Чтение онлайн

Незабаром на палубі з'явився Хорст і подав юнакові щит.

— Дякую, — сказав Роран і вражено принишк, дослухаючись до шуму, який долинав з неба.

Розправивши крила, на корабель падав велетенський дракон, верхи на якому вимахував мечем його кузен Ерагон!

Це був не той Ерагон, якого всі знали, риси його обличчя видовжились, ставши більш шляхетними. Він був вбраний, наче справжній принц, мав чудові обладунки, а його дивовижний меч виблискував у руці зловісно-червоним сяйвом. Справді, цей Ерагон, не вагаючись жодної миті, міг би знищити будь-кого на своєму шляху. Цей Ерагон був могутній і безжальний, і саме він міг убити разаків й урятувати Катріну.

Вимахуючи крилами, дракон грізно завис над кораблем, і Роран зустрівся поглядом з кузеном. Раніше він не дуже вірив у Джоудові казки про Ерагона та Брома, але тепер будь-які сумніви зникли. Виходить, Ерагон і справді вершник! Роран і досі не міг усвідомити, що звичайний хлопчак обернувся на грізного й могутнього воїна. Але бодай уже те, що малий лишився живий, сповнило Роранове серце безмежною радістю. Проте вона миттю змінилася на знайому лють, бо юнак раптом згадав, що Ерагон винен у смерті Герроу й зруйнуванні Карвахола.

«Роране?» — почув він голос.

«Так, це я», — подумки озвався юнак.

«Можеш говорити про себе, і я тебе чутиму, — озвався Ерагон. — Чи всі втікачі з Карвахола з тобою?»

«Майже всі».

«Як ти? Хоча ні, зараз не час. Ви можете залишитись тут або піднятися вище по річці, де вас уже схопить Імперія».

«Нам треба поговорити, Ерагоне, — відповів вершникові Роран. — Ти мусиш багато чого пояснити».

«Знаю, брате, — спохмурнів юнак. — Але пізніше, гаразд?»

Відлетівши від корабля, дракон подався на схід, розчинившись у хмарах диму.

— Неймовірно! — загукав позаду Хорст. — Це ж вершник! Справжній вершник! Невже це наш Ерагон, невже Довгоногий усе-таки нам не збрехав?

Джоуд задоволено посміхався, але Рорану було не до них. У його голові вирувало безліч думок, хоча юнак і намагався себе опанувати. «Не треба думати про Ерагона, — переконував він себе. — Ми маємо битись, щоб перемогти Імперію».

Відчуваючи приплив бойової люті, що завжди сповняла його силою й рішучістю, Роран підскочив до Утхара.

— Давай до берега! — загукав він грізно.

— Що? — не зрозумів той.

— Я кажу, до берега! Ти залишаєшся тут, щоб обстрілювати Галбаторікса з катапульт і захищати селян. Утяв?

— Так, Міцний Молоте.

— Що ти замислив, Роране? — стривожено спитав Хорст.

— Замислив? — різко розвернувся той, аж старий від несподіванки відсахнувся. — Я хочу змінити долю Алагезії, ось що я замислив!

Повертаючись на поле бою, Ерагон був геть замислений. Звісно, він давно знав, що Роран мандрує десь морем, однак не чекав зустрітись із ним саме тут, під час війни. А які були очі в старшого брата! Здавалось, вони просвердлять його наскрізь: злі, стривожені, холодні. Схоже, кузен уже зрозумів, що Герроу загинув саме через нього, й ніколи йому цього не пробачить.

Удар ворожого меча, ковзнувши по обладунках, повернув юнака до пекельної дійсності. Навколо знову вирував бій. Войовниче загукавши, Ерагон змахнув мечем і збив на землю імперського воїна. Проклинаючи себе за неуважність, він подумки повідомив Тріанні про те, хто саме перебуває на кораблі, й попрохав, щоб Насуада вислала до селян посланця, який зможе все їм пояснити.

«Як скажете, Арджетламе», — відгукнулась віщунка.

Приземлившись на західному фланзі, Сапфіра кількома стрибками перетнула Палаючу рівнину, щоб приєднатись до війська Ротгара. Ерагон, спустившись на землю, наблизився до володаря гномів.

— Вітаю, вершнику! Вітаю, Сапфіро! — загукав той. — Бачу, ельфи добряче над вами потрудились!

— Та ні ж бо, пане, то були дракони, — відповів юнак.

— Невже? — здивувався Ротгар. — Коли впораємся тут, обов'язково розкажеш про всі свої пригоди. А взагалі, я дуже радий, що ти згодився стати одним із Дургрімст Інгейтум. Для мене велика честь мати такого родича.

— Для мене також, — уклонився Ерагон.

Ротгар задоволено розсміявся й гукнув до Сапфіри:

— Я не забув твоєї обіцянки полагодити Ісідар Мітрім, драконе. Навіть у ці важкі часи наші майстри готують сапфірову зірку в центрі Тронжхейма.

— Я пообіцяла, значить так і буде, — озвалась Сапфіра.

— Бачу, ти носиш наші обладунки, — не вгавав Ротгар. — Сподіваюсь, вони добре тобі служать?

— Дуже добре! — відповів дракон. — Вони не раз рятували мене від ран.

— То, може, іще раз перевіримо їх у бою? — зблиснув очима Ротгар і крикнув своїм воїнам: — Акх сартос оен дургрімст!

— Вор Ротгар корда! Вор Ротгар корда! — залунало у відповідь.

— Молотом Ротгара! — переклав Орик для Ерагона, кинувшись слідом за своїм королем.

І собі вигукуючи цей дивний клич, юнак і Сапфіра повернулись до бою.

Завдяки відчайдушному нападу гномів вардени стали відтісняти військо Імперії, змусивши те покинути позиції, які воно донедавна так надійно утримувало. Дуже сильно допомогла й Анжелина отрута, що почала діяти, дезорієнтуючи командирів Галбаторікса. Вони віддавали легковажні накази, через що у війську запанував безлад. Фортуна відвернулася від Імперії, її воїни кидали зброю, тікали або ж здавалися в полон.

А на землю непомітно спускався вечір.

Б'ючись одночасно з двома ворогами, Ерагон ледь устиг ухилитись від палаючого списа, що пробив стінку ворожого намету й бризнув полум'ям. Юнак озирнувся й побачив, що то була справа рук його кузена.

— Ти що, граєшся, Роране? — озвався він, водночас відбиваючи удари.

Але почути відповідь юнак не встиг, бо здалеку залунали сурми й барабани, а всі довкола стали тривожно роззиратися. У небі над полем бою підозріло швидко зникли стерв'ятники й величезна тінь затулила призахідне сонце, тож лише один-єдиний промінь освітлював жахливе видовище, до якого були прикуті всі погляди.

Червоний дракон літав над військами, засліплюючи їх неймовірним блиском свого панцира. Його пазурі, ікла й спинні шипи були сніжно-білого кольору, а верхи на ньому сидів вояк в обладунках з велетенським мечем у руці.

«Галбаторікс має свого дракона!» — вжахнувся Ерагон.

Тим часом вершник здійняв ліву руку, і яскравий промінь вразив Ротгара в самісінькі груди. Чаклуни, які захищали свого короля, скрикнули й упали замертво, бо їхню енергію було поглинуто, а Ротгар схопився за серце й важко-важко осів на землю. Відчайдушний рев вирвався з горлянок сотень гномів, коли вони побачили, що сталося з їхнім королем.