Чтение онлайн

З того часу, як Бром пояснив Ерагонові, що таке справжні імена, він не раз і не два пробував з’ясувати своє. Знання, а надто знання про самого себе, завжди буває корисне, і Вершник сподівався, що справжнє ім’я дозволить йому краще опанувати свої думки й почуття. Та, як і досі, його не залишало почуття тривоги. Він був не зовсім упевнений у тому, що зможе з’ясувати своє справжнє ім’я за кілька днів. Звісно, він чудово знав, що це треба зробити заради успіху їхньої місії. Крім того, юнак не хотів, щоб чи Глаедр, чи Сапфіра зробили це замість нього. Якщо вже можна віддзеркалити своє єство в одному слові чи фразі, то дійти до розуміння цього слід неодмінно самотужки, а не з чужою поміччю. І все-таки тривога не відступала...

Аж ось нарешті й будівля. Ерагон важко зітхнув, глянувши на п’ять зламаних сходинок, що вели всередину. Ця споруда була гніздовим будинком. Принаймні так сказав Глаедр. Як для Вройнгарду, вона була дуже мала, щоб не сказати, непомітна. Та, незважаючи на це, її стіни сягали близько трьох поверхів у висоту, а простору всередині було цілком досить для того, щоб Сапфіра легко пересувалась. Південно-східний кут споруди обвалився всередину, зруйнувавши заразом і частину стелі. Але загалом будинок був іще дуже міцний.

Кроки Ерагона озивалися луною, коли він спершу пройшов через вхідну арку, а потім рушив по гладенькій підлозі головної зали. В її прозорий матеріал були вмуровані якісь гінкі барвисті пагони, які утворювали просто запаморочливий абстрактний малюнок. Щоразу, коли Вершник дивився на нього, йому здавалось, що лінії ось-ось перетворяться на якусь пізнавану фігуру, але цього так і не сталось.

Поверхня підлоги була вкрита дрібною-дрібною сіткою тріщин, що розходились від каменюки біля проламаної діри, де стіни не витримали потужного удару. Довгі завитки плюща звисали з країв проламаної стелі, наче шматки вузлуватої мотузки. Вода крапала з рослин і падала в неглибокі безформні калюжі. Звук падаючих крапель луною розходивсь по всій будівлі, утворюючи безугавний нерівномірний ритм. Ерагон подумав, що він, мабуть, збожеволів би, якби йому довелося слухати ці звуки бодай кілька днів.

Біля північної стіни вже лежало півколом каміння. Це Сапфіра притягла його сюди, щоб захистити їхній табір. Ерагон знічев’я стрибнув на найближчу брилу, яка була близько шести футів у висоту, трохи постояв, а потім зіскочив униз на інший бік, доволі важко приземлившись.

Сапфіра, яка в цей час вилизувала свою передню лапу, на мить завмерла й питально глянула на нього. Вершник нічого не сказав, лиш невиразно похитав головою, тож дракон знову зайнявся своєю справою.

Тим часом Ерагон розвів під стіною багаття, розв’язав свою накидку й розіслав на підлозі промоклий одяг. Потім він зняв заляпані брудом черевики й поставив їх там, щоб як слід просушити.

«Мабуть, знову на дощ збирається»,— сказала Сапфіра.

«Можливо».

Ерагон трохи посидів навпочіпки біля вогню, а потім сів на свою постіль і притулився до стіни. Він спостерігав за Сапфірою, як вона ретельно вилизувала своїм темно-червоним язиком пружну шкірку біля основи кожного пазура. Чи знає він її справжнє ім’я? Вершник тихо проказав кілька слів прадавньою мовою. Може, так? Ні. Ані сам він не відчув заряду енергії у своїх словах, ані Сапфіра не звернула на них уваги. Зовсім не так було зі Слоуном, коли Ерагон якось вимовив його справжнє ім’я.

