, що ви засвітились із Гертрудою, то ти ще й малого із собою тягнеш! Це ризиковано, Роране!

— Я беру відповідальність на себе, — твердо сказав той. — Мандел має бути з нами.

Потому розвідники рушили на південь до Тейрма.

Берег складався з низьких пагорбів, зелених від соковитої трави. Тут також росли шипшина, верби й тополі.

Рідке багно під ногами ускладнювало пересування. Праворуч від утікачів лежало мерехтливе море, а зліва було видно червоний силует Хребта. Його вкриті снігом вершини ховались у хмарах.

Діставшись передмістя, селяни почали діяти ще обачніше, аби їх ніхто не помітив. Знайшовши шлях, що вів із Нарди до Тейрма, вони притьмом перебігли його та попрямували далі на схід у напрямку гір. І тільки повернувши на південь і переконавшись, що вороже місто залишилось далеко позаду, вони знайшли інший, безпечніший шлях, яким і рушили далі.

Ще на «Червоному кабані» Рорану раптом спало на думку, що в Нарді вже певно зрозуміли, хто вбив двох вартових. Якщо так, то воїни Тейрма, знаючи, що він прибуде морем, мали стежити за всіма селянами, які мандрували цими землями. А якщо в Нарді побував іще й разак, то варта напевно знає, що ловити треба не банду вбивць, а самого Рорана разом із утікачами з Карвахола. Отож, Тейрм був для них не чим іншим, як пасткою. Але оминути місто вони не могли, бо треба було поповнити запаси харчів.

Єдиний вихід, який бачив Роран, — не посилати до Тейрма тих селян, яких уже помітили в Нарді. Утім, Гертруда, що добре зналася на ліках, а також він сам обов'язково мали йти. Юнак не міг покинути селян і розумів, що ніхто не захистить їх краще за нього. У цьому він переконався саме тоді, коли зважився на вбивство вартових, тим часом як решта присутніх навіть не зрушили з місця. Інші селяни мали відволікати увагу. Лоринг був старий, хоча й досвідчений вояк, а також неперевершений брехун. Бірджит уже давно довела, що вона витривала й метка жінка, а її син Нолфаврел уже вбив під час сутички воїна, незважаючи на те, що був іще зовсім юним. Роран сподівався, що мандрівники будуть схожі на велику родину, якщо Мандел нічого не зіпсує.

Отож, селяни збиралися підійти до Тейрма з півдня, аби ніхто не подумав, що вони прибули з Нарди морем.

На землю вже впали сутінки, коли перед ними нарешті з'явився Тейрм. Роран зупинився, аби роззирнутись навсібіч. Місто, що сховалося за високим муром, лежало на березі затишної затоки й лишалось неприступним для ворогів. Вартові зі смолоскипами стояли на сторожових вежах грізної фортеці, що височіла за міським муром, а темну воду затоки освітлював далекий маяк.

— Яке ж воно велике! — вражено вигукнув Нолфаврел, споглядаючи місто.

— Авжеж, велике, — кивнув Лоринг.

Увагу Рорана привернув корабель, пришвартований неподалік у гавані. Трищоглове судно було більше за ті, які він бачив у Нарді. Воно скидалося на військове й торгове водночас. Словом, його односельці могли б у разі чого чудово розміститися на палубі цього красеня.

— Це якраз те, що нам треба, — махнув рукою юнак.

— Але нам доведеться піти в рабство, щоб проїхатись на ньому, — гірко зітхнула Бірджит.

Кловіс попередив їх про те, що міська брама зачиняється перед заходом сонця, тож утікачі мали поквапитись, аби не ночувати просто неба. Коли ж вони наблизились до міста, то потрапили в розбурханий людський потік і легко в ньому розчинилися.

Зробивши знак Манделу, Роран наказав йому трохи відстати й пройти крізь браму окремо.

— Якщо тебе зупинять, то скажи, що шукаєш роботу, — попередив ватажок.

— Гаразд, — кивнув юнак.

Коли той відстав, Роран ні з того ні з сього почав накульгувати, вдаючи із себе каліку, й пірнув у браму разом зі стадом чиїхось корів. Жоден із воїнів не звернув на нього уваги, так само пощастило й решті загону.

Зібравшись неподалік на розі, утікачі зітхнули з полегшенням. Потім вони дочекалися Мандела й радісно рушили шукати недорогий готель. Крокуючи вулицями, Роран обережно роззирався довкола й вивчав вулиці міста, розробляючи можливі шляхи втечі. Ті вулиці, що тяглися з півночі на південь, розходились від фортеці стрункими лініями будинків, а ті, що вели зі сходу на захід, перетинали їх, утворюючи щось на зразок павутиння. Якби виникла потреба, то на цих перехрестях можна було б будувати барикади й інші захисні споруди.

«Якби Карвахол було влаштовано таким самим чином, — міркував Роран, — то його б не захопила ніяка Імперія».

Ще затемна їм пощастило влаштуватись на нічліг у «Зеленому каштані», обшарпаній таверні з дешевим харчем та ліжками, в яких аж кишіли клопи. Єдиною перевагою було те, що заплатити довелося мізерні кошти. Заощаджуючи гроші, утікачі навіть не повечеряли й миттю полягали спати.

Уже на світанку весь Роранів загін вирушив до міста в пошуках харчів і транспорту.