Чтение онлайн

— Слухай, Піто, мені доведеться котити тебе до струмка. Тут зовсім мілко... Добре? — мовила я.

— Чудово, — відповів Піта.

Я присіла навпочіпки. «Байдуже, що відбуватиметься, — мовила я сама до себе, — не зупиняйся, поки він не опиниться у воді».

— На три, — мовила я вголос. — Один, два, три!

Ледве я зрушила його з мертвої точки, як була зму­шена зупинитися — такий жахливий стогін зірвався з його вуст. До струмка було рукою кинути, Піта лежав майже біля води. Може, так і краще.

— Гаразд, плани змінилися. Я не пхатиму тебе у воду повністю, — сказала я йому.

До того ж, якби я змогла запхати його туди, то чи ви­тягнула б потім?

— Перекочування відміняється? — запитав він.

— Відміняється. Спробуємо тебе помити. Наглянь за лісом, добре? — мовила я.

Було важко вирішити, звідки почати. Листя й болото так затверднули, що не було видно одягу. Якщо на Піті досі щось зосталося. Якусь мить я вагалася, а тоді взялася до діла. Оголені тіла — не новинка на арені, правда ж?

У мене було дві фляги й бурдюк Рути. Я підперла їх до каменя так, щоб дві посудини постійно наповнюва­лись водою, тоді як із третьої я мила Піту. Мені знадо­билося чимало часу, але я все-таки докопалася до його одягу. Повільно розстібнула та зняла з нього куртку й со­рочку. Його спіднє так сильно приклеїлося до тіла, що мені довелося порізати його і вилити ще кілька пляшок води, аби відліпити тканину від ран. Через усі груди проліг довгий опік, а ще я нарахувала чотири набряки від осиних укусів, якщо брати до уваги той, що за вухом. Я трохи заспокоїлася. Це я вилікую. Спочатку вирішила потурбуватися про верхню частину Пітиного тіла, щоб бодай трохи втамувати біль, і тільки потім перейти до поранень, завданих Катоном.

Навколо Піти утворилася велика брудна калюжа, і поки він лежав у ній, не було жодного сенсу починати лікування. Тож я припідняла його і підперла об камінь. Він сидів мовчки, жодна скарга не зірвалася з його уст, поки я змивала залишки болота з його волосся та шкіри. Під сонячними променями шкіра була зовсім блідою, і він більше не здавався дужим і мужнім. Я витягнула жала з набряків (Піта сильно кривився), але щойно при­клала до ран листочки, він одразу полегшено зітхнув. Поки він грівся на сонці, я випрала його куртку й со­рочку і розпростерла їх на камінні. Далі змастила маззю опік на грудях. Саме тоді я помітила, який Піта гарячий. Товстий шар болота й холодна вода приховували той факт, що в нього гарячка. Я покопалася в аптечці, яку за­брала в хлопця з Округу 1, і знайшла жарознижувальні пігулки. Мама зазвичай купувала такі, коли її домашні ліки були безсилі.

— Ковтай, — звеліла я Піті, й він слухняно виконав наказ. — Ти, мабуть, голодний.

— Не дуже. Дивно, але от уже кілька днів я не від­чуваю голоду, — мовив Піта.

Коли я Запропонувала йому грусятину, він скривився і відвернувся. Тільки тоді я збагнула, наскільки серйозно він хворий.

— Піто, ти повинен з’їсти бодай щось, — наполя­гала я.

— Воно одразу ж повернеться назад, — мовив він.

Проте я змусила його прожувати кілька скибок суше­ного яблука.

— Дякую. Мені вже набагато ліпше. Катніс, тепер мені можна поспати? — запитав він.

— Потерпи ще трошки, — пообіцяла я. — Спочатку я хочу оглянути твою ногу.

Якомога лагідніше я зняла з нього черевики, шкар­петки і дуже повільно, дюйм по дюйму почала стягувати штани. Я бачила розріз, який залишив меч Катона на Пітиних штанах, але й уявити не могла, що під ним. Глибока запалена рана, із якої сочилися кров і гній. Нога набрякла. Але найгірше було те, що до мене долинув гнійний запах.

