Чтение онлайн

Чоло Мертага вкривають зморшки:

— Тобі знов було зле, так?

— Я... я не знаю... Не можу згадати, як я сюди потрапила...— Насуада бачить, як в очах Мертага зблискує біль, та вже за мить зникає.

Його рука обережно торкається її талії. Він обходить довкола неї, щоб змусити відвести погляд від горбистого краєвиду. Кількома ковтками Мертаг випиває вино.

— Я знаю, що це тебе бентежить...— тихо каже він.— Мені страшенно шкода, але...— Мертаг глибоко зітхає й легенько похитує головою: — Що ти пам’ятаєш останнє? Тейрм? Аберон? Облога Сітрі?.. Подарунок, що я тобі зробив тієї ночі в Еоамі?..

Якийсь жахливий холодок заповзає їй у душу.

— Урубейн,— ледь чутно шепоче вона.— Кімнату Провидиці... Це мій останній спогад.

На секунду Насуада відчуває, як здригнулась рука Мертага, але його обличчя залишається незворушне.

— Урубейн...— повторює він хриплуватим голосом, а потім дивиться їй у вічі.— Насуадо... Після Урубейна минуло вже вісім років.

«Ні-ні,— думає вона,— цього не може бути». Але ж усе, що вона відчуває і бачить,— таке реальне! Ось Мертагове волосся, що його злегка куйовдить вітер, ось запах ланів, доторк сукні до шкіри — усе це таке, як має бути. Та якщо вона справді тут, чому тоді Мертаг не пробує переконати її, вплинути на розум, як робив це раніше? Чи, може, він забув? Якщо пройшло вже вісім років, то він і справді міг забути свою обіцянку, дану колись у Кімнаті Провидиці.

— Я...— хоче сказати Насуада, та її перебиває жіночий голос:

— Пані!

Вона дивиться через плече й бачить доволі огрядну служницю, яка поспішає до них з маєтку.

— Пані! — каже служниця й присідає в реверансі.— Вибачте, що турбую вас, але діти дуже хочуть, щоб ви подивились, як вони грають для гостей п’єсу.

— Діти?..— шепоче вона, дивиться на Мертага й бачить, що його очі вологі.

— Так,— відповідає він.— Діти... Четверо. Усі розумні, красиві й здорові... І в доброму гуморі.

Насуада здригається — почуття переповнюють її.

Вона не може нічого збагнути. Потім підводить голову:

— Покажи мені те, що я забула.

Мертаг посміхається до неї з виразом, схожим на гордість.

— Матиму за честь,— каже він і ніжно цілує її в чоло. Потім бере її келих, віддає служниці. Нарешті він міцно стискає її долоні у своїх, заплющує очі й схиляє до неї голову.

А вже наступної миті Насуада відчуває чиюсь присутність, що тисне на її розум. Вона розуміє: це не він. Не може бути, щоб це був він.

Розгнівана обманом і втратою найдорожчого, вона різко висмикує свою руку з Мертагової, хапає його кинджал і з розмаху вганяє гостре лезо йому в бік.

В Ель-Харімі жив самітник з жовтими очима. І казав він: «Бійся ближніх, мова їх брехлива!»

Насуада прокричала ці слова, а Мертаг тим часом глянув на неї порожнім поглядом і зник кудись прямо перед нею. Усе довкола зникло — ґрати, подвір’я, маєток, схили з виноградниками... Вона опинилась у цілковитій порожнечі без світла й без звуку. Насуада спробувала продовжити свою літанію, та не могла мовити жодного слова. Зараз вона не відчувала навіть ударів свого серця.

А потім вона відчула, як темнота закружляла, закружляла, закружляла...

Насуада спіткнулась і впала на коліна. Гостре каміння дряпонуло їй по долонях. Кліпаючи — очі ніяк не могли звикнути до світла,— вона підвелася й роззирнулась навкруги.

Імла й імла. Клапті диму плавали по якомусь зарослому чагарником полю, схожому на Палаючу рівнину.

Насуада знов була одягнена у свою пошматовану сорочку й боса.

Раптом вона почула, як позаду хтось рикнув. Дівчина озирнулась і побачила велетенського дванадцятифутового кулла, який ішов прямо на неї, розмахуючи кутою залізом булавою. За мить зліва з’явився ще один кулл і четверо менших ургалів. А ще за якийсь час із білуватого серпанку імли стрімко зринула пара одягнутих у мантії горбатих фігур і рушила в її бік, щось цвенькаючи й розмахуючи своїми схожими на листя мечами. Хоч Насуада ще ніколи не бачила цих істот на власні очі, вона точно знала, що це разаки.

