Чтение онлайн

— Ні! — закричав Ерагон, а Сапфіра, задерши голову, видала протяжний бойовий клич. — Я вб'ю тебе!

Розуміючи, що в нього вже замало сил, аби змагатися з таким могутнім суперником, юнак роззирнувся, шукаючи можливе джерело енергії. Зовсім неподалік він помітив пораненого коня, що вже не міг підвестися із землі. «Спи, брате мій», — прошепотів Ерагон, забираючи в того рештки життєвої сили.

Потому юнак скочив на Сапфіру й гукнув Орикові:

— Тепер ти командуєш гномами!

Краєм ока Ерагон помітив, що здалеку за ним уважно стежить Арія. Але часу на сентименти не було, тож невдовзі вони із Сапфірою вже мчали вбік прибульців.

«Сподіваюсь, ти добре пам'ятаєш уроки Глаедра», — подумки звернувся Ерагон до дракона.

Але той не озвався, проклинаючи на чому світ стоїть свого підступного родича, який невблаганно наближався. Спробувавши поринути у свідомість незнайомого вояка, Ерагон зрозумів, що її підживлює декілька енергій. Тим часом супротивник відповів таким сильним ударом, що Ерагон ледве встиг сховатись за власні бар'єри, раз у раз повторюючи захисного вірша, якого вивчив у Оромиса:

За мить Сапфіра й червоний дракон зустрілись у небі, немов два шалені метеори. Вони зчепилися, завдаючи одне одному потужних ударів задніми лапами. Їхні пазурі жахливо скреготали об луску й обладунки. Нападник був менший за Сапфіру, але, схоже, сильніший. Він щоразу відштовхував її, та за мить вони знову сходились, намагаючись учепитися одне одному в горлянку.

Ерагон, на жаль, нічим не міг допомогти своєму драконові. Йому залишалося тільки одне — триматись якомога міцніше. Несподівано дракони почали падати вниз і лише десь ярдів за п'ятдесят від землі випустили одне одного зі смертоносних обіймів, аби втриматись у повітрі. Спритна Сапфіра по-зміїному вигнула шию й пустила з пащеки полум'я.

Утім, вогонь не влучив у ціль, оскільки полум'я роздвоїлось і оминуло нападника з боків, не завдавши йому жодної шкоди. «Нічого собі!» — вжахнувся Ерагон, що ледь устиг вигукнути закляття, коли у відповідь на них полетіла стіна пекельного вогню. Полум'я навіть не обпалило Сапфіриної луски.

Потому Сапфіра й червоний дракон почали стрімко здійматися в небеса крізь торф'яний туман, час від часу кидаючись одне на одного. Якоїсь миті супернику пощастило вкусити Сапфіру за хвіст, і вони з Ерагоном скрикнули від болю, що одночасно пронизав їхні тіла. Розлютившись, Сапфіра перекинулась у повітрі через голову, та червоний дракон виконав ще складніший трюк.

Тим часом Ерагон відчув зміни, що сталися внизу, на Палаючій рівнині. Чаклунам з Ду Врангр Гата тепер протистояли два могутні маги з Імперії. Вони вже встигли вбити одного з чаклунів, що захищали варденів, і тепер невпинно рухались уперед. «Убивце Смерка! — раптом увірвалось в Ерагонову свідомість благання Тріанни. — Допоможи нам! Ми не можемо їх зупинити. Вони знищать варденів!»

— Усе, пора завершувати, — процідив Ерагон крізь зуби.

Дочекавшись, поки червоний дракон не опиниться під Сапфірою, він загукав до неї, не довіряючи вже контрольованій кимось свідомості:

— Зловиш мене!

Двома ударами меча він розрубав ремені, якими був прикріплений до сідла, й стрибнув зі спини дракона.

Шалений порив вітру миттю зірвав з юнака шолом і закрутив його в несамовитому леті. Відв'язавши щита, Ерагон широко розставив руки й ноги, як його вчив Оромис, і спробував сповільнити падіння й зорієнтуватись, де перебуває ворог. Вершник, що був унизу, здається, розгадав його наміри, але було вже запізно. Пролітаючи повз червоного дракона, юнак щосили рубонув мечем, відчувши, як лезо вп'ялося в тіло ворога. Той розлючено заревів від болю.

Від удару Ерагон закрутився в повітрі на всі боки, але зумів вирівняти свій політ і тепер невблаганно наближався до землі. Зрозуміло, він міг би зупинитись, вимовивши закляття, але це б остаточно його знесилило. «Ну ж бо, Сапфіро, де ти?» — гукнув юнак, роззираючись на всі боки.

Дракон з'явився зовсім несподівано — склавши крила, він стрімко підлетів під Ерагона й почав пригальмовувати, щоб той устиг спланерувати прямісінько в сідло.

«Більше ніколи так не роби», — різко мовила Сапфіра.

«Але ж у нас вийшло!» — задоволено вигукнув юнак, позираючи на закривавлений меч.

Утім, радіти було зарано. Тепер Сапфіра опинилась під червоним драконом, що продовжував атакувати згори, женучи її вниз. Усі спроби змінити напрямок польоту були марні. Дракони просто падали, час від часу кусаючи одне одного й дряпаючи пазурами.

«Гаразд, Сапфіро, сідай, — відчайдушно загукав Ерагон. — Я битимусь із ним на землі».

Не заперечуючи, геть скривавлений дракон спустився на берег річки. Ерагон, зістрибнувши на галявину, тупнув ногою, перевіряючи, чи не слизько буде пересуватись. За мить ворожий дракон промайнув у них над головами й приземлився на іншому кінці галявини. Він піджав поранену задню лапу й увесь аж тремтів від утоми.

Ворог неквапом зіскочив з дракона й почав оглядати його рану. Ерагон знав, що власник пораненої істоти відчуває зараз той самий біль, що й його вірний друг. Пробелькотівши якесь закляття, супротивник швидко загоїв рану й нарешті зиркнув на юнака.

«Як йому вдалося зробити це так швидко?» — аж здригнувся Ерагон, сподіваючись, що перед ним не Галбаторікс, дракон якого був чорний.

Чіпляючись за цю рятівну думку, він рушив уперед, а Сапфіра з червоним драконом залишились осторонь.

Вершник змахнув мечем, навіть не чекаючи, доки Ерагон почне захищатись. Юнак відбив удар, викресавши сніп іскор, і почав бити у відповідь, швидко й сильно. Утім, відтіснивши супротивника до краю галявини, він так і не спромігся його здолати. «Схоже, він передбачає кожен мій удар! — раптом промайнуло в Ерагоновій голові. — Якби ж я міг хоч трохи відпочити, то, певно, здолав би ворога, але зараз про це годі й мріяти». Цей вояк не був ельфом, але технічно значно перевершував і Ваніра, й Ерагона.

Юнак неабияк схвилювався, коли відчув, що починає втрачати сили, а його суперник тим часом отримав лише подряпину на обладунках. Останні запаси енергії, що їх мали Зарок і Оромисів пояс, майже вичерпались, тож Ерагон почав відступати, а ворог швидко відтіснив його на центр галявини.

Зарок відразу ж став важким, поранене плече палало від болю, піт заливав юнакові обличчя. І навіть думка про те, що він має помститися за смерть Ротгара, ніяк не допомагала.

Урешті-решт, Ерагон послизнувся й упав. Не збираючись помирати на землі, він схопився на ноги й знову кинувся на ворога, що вибив з його рук зброю лінивим помахом меча.