Вершник заплющив очі й відкинув голову назад. Його дуже дивувало те, що він ніяк не міг визначити справжнього імені Сапфіри. Нехай самого себе він знає не до кінця, але ж Сапфіра... Він знав її ще відтоді, як вона вилупилась із яйця, вона завжди ділилася з ним майже всіма своїми спогадами. Що може бути в ній такого, чого б він не знав? Чому він зміг зрозуміти вбивцю Слоуна краще за цю найріднішу в світі істоту? Тому, що він людина, а вона дракон? Чи тому, що душа Слоуна куди простіша за душу Сапфіри?

Ерагон не знав відповіді на ці питання.

Одною із вправ, яку він та Сапфіра виконали за порадою Глаедра, була така: розповісти одне одному про всі недоліки, які вони помітили — він у ній, а вона в ньому. Зробити це було досить непросто. Принаймні коли Глаедр, допомагаючи їм, почав дуже обережно й люб’язно говорити про різні Ерагонові помилки, юнак нічого не міг удіяти зі своїм почуттям ображеної гордості. При тому він добре розумів, що це конче слід брати до уваги, якщо хочеш визначити своє справжнє ім’я.

Щодо Сапфіри, то її найнепривабливішою рисою, якій треба було давати раду, виявилось марнославство, котре вона довго відмовлялась визнати. А щодо Ерагона, то такою рисою була самовпевненість. За словами Глаедра, юнак час від часу явно виказував її. Крім того, аж ніяк не чужими були йому і дратівливість, і егоїзм, і злість...

Та попри те, що вони вивчали одне одного так ретельно й прискіпливо, як тільки могли, це не дало їм поки що жодних наслідків. Це пригнічувало Ерагона. Він не міг повертатися до варденів з порожніми руками. А часу було вкрай мало.

«Сьогодні й завтра,— тривожно думав Вершник,— це все, що ми маємо. Господи, як же ми збираємось завдати поразки Галбаторіксу?! Ще день-другий — і наші життя вже більше не належатимуть нам. Ми станемо рабами, як Мертаг і Торнак».

Ерагон ледь чутно лайнувся й нишком ударив кулаком по підлозі.

«Заспокойся, Ерагоне»,— сказав Глаедр так, щоб цих слів не почула Сапфіра.

«Як же я можу бути спокійним?» — ледь не скрикнув юнак.

«Легко бути спокійним, коли нема про що хвилюватись, Ерагоне,— відповів на те старий дракон.— Але справжнє випробування для тебе полягає в тому, щоб, незважаючи ні на що, залишитися спокійним у складній ситуації. Ти не можеш дозволити злості чи зневірі затьмарити твій розум. Принаймні не тепер, коли твої думки мають бути домежно світлі й чіткі».

«А тобі завжди вдавалось бути спокійним у складних ситуаціях?» — спитав Ерагон.

Здавалося, старий дракон посміхнувся:

«Та ні. Швидше, навпаки. Я часто рикав, кусався, валив дерева, скородив лапами землю... А одного разу на Хребті я навіть розвалив вершину гори, через що інші дракони були мною вкрай невдоволені... Але в мене було багато років для того, щоб зрозуміти, що втрата самовладання рідко коли помагає. Ти поки що не відчуваєш цього, я знаю. Та все ж повір моєму досвіду. Забудь про всі свої тривоги й зосередься тільки на своєму завданні. Майбутнє буде таке, яке буде. А хвилюватися з приводу нього — значить тільки робити свої страхи більш вірогідними».

«Я розумію,— зітхнув Ерагон,— але це дуже важко».

«Ясна річ. На світі не так уже й багато путніх речей, які даються легко»,— Глаедр замовк, залишивши Вершника сам на сам зі своїми думками.

Ерагон трохи посидів, потім дістав із торби свою чашу, переліз через півколо каміння й пішов босоніж до однієї з калюж під отвором у стелі. Накрапав дрібний дощик, вкриваючи підлогу гладеньким шаром води. Юнак сів навпочіпки на краю калюжі й почав черпати руками воду в свою чашу.

Коли чаша була повна по вінця, Ерагон відійшов на кілька футів і поставив її на камінь висотою зі столик. Потім він викликав у своїй уяві образ Рорана й тихо проказав: