Чтение онлайн

«Я б не радив тобі шукати тут навіть оленів,— додав Ерагон.— Навряд чи їх багато лишилося. А крім того, вже майже темно... Зрештою, я не впевнений, що й удень полювати тут безпечно».

«Ну гаразд,— погодилась нарешті Сапфіра.— Тоді я спатиму далі. Але вранці піду на полювання, щоб там не було. Я страшенно голодна... Мені треба попоїсти до того, як ми знову рушимо через море».

На підтвердження своїх слів вона заплющила очі й швидко заснула.

Ерагон тим часом розвів маленьке багаття й з’їв свою убогу вечерю. Тепер він сидів і дивився, як темніє долина. Треба було обговорити з Глаедром плани на наступний день. Крім того, Глаедр хотів розповісти йому історію острова, починаючи з тих часів, коли ельфи ще не прибули до Алагезії, а Вройнгард належав тільки драконам. На землю спадала ніч.

«А чи хотів би ти побачити Вройнгард таким, яким він був за часів Вершників?» — спитав старий дракон.

«Так»,— відповів Ерагон.

«Тоді дивись»,— мовив Глаедр, і Ерагон відчув, як дракон вливає в його свідомість потік своїх візійних почуттів. Усе довкола юнака змінилось. Над реальним ландшафтом він бачив тепер примарну долину старих часів. Надворі так само, як і зараз, були сутінки, але хмари не вкривали небо й безліч зірок мерехтіло й блищало над величезним кільцем гір Арас Телдуін. Дерева в старовину були вищі, пряміші й аж ніяк не зловісні, а по всій долині стояли будівлі Вершників, котрі сяяли в присмерках світлом ельфійських магічних ліхтарів, немов маяки на березі моря. На брунатно-жовтому камінні було куди менше плюща та моху, скрізь тяглися доріжки з бруківки, а зали й вежі здавались такими величними, якими ніколи не можуть бути руїни. Високо-високо над головою Ерагон розгледів розкішні обриси численних драконів — сповнених грації гігантів зі скарбами тисячі королів.

Видіння тривало ще якийсь час. Потім воно щезло, і долина знов набула свого звичного вигляду.

«Вона була прекрасна»,— сказав Ерагон.

«Так, була. Але вже не є».

Ерагон продовжував дивитись на долину. Він порівнював її з тим, що показав йому Глаедр. Раптом Вершник насупився. Посеред покинутого міста він помітив вервечку танцюючих вогників. «Мабуть, то ліхтарі»,— подумав юнак. Він прошепотів заклинання, щоб зробити зір гострішим. Тепер Ерагон міг бачити накриті каптурами фігури в темному вбранні, які повільно йшли через руїни. Вени виглядали похмуро й таємниче. У їхніх розмірених широких кроках і в ритмічному погойдуванні ліхтарів було щось ритуальне.

«А це ще хто?» — спитав він Глаедра, відчувши себе свідком того, що не було призначене для сторонніх очей.

«Не знаю,— відповів старий дракон.— Можливо, це нащадки тих, хто сховався під час битви. А може, це представники твоєї раси, які вирішили поселитися тут після занепаду Вершників. Зрештою, це можуть бути ті, хто поклоняється драконам і Вершникам як богам».

«Хіба такі існують?»

«Колись були. Свого часу ми відмовились від цієї практики, але вона була дуже поширена в багатьох ізольованих частинах Алагезії... Як на мене, ти зробив добре, що встановив захист».

Ерагон дивився, як постаті в каптурах повільно просуваються містом. Це тривало майже годину. Коли вони нарешті дійшли до найвіддаленішої частини міста, ліхтарі один за одним згасли, і тепер Ерагон навіть за допомогою магії не міг побачити, куди поділися ті, хто їх ніс. Тоді юнак засипав вогонь пригорщами землі й закутався в ковдру. Втома здолала його.

* * *

«Ерагоне! Сапфіро! Прокидайтесь!»

Ерагон швидко розплющив очі, сів і схопивсь за Брізінгр. Довкола було темно. Лиш купка червоних жаринок тьмяно виблискувала справа від нього, а на сході виднівся нерівний клаптик зоряного неба. Та, попри те, що світла майже не було, Вершник добре бачив загальний контур лісу й лугу... Назустріч йому щось швидко повзло по траві. Ерагон придивився пильніше — то був неймовірно великий слимак.

Від несподіванки Ерагон скрикнув і кинувсь назад. Слимак, чия мушля була близько п’яти з половиною футів заввишки, на мить завмер, а потім поплазував до нього так швидко, як може бігти хіба що людина. Змієподібне сичання вирвалося з чорного прорізу його рота, а очні яблука розміром з кулак захилитались на своїх довгих стеблинах.

