Чтение онлайн

З моїх уст зірвався дивний звук, схожий чи то на зітхання, чи то на буркотіння. Щасливу історію? Для цього знадобиться докласти набагато більше зусиль, ніж для приготування супу. Я напружила мозок, намагаю­чись згадати щось приємне. Більшість щасливих митей мого життя були пов’язані з Гейлом і полюванням, але я подумала, що така історія не зовсім сподобається Піті, та й публіці також. Залишалася Прим.

— Я не розказувала тобі, як роздобула козу для Прим? — запитала я.

Піта похитав головою і з нетерпінням подивився на мене. Отже, я почала. Але дуже обережно. Тому що мою історію почують в усьому Панемі. Люди можуть здогадатися, що я полюю нелегально, а я не хотіла на­кликати підозри на Гейла, Сальну Сей, різника і навіть на миротворців, які були моїми постійними клієнтами і порушували закон.

Ось справжня історія про те, як я роздобула для Прим козу на ім’я Леді. Був кінець травня, вечір п’ятниці, залишався один день до десятого дня наро­дження Прим. Одразу після школи ми з Гейлом ви­рушили до лісу, бо я хотіла вполювати достатньо здо­бичі, щоб купити для Прим подарунок. Можливо, тканину на нову сукню або гребінець. Наші пастки не підвели, та й ліс буяв зеленню, але в результаті набра­лося не більше, ніж зазвичай у п’ятницю. Я дуже засму­тилася, хоча Гейл запевнив, що назавтра ми вполюємо значно більше. Ми саме відпочивали біля струмка, аж раптом з’являється він — молодий олень, на вигляд йому щонайбільше рік. Роги тільки-тільки вибилися і досі вкриті оксамитовою шкірою. Щомиті готовий зірва­тися геть, але не тікає: не знайомий із людьми. Просто прекрасний.

Коли в нього поцілили дві стріли: одна в шию, друга в груди, — він уже не був таким прекрасним. Ми з Гейлом вистрелили одночасно. Олень побіг, але Гейлів ніж розтяв його горло раніше, ніж він щось утямив. Мені стало зле: вперше я вбила таку свіжу й безневинну істоту. А тоді на саму тільки думку про свіже й безневинне м’ясо у мене аж у животі забуркотіло.

Олень! За увесь час нам із Гейлом пощастило вполю­вати лише трьох оленів. Перша була самка, яка поранила ногу, вона не рахується. Хоча завдяки їй ми зрозуміли, що не варто тягнути тушу на Горно. Олениця спричи­нила неймовірний хаос, люди почали кидатися на тушу, самі встановлювали ціну й відрубували собі шматки. Але, на щастя, втрутилася Сальна Сей і відправила нас усіх до різника. Туша була сильно пошкоджена, вирвані величезні шматки м’яса, шкіра всіяна дірками. Хоча всі начебто заплатили справедливу ціну, та цілу тушу можна було продати дорожче.

Цього ж разу ми зачекали, поки надворі стемніло, і крізь дірку в паркані пробралися до будинку різника. Хоча всім відомо, що ми мисливці, було б нечемно з нашого боку серед білого дня тягнути важезного оленя вулицями Округу 12, ніби навмисне вихваляючись перед миротворцями.

Коли ми постукали з чорного ходу, нам відчинила ни­зенька товста жінка на ім’я Руба. З Рубою не торгуються. Вона просто називає ціну, і ти пристаєш на неї або заби­раєшся геть, але ціна завжди справедлива. Ми одразу ж пристали на її ціну, і тому на додачу вона залишила нам кілька шматків оленини. Хоча ми порівну розділили гроші, ні Гейл, ні я ще ніколи не тримали в руках такої великої суми. Ми вирішили тримати це в секреті й наза­втра зробити нашим родинам сюрприз.

Ось як я роздобула гроші на козу. Але Піті я сказала, що продала старий срібний медальйон матері. Це нікому не зашкодить.

