Чтение онлайн

— Я чула про місцеву знахарку Анжелу, — сказала Гертруда. — Подейкують, що вона знається на магії й торгує травами. Я сходжу до неї, бо вона точно має те, що нам потрібно.

— Гаразд, тільки сама не ходи, — зупинив її Роран і, трохи поміркувавши, гукнув до Мандела: — Проведеш Гертруду, допоможеш їй скупитися й скрізь її захищатимеш, зрозумів?

Мандел з пошаною вклонився, і за мить вони із жінкою зникли за рогом. Решта утікачів пішли своєю дорогою.

Як виявилось, ця дорога була непростою, й, коли настала обідня пора, а вони ще ні на крок не наблизились до мети своєї подорожі, Роран почав нервувати. Нишпорячи містом, селяни дізналися, що трищоглове судно «Крило дракона», яке вони запримітили напередодні, було збудоване зовсім недавно, але ціна за його оренду була така, що годі й мріяти. Більше того, з огляду на Тейрмські ціни, у них не вистачало грошей на оренду будь-якого корабля. Навіть якби вони захопили баржі Кловіса, це б теж не розв'язало їхньої проблеми, адже в них не було їжі.

— І поцупити щось буде важкувато, — завважила Бірджит. — Куди не ступи — варта, тож навіть якщо ми роздобудемо десь харчів, то вивезти їх непомітно нам навряд чи вдасться.

— Згоден, — кивнув Роран.

Вони переговорили з Хорстом і порішили на тому, що коли їм не пощастить дістати провіант у місті, то доведеться грабувати селян на дорозі. Щоправда, так вони стануть схожими на королівських загарбників, адже одне діло битися зі слугами Галбаторікса чи навіть забирати баржі в хитрого Кловіса, що й так дасть собі раду, і зовсім інше — ображати таких самих бідних селян, як і самі втікачі. Ні, це буде справжнє неподобство.

Важкі думки стискали Роранову душу, наче лещата. Їхня подорож узагалі була великою аферою й трималася виключно на вірі й фортуні. А тепер Роран починав боятися, що Тейрм може стати останньою пасткою на їхньому шляху, куди він загнав селян, скутих злиднями, мов ланцюгами.

«Я міг би втекти та продовжити пошуки Катріни, але що ж то буде за перемога, якщо я залишу село напризволяще? — думав юнак. — Хай там як, але я нізащо не покину тих, хто мені довірився!»

Щоб утамувати голод, утікачі купили буханець свіжого житнього хліба й горнятко меду. Розраховуючись, Лоринг спитав був у крамаря про харчі, корабель і те, як його винайняти, але той кепсько на цьому тямив.

— Даруйте, що втручаюсь, — поплескав Рорана по плечу якийсь незнайомий чолов'яга, — але якщо вам потрібен корабель, то завітайте на аукціон.

— Який іще аукціон? — озирнувся юнак.

— О, це дуже сумна історія, але трапляється вона доволі часто, — пояснив незнайомець. — Одному з тутешніх крамарів, Джоуду Довгоногому, дуже не пощастило. Менш ніж за рік він втратив аж чотири свої кораблі, а каравани, які прямували суходолом, були пограбовані. Бідолаха став банкрутом і тепер розпродає своє майно, аби компенсувати втрати. Я не певен щодо харчів, але решту того, що вам потрібно, ви знайдете на аукціоні.

— А коли ж він почнеться?

— Оголошення про це висять на кожному стовпі! — здивувався чолов'яга. — Це буде післязавтра.

— Щиро вам дякую, — вклонився Роран. Правду кажучи, він ні за які гроші не підійшов би до жодного з тутешніх стовпів, на яких висів його портрет й сума винагороди.

— Нема за що, — знизав плечима чолов'яга.

Вийшовши з крамниці, утікачі миттю повернули за ріг, аби порадитись.

— Гадаєте, варто на це глянути? — спитав Роран.

— Це все, що нам залишається, — буркнув у відповідь Лоринг.

— А ти як думаєш, Бірджит?

— У нас немає іншого вибору, утім, ми не можемо чекати аж до післязавтра.

— Авжеж, не можемо, — замислився Роран. — Гадаю, нам слід зустрітися з Джоудом і поговорити про оренду ще до початку аукціону. Усі згодні?

Заперечень ні в кого не було, тож вони вирушили на пошуки Джоудового будинку, питаючись дороги в перехожих. Будинок стояв у західній частині міста, неподалік фортеці. Мандрівники були в захваті від розкішної будівлі, прикрашеної мармуровими статуями, внутрішніми фонтанами й безліччю речей, про призначення яких селяни навіть не здогадувалися.

Роздивившись маєток, Роран постукав у парадні двері. За мить ті прочинилися й до селян визирнув усміхнений служник.

— Що шановне панство зволить? — увічливо поцікавився він.

— Ми хотіли б побачити Джоуда, якщо він має час, — мовив Роран.

— Вам призначено?

— Ні, наше перебування в Тейрмі не надто довге, аби нам могли щось там призначати, — стримано пояснив Роран, добре знаючи, що служникові це й так відомо.

— Ну що ж, гаразд, — і собі стримано посміхнувся служник. — Тоді вам краще завітати до когось іншого, бо мій господар вельми заклопотаний, аби приділяти увагу першому-ліпшому жебраку, якому збрело в голову стукати в його двері.

— Заждіть! — отетерів Роран. — Ми не жебраки! У нас ділова пропозиція до Джоуда!

— Та невже? — здивовано запитав служник.

— Авжеж, саме так. Будь ласка, спитайте, чи зможе він нас вислухати. Ми приїхали здалеку й хочемо зустрітися з Джоудом ще сьогодні.

— А можна поцікавитись, що ж у вас там за пропозиція?

— Це вас не обходить, — відрізав юнак.

— Гаразд, пане, — трохи ображено буркнув служник. — Я перекажу ваше прохання, але навряд чи господар захоче з вами говорити. Як вас представити?

— Міцний Молот.

Глузливо посміхнувшись, служник зник за дверима.

— Якби в нього була більша голова, то він би не проліз до вбиральні, — пожартував Лоринг.

— Сподіваюсь, цей служник не наслідує свого господаря, — зітхнула Бірджит.

Невдовзі двері знову прочинилися й служник сказав ображеним тоном:

— Джоуд погодився прийняти вас у кабінеті. Прошу, заходьте.

Пропустивши гостей до розкішного передпокою, він подріботів попереду них, аби прочинити наступні двері.

Якби Роран умів читати, то був би вражений кількістю книжок у кабінеті, але зараз юнака куди більше цікавив його господар. Джоуд виглядав не менш стомленим, ніж гості. Його виснажене й сумне обличчя вкривали зморшки, а на щоці білів давній шрам — одразу було видно, що це людина сталевої вдачі.

— Сідайте, будь ласка, — сказав Джоуд. — Можу запропонувати вам бренді з печивом. Часу в мене небагато, але бачу, що ви здалеку, тож горло промочити вам точно не завадить.

— Авжеж, ковток бренді був би якраз до речі, — посміхнувся Лоринг. — Ви дуже люб'язні, пане.

— А якби ще й склянку молока для мого хлопчика, — пробелькотіла Бірджит.

— Звісно, пані. — Джоуд подзвонив слузі, віддавши наказ, і відкинувся в кріслі. — Я, правду кажучи, здивований. Ви знаєте моє ім'я, але я не знаю ваших.

— Міцний Молот, — буркнув Роран.

— Мардра, прошу пана, — вклонилася Бірджит.

— Келл, до ваших послуг, — озвався за нею Нолфаврел.

— А я Воллі, — закінчив Доринг.