Ерагон. Найстарший
Шрифт:
Сапфіра вимахувала хвостом, збиваючи з ніг воїнів Галбаторікса, що падали, наче зрублені дерева. Зиркнувши на рану, Ерагон вимовив закляття, і та швидко загоїлась, тож вони знову ринулись у бій.
Палаючу рівнину вкривали гори ворожих трупів, але Імперія ні на крок не відступала. На місце вбитого ставав новий воїн, і було важко зрозуміти, звідки вони беруться. Юнак у розпачі оглянув поле бою, переконавшись, що військо Галбаторікса починає відтісняти варденів. Вони змушені були відступати.
«Я стільки вчився, і все намарно! — лютував Ерагон. — Їх дуже багато, а в мене майже не лишилося сил!»
«Спробуй скористатися їхньою енергією!» — підказала Сапфіра.
«Для цього треба знайти чаклуна, що слідкує за їхніми воїнами. Узяти енергію деінде я не можу, бо тут нема ані рослин, ані тварин!»
Уже кілька годин поспіль юнак бився без магічного прикриття, покладаючись тільки на власну вправність. На його тілі з'явилось безліч ран, одна з яких, на лобі, дошкуляла найбільше, оскільки кров заливала очі. Ліва рука затерпла від ударів, що сипались на його щит, а один палець Ерагон узагалі зламав.
Сапфірі теж було непереливки. Десятки мечів рубали її крила, з яких стирчало безліч стріл. Ворожі списи пробивали її обладунки, які Ерагон уже не міг захистити. Але мужній дракон оскаженіло кидався на ворожі лави, завдаючи смертельних ударів. Його шлях позначався густим кривавим слідом.
Якоїсь миті поруч з Ерагоном упали три гноми-охоронці, а невдовзі й два ургали.
Здавалося, ця битва ніколи не закінчиться. Приречено готуючись до чергової атаки, юнак із драконом несподівано почули звуки сурем і радісні вигуки варденів.
— Гноми! Гноми йдуть! — залунало з усіх боків.
«Які ще гноми? — стомлено роззирнувся Ерагон, помічаючи тільки обличчя імперських воїнів. — Звідки тут узялися гноми?» Востаннє відмахнувшись від нападників скривавленим мечем, він заліз на дракона, і той здійнявся в повітря.
Згори юнак і справді побачив велике військо гномів, яке швидко марширувало зі сходу до Палаючої рівнини. На його чолі виступав сам король Ротгар, убраний у золоту кольчугу. У руці він стискав бойовий меч, помахом якого привітав Ерагона із Сапфірою.
Юнак радісно крикнув і собі відсалютував мечем. Відчувши приплив сил, він розлючено зиркнув на принишклих вояків Галбаторікса, що теж помітили гномів, які поспішали на допомогу варденам.
— Ну що, що там видно? — нетерпляче підстрибував Орик, питаючись в юнака. — Це ж Ротгар, це він? І скільки з ним воїнів? Скільки?
— Тримайтесь, з нами король Ротгар! — загукав щосили Ерагон, звівшись у сідлі. — З нами гноми! Ми розіб'ємо цю кляту Імперію! В атаку! Покажімо цим боягузам, на що здатні славні вардени!
Але з лівого флангу знову несподівано залунали вигуки:
— Корабель! По річці пливе корабель!
«Нехай йому грець! — подумки вилаявся юнак. — А раптом це підкріплення, що йде на допомогу Імперії?» Давши сигнал Тріанні, аби та попередила Насуаду, що вони не пропустять ворожий корабель, Ерагон із Сапфірою здійнялися в небо.
Не гаючи жодної секунди, вони полетіли в напрямку річки. Під час польоту Ерагон уважно оглянув поле бою, на якому змішались обидва війська, зруйнувавши свої стрункі лави.
Утім, коли дракон піднявся вище, панорама зникла у торф'яному тумані, а невдовзі на обрії з'явилась річка, по якій плив корабель. Він не мав жодних розпізнавальних знаків, тож Ерагон приготувався знищити прибульців. Змахнувши мечем, юнак видав бойовий клич, і Сапфіра кинулась згори на ворога.
ОБ’ЄДНАННЯ
Знесилений Роран стояв на палубі, дослухаючись до плюскоту весел за бортом. Він щойно покинув веслувати й тепер відчував, як біль у плечі відлунює по всьому тілу. «Невже ця рана до смерті нагадуватиме мені про разаків?» — похмуро думав юнак. Витерши піт з чола, він спробував роздивитися річку, що з невідомих причин була вкрита димом.
— Який же лиховісний у цієї річки вигляд, — озвалась Елейн. — Може, нам не слід було шукати пригод за межами Сурди?
Схоже, жінка мала рацію. Проминувши Боарове Око, вони рухались далі на схід від Південних островів. Припаси харчів давно скінчились, а більшість селян нездужали.
Звісно, можна було б зупинитися десь тут, якби не чутки про військо Галбаторікса, що йшло на війну з варденами. Роран розумів, що, коли вардени зазнають поразки, Катріна зникне назавжди, тож зміг умовити земляків рухатись далі, поспішаючи на допомогу варденам. Що не кажіть, але це було важко.
Звідтоді Роран дуже часто думав, чи правильно він вчинив. Адже виснажливе життя на кораблі й так сиділо всім у печінках. А думка про те, що вони їдуть на війну, взагалі нікого не радувала.
«Певно, це егоїзм з мого боку… — картав себе юнак, — Я роблю це заради селян чи заради того, щоб бодай на крок наблизитись до Катріни?»
— Можливо, ти справді маєш рацію, — сказав він Елейн.
Вони разом засмучено споглядали, як димова завіса над річкою здіймається вгору, закриваючи сонце. Довкола спустилися сутінки й запанувала моторошна атмосфера чекання. Забобонні моряки на палубі хрестилися, а стомлені селяни ще нижче посхиляли голови — їм усе було байдуже.
— Ти чуєш? — раптом насторожилась Елейн. — Що це?
Роран напружив слух і почув далекий брязкіт металу.
— Це наша доля, — похмуро мовив він, озираючись до Утхара, що стояв за штурвалом. — Капітане, там попереду битва!
— Готуйте катапульти! — загорлав той. — Бодуене, зміни гребців! І хай усі будуть напоготові!
Залишаючись на палубі, Роран жадібно дослухався до бойового гомону, ударів мечів об щити, людських криків. Згодом до нього приєднався й схвильований Джоуд.
— Тобі вже колись доводилось битися? — спитав його юнак.
— Я був у кількох бійках, але не таких великих, — похитав він головою.
— У мене це теж уперше.
Туман над річкою потроху розвіявся, і незабаром перед ними постала панорама запеклого бою. Прибульцям було дуже важко збагнути, де саме війська Імперії, а де вардени, утім, Роран відразу ж зрозумів, що їхня поява може змінити хід битви.
— Корабель! По річці пливе корабель! — залунало з берега, й Роран поспішив випровадити Елейн з палуби.