Мені закортіло втекти. Сховатися в лісі, як того дня, коли до нас додому принесли парубка з опі­ками. Тоді я просто накивала п’ятами і полювала увесь день, поки мама з Прим ворожили над тим, із чим у мене не було ні бажання, ані відваги стикатися. Але тут, на арені, я була сама. І намагалася зберігати спокій, як завжди робила моя мама в особливо поганих випадках.

— Жахливо, правда ж? — мовив Піта. А його очі тим часом уважно вивчали мою реакцію.

— Так собі, — знизала я плечима, ніби не зауважила нічого жахливого. — Ти ще не бачив, яких людей після аварій у копальнях приносять до моєї мами.

Звісно, я не згадала про те, як одразу втікала з дому, щойно мамі доводилося зіткнутися з чимось серйоз­нішим, ніж застуда. Якщо бути відвертою, то й людей, які кашляли, я теж уникала.

— Найперше треба як слід промити рану.

Я стягнула з Піти штани, але залишила спідню бі­лизну, тому що вона була в досить непоганому стані, а ще я не хотіла зачепити опухле стегно... ну гаразд, можливо, я ще й соромилася оголеного тіла Піти. Цим я також відрізнялася від своєї матері та Прим. Вони немов не по­мічали голизни і зовсім не соромилися. Ось така іронія долі: можливо, зараз моя сестра стала б для Піти кращою помічницею. Я підіпхнула під нього квадратну плівку й почала змивати решту болота. Що більше води я ви­ливала на Піту, то серйознішою здавалася його рана. За винятком порізу, його ноги були в більш-менш нормаль­ному стані, якщо не брати до уваги один набряк від оси­ного укусу й кілька незначних опіків, із якими я швидко впоралася. Але глибокий поріз на стегні... що я можу вдіяти з ним?

— Чому б нам трохи не провітрити твою рану, а тоді... — я не завершила речення.

— А тоді ти її залатаєш? — мовив Піта.

Він дивився на мене мало не зі співчуттям, так сильно я розгубилася.

— Саме так, — мовила я. — А тим часом ти з’їси ось це.

Я подала йому кілька скибок сушеної груші й попря­мувала до струмка, щоб випрати решту його одягу. По­кінчивши з цим, я взялася вивчати вміст аптечки. Стан­дартний набір. Пов’язки, жарознижувальні таблетки, ліки від болю в шлунку. Жодного натяку на те, що було потрібно мені.

— Доведеться нам трохи поекспериментувати, — ви­знала я.

Я знала, що листочки, які дала мені Рута від укусів ос, помічну проти інфекції, тож вирішила почати саме з них. Кілька хвилин я притискала жменьку зеленого пожованого листя до рани, аж поки не виступив гній. Я поміркувала і вирішила, що це добре, й одразу вкусила себе за щоку: мій сніданок мало не повернувся назад.

— Катніс? — мовив Піта. Я підвела погляд на його зеленувате обличчя. — А як щодо поцілунку? — проше­потів він.

Я не втрималася і розсміялася, так це було недоречно.

— Щось не так? — запитав він із награною невин­ністю в очах.

— Я... я не знаю, що й до чого. Я не моя мама. І не уявляю, що роблю, а ще я ненавиджу гній, — забурмо­тіла я. — Фу! — буркнула я, викидаючи першу порцію листя та прикладаючи наступну. — Фу!

— А як же ти полюєш? — запитав Піта.

— Повір, убивати набагато легше, ніж оце, — ска­зала я. — Хоча, можливо, зараз я тебе саме й убиваю.

— Можеш робити це трохи швидше? — запитав він.

— Ні. Замовкни і їж свої груші, — не витримала я.

Після третього прикладання з рани витекло щонай­менше відро гною, але тепер вона мала значно кращий вигляд. Набряк зійшов, і я побачила, наскільки поріз глибокий. Він сягав аж до кістки.

— Що далі, лікарю Евердін? — запитав Піта.

— Може, варто змастити рану маззю від опіків? Гадаю, вона також допомагає уникнути інфекції. А тоді, може, накласти пов’язку? — мовила я.

Я так і вчинила. Тепер усе було набагато краще. Хоча у порівнянні зі стерильною пов’язкою його спіднє, зда­валося, було вкрите брудом і кишіло інфекцією. Я витяг­нула рюкзак Рути.