Чтение онлайн

«Мабуть, не тільки тому,— мугикнула й облизнулась Сапфіра,— що їхня плоть ніжна й смачна, а ще й тому, що їхні мушлі корисні для травлення».

«Але якщо вони були звичайні тварини, тоді чому мій захист не зупинив їх? — збентежено спитав Ерагон.— Від самого початку я повинен був відчувати наближення небезпеки».

«А ось це вже,— відповів Глаедр,— могло стати наслідком битви. Магія не створила сналглів, та це аж ніяк не означає, що на них не вплинули ті сили, котрі так змінили цей острів. Так чи інакше, нам не слід довго залишатись тут без потреби. Краще покинути цю місцину до того, як іще одна невідома істота спробує скуштувати нас».

Сапфіра допомогла Ерагонові розламати тріснуту мушлю горілого слимака. При світлі червоного магічного вогника Вершник сяк-так очистив безхребетну тушу. Це була дуже неприємна робота, але іншого виходу він не бачив. Заривши тушу неподалік від вогнища, Сапфіра повернулася на те місце, де вона лежала раніше, знову згорнулась у клубок і заснула. Ерагон узяв свою ковдру, сідельні в’юки, в одному з яких лежало Глаедрове серце сердець, і переніс усе це до Сапфіри. Нарешті він заліз під її крило й умостився в теплому, темному й затишному куточку між шиєю та тілом. Тут він і провів решту ночі, розмірковуючи й мріючи.

Надходив новий день. Як і попередній, він був сірий і похмурий. Схили гір та вершини пагорбів вкривав тонкий шар снігу, повітря було морозяне. Судячи з усього, за якийсь час мав піти сніг.

Втомлена Сапфіра не ворушилась, аж доки сонце повністю не зійшло над горами. Ерагонові кортіло вирушити звідси якомога швидше, але він дозволив драконові виспатись. Ясна річ, дракон повинен був відновити сили для перельоту.

Тільки-но прокинувшись, Сапфіра одразу ж відкопала тушу слимака, й. Ерагон приготував гарний сніданок зі слимачини... Вершник не знав, як назвати цю страву: бекон зі слимака? Та як би вона не називалась, м’ясо було чудове, й Ерагон з’їв його більше, ніж зазвичай. Сапфіра тим часом жадібно пожирала те, що залишалось. Після сніданку вони ще якийсь час почекали. Нарешті Ерагон згорнув свою ковдру, пристебнув Сапфірі сідло, і вони разом із Глаедром вирушили до скелі Кутіан.

СКЕЛЯ КУТІАН

На цей раз дорога до яблуневої алеї видалася значно коротшою, ніж напередодні. Але сучкуваті дерева виглядали так само загрозливо, тож увесь час, доки вони пробиралися хащами, Ерагон тримав руку на Брізінгрі.

Як і минулого разу, він та Сапфіра зупинились на краю зарослої галявини перед скелею Кутіан. Зграя воронів сиділа на грубому уламку каменя. Побачивши Сапфіру, вони з голосним карканням злетіли в повітря — гіршої прикмети Ерагон навіть уявити собі не міг.

Доволі довго, десь із півгодини, Ерагон стояв непорушно, промовляючи одне за одним заклинання. Він шукав магію, годну завдати шкоди йому, Сапфірі чи Глаедрові. Юнак добре відчував, що вся галявина, скеля Кутіан та й решта острова були вкриті рясним-рясним мереживом чар. Деякі заклинання, що залягали в глибинах землі, мали таку силу, що здавалося, ніби під ногами тече повновода ріка енергії. Інші були геть крихітні й наче зовсім безвинні, інколи діючи всього лиш на одну квітку або одну-єдину гілочку дерева. Добра половини чарів, судячи з усього, були пасивні — їм або не вистачало енергії, або вони вже втратили об’єкт, на який впливали, або чекали, коли настануть сприятливі для них умови. До того ж, чимало заклять конфліктували між собою, так, наче Вершники чи хтось інший намагалися змінити чи звести нанівець залишки раніше використаної магії.