Дівчина знов засміялась — Галбаторікс намагався просто злякати її. Тож, не звертаючи уваги на ворогів, які наближалися,— Насуада розуміла, що ніколи не зможе ані перемогти їх, ані втекти,— вона сіла на землю, схрестила ноги й почала наспівувати мелодію старовинної пісні гномів...

Перші спроби Галбаторікса пустити ману могли б легко збити її з пантелику, якби Мертаг не попередив про це заздалегідь. Але щоб не виказати Мертага, Насуаді слід було вдавати, що вона не розуміє того, що Галбаторікс маніпулює її сприйняттям реальності. З другого боку, треба було зробити все можливе, щоб не дати королю змоги ввести себе в оману й думати про те, про що вона не повинна думати, або — ще гірше — присягнути йому на вірність. А зробити це було дуже й дуже непросто.

Першою ілюзією стала жінка на ім’я Ріала. Вона з’явилась у Кімнаті Провидиці в ролі сусідки Насуади по камері. Ця жінка казала, що вона таємно одружена з одним із розвідників варденів в Урубейні. Мовляв, її схопили, коли вона несла йому якесь секретне повідомлення. Приблизно за тиждень Ріала спробувала здобути прихильність Насуади і, нехай не прямо, змусити її визнати, що кампанія варденів приречена на поразку, що причини їхньої боротьби — цілком надумані, а єдино правильний і розумний вихід зі скрутної ситуації — підкоритися владі Галбаторікса.

Спершу Насуада навіть гадки не мала, що Ріала — всього лиш ілюзія. Вона думала, що Галбаторікс просто спотворює значення слів цієї нещасної або, може, маніпулює її власними емоціями, щоб зробити аргументи Ріали більш прийнятними. Збігали день за днем, а Мертаг ні навідувався до неї, ні контактував з нею. Насуада вже почала побоюватись, чи не залишив він її часом у руках Галбаторікса. Ця думка завдавала їй більшого болю, ніж можна було б сподіватися. Принаймні Насуада відчувала, що вона не дає їй спокою ані на мить.

Потім вона почала дивуватись, чому це Галбаторікс ось уже цілий тиждень не приходить, щоб мучити її. Можливо, йому просто ніколи? Можливо, вардени та ельфи вже атакували Урубейн? Ні. Якби таке сталося, то Галбаторікс неодмінно згадав би про це — хоч би тільки для того, щоб познущатися. Словом, і якась дивна поведінка Ріали, і непоясненні провали в пам’яті, і бездіяльність Галбаторікса, і тривала мовчанка Мертага — усе це наводило Насуаду на думку, що Ріала була тільки ілюзією, а відчуттю часу більше не можна довіряти. Ясна річ, Галбаторікс міг змінити її уявлення про перебіг часу. Тим паче, що коли людина перебуває в ув’язненні, її відчуття часу й саме по собі стає якимось розпливчастим. І це було вкрай небезпечно, бо втратити відчуття реального часу означало навіть більше, ніж цілком опинитись у владі Галбаторікса — тоді король міг би на власний розсуд подовжувати чи скорочувати її випробування. Та попри все Насуада була сповнена рішучості боротися з Галбаторіксом. І коли вже їй судилося провести у в’язниці сотню років, то вона готова витримати навіть це.

Так чи інакше, Насуада не піддавалась віроломним нашіптуванням Ріали — тож не дивно, що за деякий час вона зникла з камери, а Галбаторікс натомість вдався до інших хитрощів; Тепер він готував свої видіння ще більш ретельно. Вони стали вигадливіші, хоч жодне з них не виходило за рамки реальності — король і досі щосили намагався приховати своє втручання.

Одного разу він начебто повів її з камери до темниці десь у підвалах фортеці. І там Насуада побачила закутих у кайдани Ерагона й Сапфіру. Галбаторікс сказав, що вб’є Ерагона на її очах, якщо вона не присягне йому на вірність. Дівчина відмовилась. Тоді Галбаторікс почав погрожувати, а Ерагон тим часом викрикнув закляття, що якимось чином звільнило всіх трьох. Побачивши це, Галбаторікс, на превеликий подив Насуади, почав тікати, а вона, Ерагон і Сапфіра рушили до виходу з фортеці.