Чтение онлайн

— Це була моя ідея, — відповів Піта, і його обличчя скривилося від болю, поки він витягав уламки скла з долонь. — Геймітч тільки допомагав мені.

— Звісно, Геймітч завжди готовий допомогти. Тобі! — сказала я.

— Ти дурепа, — мовив Геймітч із відразою. — Ти га­даєш, він нашкодив тобі? Цей хлопець дав тобі те, на що ти б ніколи не спромоглася сама.

— Тепер я для всіх — слабачка! — заволала я.

— Тепер ти для всіх — жадана! Будьмо відверті, в тобі було романтичної аури не більше, ніж у мені, поки Піта не сказав, що хоче тебе. Тепер усі хочуть тебе. Вони говорять тільки про тебе. Закохані Ромео і Джульєтта з Округу 12! — мовив Геймітч.

— Але ми не закохані! — заперечила я.

Раптом Геймітч схопив мене за плечі й щосили при­тиснув до стіни.

— А кого це хвилює? Це просто велике шоу. Головне — правильно себе подати. Після інтерв’ю ти зда­лася мені досить симпатичною дівчиною, що уже саме по собі є чудом із чудес. Але тепер ти ще й серцеїдка. Ох, ти тільки уяви: тепер хлопці ладні зробити заради тебе все. Як гадаєш, чи забезпечить це тобі спонсорів?

Від його перегару мені стало зле. Я вивільнилася з його дужих рук і відступила на кілька кроків, намагаю­чись привести до ладу свої думки.

Я не знала, що й казати.

— Треба будо попередити мене, щоб я не справляла враження такої дурепи.

— Ні, твоя реакція була просто чудова. Якби ти знала, то все б зіпсувала, — сказала Порція.

— Вона просто хвилюється, що все чув її хлопець, — сказав Піта похмуро і витягнув іще один кривавий осколок із долоні.

На згадку про Гейла мої щоки знову спалахнули рум’янцем.

— У мене немає хлопця.

— Байдуже, — мовив Піта. — Але я впевнений, що він достатньо кмітливий, щоб відрізнити блеф від правди. До того ж ти не казала, що любиш мене. Тож просто за­будьмо.

Його слова потроху доходили до мене. Мій гнів ущухав. Я не знала, що й думати: мене використали чи навпаки — зробили мені користь? Геймітч мав рацію. Я добре впоралася з інтерв’ю, але ким я видалася зі сцени? Дурним дівчиськом, яке тішилося своєю блис­кучою сукнею. І гиготіло. Тільки розповідаючи про Прим, я була собою. Але що ці кілька секунд у порів­нянні з мовчазною смертельною силою Трача! Такою я і є — дурненька, блискуча й зовсім не виразна. Хоча ні, мої одинадцять балів за виступ перед продюсерами зро­били свою справу.

Але тепер, завдяки Піті, я стала жаданою. Якщо вірити його словам, то я скорила не тільки його — я мала багато шанувальників. А якщо публіка справді вважатиме, що ми закохані... Я пам’ятаю, як тепло вони прийняли зізнання Піти. Нещасні Ромео і Джульєтта!.. Геймітч правий: Капітолію потрібно саме це. Раптом я злякалася, що моя реакція була недостатньо переконливою.

— Потому як Піта зізнався, що закоханий у мене, можна було сказати про мене те саме? — запитала я.

— Так, — відповіла Порція. — Ти наполегливо намага­лася уникнути об’єктивів камер. Спалахнула рум’янцем. Усе було просто ідеально.

Решта збуджено вертіли головами на знак згоди.

— Тепер ти на вагу золота, люба. Спонсори до тебе в чергу ставатимуть, — сказав Геймітч.

Мені стало соромно за те, як я вчинила з Пітою.

— Вибач, що штовхнула тебе.

— Нічого страшного, — знизав Піта плечима. — Хоча технічно ти порушила правила.

— Як твої руки? — захвилювалась я.

— Скоро загояться, — відповів він.

З їдальні прилинули апетитні запахи, сповіщаючи, що вечеря на столі.

