Чтение онлайн

Я провела ніч, напівсидячи-напівлежачи біля Піти, зволожуючи час від часу бинт і намагаючись відігнати від себе думку про те, що тепер, коли ми разом, я наба­гато вразливіша, ніж була раніше. Прив’язана до землі, завжди насторожі, з важкохворого людиною на руках. Але ж я знала, що Піта поранений. І все-таки вирушила на його пошуки. Хай який інстинкт штовхнув мене на це, залишалося тільки вірити, що він не підвів мене.

З наближенням світанку я помітила крапельку поту на Пітиній губі та зрозуміла, що жар спадає. Температура була ще далеко не нормальною, але принаймні знизилася на кілька градусів. Минулого вечора, зриваючи лозу, я натрапила на кущ Рутиних ягід. Я обскубала всі до останньої і розтерла їх із холодною водою у казанку від бульйону.

Коли я повернулася до печери, Піта саме намагався підвестися.

— Я прокинувся, а тебе не було, — мовив він. — Я хви­лювався за тебе.

Усміхнувшись, я заспокоїла його:

— Ти хвилювався за мене? А на себе ти не дивився останнім часом?

— Я боявся, що Катон і Клівія наскочили на тебе. Вони завжди полюють уночі, — мовив Піта серйозно.

— Клівія? Хто це? — запитала я.

— Дівчина з Округу 2. Вона досі жива, правильно?

— Так, залишилися вони й ми, і ще Трач та Лисяча Морда, — сказала я. — Так я називаю дівчину з Округу 5. Як ти почуваєшся?

— Ліпше, ніж учора. Взагалі тут мені набагато краще, — мовив він. — Чистий одяг, ліки, спальний мішок... і ти.

Ну от, знову романтика. Я простягнула руку, щоб торкнутися його щоки, а він перехопив її і притиснув до губ. Я пам’ятала, як мій тато робив так, але де цього набрався Піта? Сумніваюся, що його батько чинив так із тією відьмою.

— Жодних поцілунків, поки ти не поїси, — мовила я.

Піта оперся на камінь і чемно їв із ложки ягідне пюре.

Але від грусятини знову відмовився.

— Ти не спала, — сказав Піта.

— Зі мною все гаразд, — заперечила я. Але насправді я була виснажена.

— Поспи. А я сидітиму на чатах. Я одразу розбуджу тебе, як почую щось підозріле, — запропонував він. Я ва­галася. — Катніс, ти не залізна.

Тут він мав рацію. Мені таки треба було поспати. І можливо, краще зробити це зараз, коли він у доброму стані й коли денне світло на нашому боці.

— Гаразд, — мовила я. — Кілька годин. А тоді роз­будиш мене.

Було занадто тепло, щоб залазити у спальний мішок, тож я просто розстелила його на землі й лягла, поставивши руку на лук на той раз, якщо мені до­ведеться негайно стріляти. Піта сидів поруч, приту­лившись до стіни і витягнувши поранену ногу, а його очі нашорошено стежили за всім, що відбувалося зовні.

— Спи, — сказав він лагідно.

Його пальці повільно перебирали моє волосся. На від­міну від показових поцілунків і ніжностей, цей жест зда­вався природним і заспокійливим. Я не хотіла, щоб він припиняв, а він і не припиняв. Він досі гладив мене по голові, коли я заснула.

Спала я довго. Занадто довго. Тільки-но розплю­щивши очі, я одразу зрозуміла, що вже по обіді. Піта сидів поруч у тій самій позі. Дивно, але я почувалася за­хищеною — так я не відпочивала уже кілька днів.

— Піто, ти мав розбудити мене через кілька годин, — буркнула я.

— Навіщо? Я не помітив нічого підозрілого, — мовив він. — До того ж мені подобається споглядати, як ти спиш. Зовсім не хмуришся — так ти маєш набагато кращий вигляд.

Від цих слів я, звісно, насупилася, а Піта тільки по­сміхнувся у відповідь. Саме тоді я зауважила, що губи його пересохли. Я торкнулася його щоки. Гаряча, як вугілля в печі. Він заходився доводити, що пив воду, але мені здалося, що води не поменшало. Я дала Піті ще кілька жарознижувальних пігулок і стояла над ним, поки він не випив зо дві кварти води. Тоді оглянула не­значні поранення, опіки, укуси, і не без задоволення відмітила покращення. Набралася духу й розмотала ногу.