Я продовжила оповідь із того місця, коли ми з Гейлом вирушили на ринок, щоб купити тканину на сукню. Саме тоді, коли я придивлялася до блакитної бавовни, мені в око дещо впало. На околиці Скиби живе чоловік, який тримає невеличке стадо кіз. Я навіть не знаю його справжнього імені, люди називають його просто Козар. Його суглоби опухлі й покручені, а ще він сильно кашляє — все це свідчить про те, що він провів чимало років у копальнях. Але йому пощастило. Якимось чином він спромігся заощадити трохи грошей, щоб придбати кіз, і на старості має заняття і при­буток, щоб не вмерти з голоду. Він брудний і завжди дратівливий, але кози в нього чисті і їхнє молоко багате на вітаміни, якщо ви, звісно, можете собі його дозволити.

Одна з кіз, біла в чорні латки, лежала на возі. Було легко здогадатися чому. Хтось — можливо, пес — по­ранив їй лопатку, й інфекція почала поширюватися. З нею було так погано, що Козар змушений був під­тримувати її, щоб подоїти. Але мені здалося, що я знаю людину, яка зможе її вилікувати.

— Гейл, — прошепотіла я. — Я хочу купити цю козу для Прим.

В Окрузі 12 коза може цілковито змінити ваше життя. Тварини харчуються будь-чим, Левада — чудове пасовище, а коза дає чотири кварти молока щодня. Його можна пити, робити з нього сир, продавати. Це цілком законно.

— Вона сильно поранена, — мовив Гейл. — Краще огляньмо її зблизька.

Ми підійшли ближче й купили одну склянку молока на двох, покрутилися біля кози, так ніби просто цікави­лись.

— Скільки дасте? — запитав Козар.

— Ми просто дивимось, — відповів Гейл.

— Що ж, дивіться швидше. Скоро вона вирушить до різника. Навряд чи хтось купуватиме її молоко, та й коштує воно вдвічі дешевше, — сказав чоловік.

— А скільки вам за неї дає різник? — запитала я.

Чоловік знизав плечима.

— Заждіть і самі почуєте.

Я розвернулася й побачила Рубу, яка саме йшла в нашому напрямку.

— Добре, що ти прийшла, — мовив Козар. — Ця дів­чина накинула оком на козу.

— Не зовсім. Тільки в тому разі, якщо ви ще не домо­вилися, — мовила я з удаваною байдужістю.

Руба зміряла мене поглядом, а тоді скосила оком на козу.

— Ні, ми ще не домовилися. Подивіться тільки на лопатку. Готова битись об заклад, що половина туші вже не згодиться навіть на ковбасу.

— Що? — закричав Козар. — Ми ж домовилися!

— Ми домовилися про товар, на якому маленький слід від зубів. А не про таке. Продавай козу дівчині, якщо та настільки дурна, щоб її купувати, — мовила Руба.

Розвернувшись, вона ледь помітно мені підморгнула.

Чоловік оскаженів, але досі хотів позбутися кози. Ми торгувалися добрі півгодини. Навколо нас зібрався натовп цікавих. Якщо коза виживе, це буде ідеальна угода, а якщо здохне — то нечуване шахрайство. Люди приставали то на мій бік, то на бік Козара, але зрештою моя взяла.

Гейл запропонував дотягти козу до мене додому. Гадаю, він не менше, ніж я, хотів побачити вираз на об­личчі Прим, коли вона угледить козу. Все ще у піднесе­ному гуморі, я купила рожеву стрічку та прив’язала її до шиї кози. Тоді ми поспішили додому.

Треба було бачити реакцію Прим, коли ми зайшли в дім із козою. Пам’ятаєте, це та сама дівчинка, яка роз­ревлася, щоб урятувати бридкого кота Денді. Вона була така схвильована, що плакала й сміялася водночас. Поба­чивши рану, моя мама трохи завагалася, але вони з Прим одразу взялися до роботи: терли трави та вливали насто­янки в горлянку тварини...

— Зовсім як ти, — мовив Піта.

Я так захопилася розповіддю, що майже забула про нього.

— О ні, Піто. У них золоті руки. Те створіння не по­мерло б, навіть якби захотіло, — сказала я.

І прикусила язика, усвідомивши, як це прозвучало для Піти, який помирав на моїх некомпетентних руках.

— Не хвилюйся. Я не хочу вмирати, — пожартував він. — То як закінчилася історія?

— Так і закінчилась. Пам’ятаю, що тієї ночі Прим на­полягла на своєму і спала разом із Леді на підлозі. І саме тоді, коли вони засинали, коза лизнула її в щоку, так ніби бажала на добраніч, — мовила я. — Вона вже встигла полюбити Прим.