Ерагон умить зрозумів, що навряд чи встигне звестись на ноги. Простору, щоб витягнути Брізінгр, позаду так само не було. Тоді він згадав про заклинання. Але воно не знадобилось, бо вже за мить голова Сапфіри, немов стріла, промайнула повз нього і щелепи дракона зімкнулись якраз посередині слимака. Мушля луснула між іклами Сапфіри, мов розтрощений сланець. Слимак пронизливо скрикнув.

Сапфіра тим часом швидко повернула голову, підкинула слимака вгору, роззявила пащеку якомога ширше й проковтнула чудовисько, двічі струснувши головою, немов дрізд, коли їсть дощового черв’яка.

Слимак був не один. Трохи далі на пагорбі Ерагон помітив іще чотирьох гігантських слимаків. Одне з чудовиськ миттю сховалось у мушлю, а інші почали тікати геть, хвилеподібно тягнучи свої черева, немов довгі сукні.

«Онде вони!» — крикнув Ерагон.

Сапфіра стрибнула вперед. Її тіло на секунду відірвалось від землі й тут-таки приземлилось прямо на всю четвірку. Спочатку дракон схопив і проковтнув одного слимака, потім другого, потім третього... А перш ніж з’їсти останнього слимака,— того, що сховався у своїй мушлі,— Сапфіра відвела голову назад і скупала його в потоці блакитного та жовтого полум’я, що освітило землю на сотні футів. Це тривало всього кілька секунд. Потім Сапфіра взяла щелепами слимака, який димів і парував,— взяла ніжно-ніжно, немов кішка, котра бере кошеня,— принесла його Ерагонові й кинула до ніг. Той зміряв чудовисько недовірливим поглядом — воно було мертве.

«Тепер можеш поснідати як слід»,— сказала Сапфіра.

Спершу Ерагон тільки витріщився на неї, а потім почав сміятись. Він реготав усе голосніше й голосніше, аж доки не зігнувся від сміху, схопившись за живіт і ледве дихаючи.

«І що тут смішного?» — здивувалась Сапфіра й понюхала закопчену мушлю.

«А й справді, Ерагоне, чого ти смієшся?» — спитав Глаедр.

Та Ерагон лиш хитав головою й сопів.

— Тому що...— нарешті видушив він, а потім заговорив подумки, так, щоб Глаедр теж міг його чути. «Тому що... та ні... ви тільки уявіть — яєчня зі слимаком!..» Ерагон знов почав реготати: «Або... стійки зі слимака!.. Зголоднів? Спробуй стеблинку! Іще? З’їж очне яблуко! Кому потрібна медовуха, коли є слимак?! А можна поставити стеблинки в чашку, як букет квітів...» Вершник сміявся так сильно, що аж упав на одне коліно, хапаючи повітря ротом. Сльози текли йому з очей.

Сапфіра теж не витримала й розтулила в посмішці свою зубасту пащеку.

«Інколи ти такий дивний, Ерагоне, дуже дивний...— покректуючи, сказала вона й знову понюхала мушлю: — А трохи медовухи не завадило б».

«Ну, нарешті ти попоїла»,— і подумки, і вголос підхопив Ерагон.

«Не дуже багато, але досить, щоб повернутися до варденів».

Нарешті Ерагон таки вгамував регіт. Він підійшов до слимака й копнув його краєм черевика:

«Минуло надто багато часу відтоді, як на Вройнгарді жили дракони. Мабуть, ти, друже, не до кінця розумів, чим був, коли спробував зробити з мене легку закуску... Між іншим, це була б просто жалюгідна смерть: стати обідом для слимака».

«Зате вікопомна»,— не без гумору сказала Сапфіра.

«Справді, вікопомна»,— згодився Вершник, відчуваючи нову хвилю сміху.

«То як, молодь, що я вам казав про перше правило полювання?» — озвався Глаедр.

«Не переслідуй здобич, доки не впевнишся, що це справді здобич»,— разом відповіли Ерагон і Сапфіра.

«Ото ж бо й воно»,— підсумував Глаедр.

«Уся оця гусінь, примарні птахи, а тепер іще й гігантські слимаки...— сказав Ерагон.— Як могли використані під час битви закляття створити їх?»

«Справа в тому,— відповів Глаедр,— що Вершники, дракони й клятвопорушники під час бою вивільнили колосальну кількість енергії. Частину її поглинули заклинання, але багато залишилось. Ті, хто вижив, щоб розповісти про це, сказали, що через якийсь час світ наче збожеволів... Мабуть, саме цю енергію поглинули предки гусениць і птахів, яких ти сьогодні бачив. Вона змінила їх. А от щодо слимаків, то тут ти помиляєшся. Це — сналглі. І вони завжди жили тут, на Вройнгарді. То була улюблена їжа для нас — драконів. Сапфіра тепер розуміє, чому саме».