Моє серце тьохнуло. Тут усе було гірше, набагато гірше. Більше не було гною, але набряк збільшився й то­ненька прозора шкіра запалилася. А тоді я помітила, що червоні жилки поповзли вверх по нозі. Зараження крові. Якщо Піту не лікувати, він помре. Але моїм листочкам і мазі це не під силу. Нам потрібні сильні антибіотики з Капітолія. Важко навіть уявити, скільки вони коштува­тимуть. Якби Геймітч зібрав усі пожертви, чи тоді виста­чило б грошей? Сумніваюся. Що ближче до завершення Ігор, то дорожчають подарунки. Якщо в перший день на певну суму грошей можна купити повноцінний обід, то на дванадцятий день цих грошей стане хіба що на один крекер. А так необхідні Піті ліки і в перший день кошту­вали чимало.

— Набряк трохи збільшився, зате немає гною, — мовила я невпевнено.

— Катніс, я знаю, що таке зараження крові, — сказав Піта. — Хоча моя мама й не цілителька.

— Тобі просто треба пережити інших, Піто. Коли ми переможемо, в Капітолії тебе миттю вилікують, — мовила я.

— Непоганий план, — відповів він. Але я відчула в його голосі іронію.

— Тобі слід нормально харчуватися. Підтримувати сили. Я приготую тобі суп, — мовила я.

— Не розпалюй полум’я, — сказав він. — Воно того не варте.

— Побачимо, — буркнула я.

І рушила до струмка. Вийшовши з печери, я була вра­жена тим, як надворі спекотно. Я ладна була побитися об заклад, що продюсери коригують температуру, сильно підвищуючи її вдень і понижуючи вночі. Однак гарячі, розпечені на сонці камені наштовхнули мене на одну цікаву думку. Можливо, мені й не доведеться розгнічу вати вогонь.

Я вмостилася на великому камені на півдорозі між печерою і струмком. Знезаразивши йодом півказанка води, я поставила його під прямі сонячні промені, а все­редину вкинула кілька невеликих камінців. Сама знаю, що кухар із мене ніякий. Та оскільки варити суп зовсім не важко, — кинути все в каструлю й чекати, — то була надія, що страва вийде їстівною. Я розтерла грусятину на пюре й потолочила корінці Рути. На щастя, і корінці, і м’ясо були вже підсмажені, тож їх треба було просто підігріти. Завдяки сонцю й камінню вода вже нагрілася, тому я вкинула в казанок м’ясо й корінці, опустила у воду нові камінці й вирушила на пошуки зелені, щоб хоч трохи надати страві пікантності. Дуже скоро я натра­пила на зелень часнику, що ріс із-під каміння. Ідеально. Я дрібно покришила його і додала в суп, знову поміняла камінці й накрила казанок кришкою, щоб усе пропари­лося.

Поблизу я не помітила слідів хижаків, але все одно мені не хотілося залишати Піту самого, тому замість вирушити на полювання, я розставила кілька силець. Залишилося сподіватися, що мені поталанить. Цікаво, як виживають інші трибути тепер, коли всі їхні запаси знищені? Принаймні троє з них, Катон, Клівія і Лисяча Морда, цілковито покладалися на припаси. Трач, очевидячки, уміє прогодуватися сам. Мені здавалося, що він, як і Рута, знає чимало про те, як знаходити їжу. Цікаво, що вони роблять зараз? Воюють між собою? Шукають нас? Можливо, один із них уже давно вистежив нас і тільки чекає слушної нагоди, щоб напасти. На цю думку мені стало зле, і я повернулася до печери.

Піта лежав у кутку на спальному мішку. Хоча він аж засяяв, коли я зайшла, вигляд він мав просто жахливий. Я поклала йому на чоло мокрий бинт, але той нагрівся, щойно торкнувся шкіри.

— Тобі щось потрібно? — запитала я.

— Ні, — відповів Піта. — Дякую. Зажди. Розкажи мені що-небудь.

— Розказати? Що? — здивувалася я.

З мене кепський оповідач. Для мене розповідати — те саме, що співати. Тільки Прим час від часу вдавалося ви­тягнути з мене якусь історію.

— Щось щасливе. Розкажи мені про найщасливіший день у твоєму житті, — попросив Піта.