Ерагон не міг зрозуміти призначення переважної більшості заклинань. Воно й не дивно, бо жодної письмової згадки про ті слова, що їх використовували давнимдавно померлі чарівники, не лишилося — самі тільки структури енергії, тлумачити які було надзвичайно складно, якщо взагалі можливо. Звичайно, трохи допомагав Глаедр, адже він багато чого знав про старовинну магію, яку використовували на Вройнгарді. Та час від часу Ерагонові доводилось діяти майже навпомацки. На щастя, попри те, що Вершник не завжди міг з’ясувати призначення того чи іншого заклинання, він завжди відчував, чи вплине воно на нього, Сапфіру й Глаедра. Так, у напруженій праці, минула ще одна година. Найбільше, що турбувало його, так само, як і Глаедра, було одне: чи немає тут часом заклять, яких вони могли не помітити? Справді, якщо чарівник спеціально приховував свою роботу, знайти магію ставало майже неможливо.

Нарешті Ерагон більш-менш пересвідчився в тому, що ані на скелі Кутіан, ані поблизу неї пасток нема. Тоді він та Сапфіра пройшли через галявину й зупинилися біля основи зубчастого, вкритого лишайником шпиля.

Вершник підняв голову й подивився на вершину. Вона здіймалась високо-високо, хоч загалом у скелі Кутіан не було нічого незвичного.

«Мабуть, треба назвати наші імена — та й край»,— сказала Сапфіра.

Ерагон замислився.

«Вона права,— підтвердив Глаедр.— Нема чого відкладати. Скажи своє ім’я, Ерагоне, а ми із Сапфірою зробимо те саме».

Не знати чому, Ерагон почав нервуватися. Перш ніж сказати своє ім’я, він двічі міцно стиснув руки, потім зняв зі спини щит, витягнув Брізінгр і трохи присів.

«Моє ім’я,— промовив Вершник чітко й голосно,— Ерагон Шейдслеєр, син Брома».

«Моє ім’я — Сапфіра Б’яртскулар, донька Веради».

«А моє — Глаедр Елдунарі, син Нісрінги довгохвостої».

Усі троє завмерли.

Неподалік каркали ворони, неначе глузуючи з них. Тривога на якусь мить ворухнулася в душі Ерагона, та він не звернув на неї уваги. Зрештою, він і не думав, що відкрити склеп буде простою справою.

«Спробуй-но ще раз. Тільки на цей раз говори прадавньою мовою»,— порадив Глаедр.

«Нам іет ер Ерагон Сундавар-Верганді, сьорн абр Бром»,— так само чітко й голосно сказав Вершник.

Потім прадавньою мовою назвала своє ім’я Сапфіра, а вслід за нею Глаедр.

І знову нічого не сталось.

Тривога Ерагона зросла. Якщо їхня подорож була марна... Ні-ні, про це не можна навіть думати. Це рано.

«А може,— сказав він,— нам усім слід вимовляти імена голосно?»

«Яким чином? — спитала Сапфіра— Не буду ж я кричати на цю каменюку! А що робити Глаедрові?»

«Я можу вимовити ваші імена замість вас»,— сказав Ерагон.

«Не думаю, що це поможе,— засумнівався Глаедр,— але, з другого боку, чому б і не спробувати».

«Нашою мовою чи прадавньою?»

«Мені здається,— відповів старий дракон,— краще прадавньою. А ще краще — спробуй і так, і так, щоб було вже напевно».

Ерагон так і зробив, але все марно.

«Може, ми стоїмо не в тому місці? — на цей раз голос Вершника звучав розчаровано й збентежено.— А що як вхід до Склепу Душ з іншого боку? Він може бути навіть на вершині».

«Ні,— заперечив Глаедр.— Якби це було так, то “Доміа абр Вірда” неодмінно б згадала про це».

Ерагон опустив щит.

«Не сумуй,— спробував заспокоїти його старий дракон.— Розгадувати загадки завжди складно».

«А що коли тільки ти повинен промовити своє ім’я?

— спитала Сапфіра.— Хіба ж Солембум не казав: “...Коли буде здаватися, що все втрачено, коли сил уже не залишиться, іди до скелі Кутіан і назви своє ім’я, щоб відчинити двері до Склепу Душ”? Твоє ім’я, Ерагоне! Не моє і не Глаедрове».