— Ходімо, час їсти, — мовив Геймітч.

Ми всі рушили за ним і розсілися за столом. Проте рука Піти не припиняла кривавитися, й Порція вивела його з їдальні, щоб надати першу допомогу. Суп із тро­яндових пелюсток ми з’їли без них. За кілька хвилин вони повернулися, Пітина долоня була обмотана бинтом. На мої плечі ліг важкий тягар провини. Завтра ми опи­нимося на арені. Піта зробив мені послугу, а я відплатила йому травмою. Скільки ще разів він виручатиме мене?

По вечері ми перебралися до вітальні й подивилися повтор інтерв’юй Мені здалося, що я була схожа на легко­важну пустоголову дурепу, яка вертілася й хихикала, але всі запевнили мене, що я мала просто чарівний вигляд. Піта і так тримався досить непогано, але його останній хід — зізнання у щирому коханні — став абсолютно ви­грашним. А тоді крупним планом показали мене, заскочену зненацька й рум’яну. Завдяки вмілим рукам Цинни я була досить симпатичною, Пітине зізнання зробило мене жаданою, обставини, що склалися, додали моєму образу трагічності, й усе це разом зробило мене неза­бутньою.

Коли пролунали останні ноти гімну й екран пере­творився на суцільну чорну пляму, ніхто не проронив і слова. Завтра на світанку нас розбудять і готуватимуть до появи на арені. Ігри почнуться не раніш як о десятій, адже жителі Капітолія ніколи не прокидаються так рано. Але ми з Пітою встанемо на світанні. Хтозна, як далеко їхати до арени, яку приготували для цьогорічних Ігор.

Я знала, що Геймітч та Еффі не поїдуть із нами, вони залишаться в Штабі та, сподіваюся, підписуватимуть контракти зі спонсорами, розроблятимуть стратегії і ви­рішуватимуть, коли і як посилати нам подарунки. Цинна й Порція супроводжуватимуть нас до останньої миті, аж до арени. Але все-таки попрощатись ми повинні саме зараз.

Еффі взяла нас обох за руки, на її очах виступили сльози, й вона побажала нам удачі. А також подякувала за те, що ми такі хороші трибути, найкращі, з якими їй випадало працювати. Але ж Еффі — це Еффі, вона не могла втриматися, щоб не бовкнути:

— Тепер я зовсім не здивуюся, коли наступного року мене нарешті переведуть у пристойніший округ.

Тоді вона поцілувала кожного з нас у щоку і поквапи­лася вийти з кімнати, абсолютно поглинута чи то емо­ціями, чи то думкою про можливе підвищення.

Геймітч схрестив руки на грудях і подивився на нас.

— Може, скажете кілька слів на прощання? Дасте пораду? — запитав Піта.

— Коли пролунає гонг, мчіть подалі що є духу. Жоден із вас не годиться для різанини біля Рогу достатку. Просто вшивайтеся звідти, якнайдалі від інших, а ще шукайте воду, — мовив він. — Зрозуміли?

— А потім? — запитала я.

— Виживайте, — відповів Геймітч.

Цю-таки пораду він дав нам у поїзді, але цього разу він не був п’яний і не сміявся. У відповідь ми тільки кив­нули. А що тут іще скажеш?

Коли я виходила з кімнати, Піта затримався, щоб по­говорити з Порцією. Я неабияк цьому зраділа. Хоча мені було не уникнути прощання з Пітою, ліпше я зроблю це завтра. Я побачила, що ліжко у моїй кімнаті розстелене, хоча не було й сліду рудокосої дівчини-авокса. Якби я знала її ім’я! Треба було спитати. Вона могла б його написати. Чи показати жестами. Але, напевно, її б за це покарали.

Я прийняла душ і змила золоту фарбу, макіяж і запах краси зі свого тіла. Єдине, чого я не змила, то це яскравих вогників на нігтях. Вирішила залишити їх як нагаду­вання. Катніс — дівчина у вогні. Можливо, це додасть мені сили і впевненості в собі на арені.