Чтение онлайн

Вона вкрала в мене час, тому що тепер стало цілком очевидно, що наступною до столу повинна підійти я. Якщо це буде якийсь інший трибут, він може просто вхопити мій мішечок і втекти. Ні секунди не вагаючись, я кинулася до столу. Небезпеку я відчула ще до того, як побачила. На щастя, перший ніж просвистів праворуч від мене, тож я почула, виставила руку і відбила його луком. Я розвернулася, натягнула тятиву й пустила стрілу просто в серце Клівії. Вона вчасно ухилилася й уникла фатальної рани, але стріла все-таки зачепила її ліве пе­редпліччя. На жаль, вона метає ножі правою рукою, але принаймні це трохи її сповільнить. Поки вона витягала стрілу й оглядала рану, я помчала далі, автоматично під­готувавши наступну стрілу, як справжній професіонал.

Я підбігла до столу, пальці потягнулися до маленького оранжевого мішечка. Рука пірнула під зав’язку, й мішечок повис на моєму зап’ясті — він був зовсім маленький, куди ще мені його подіти. Я розвернулася та приготувалася стріляти, коли в повітрі просвистів другий ніж. Його гостре лезо розітнуло мені праву брову, лишивши гли­боку рану, з якої хлинула кров. Вона збігала мені по об­личчю, заливала очі, затікала в рот, я відчувала різкий ме­талевий присмак власної крові. Я хитнулася, але все-таки спромоглася послати стрілу в напрямку ворога. Та ще до того, як опустити руку, я знала, що змажу. А тоді Клівія кинулася на мене, повалила на землю й притиснула до землі колінами.

«Ось і все», — подумала я, мріючи тільки про те, щоб смерть була швидкою — заради Прим. Але Клівія хотіла насолодитися моментом. Вона знала, що в неї є час. Понад усякий сумнів, Катон десь поблизу, при­криває її спину, чекає на Трача і, можливо, на Піту.

— Де твій Ромео, ти, Округ 12? Ви ще не розбіглися, закохані? — запитала вона.

Що ж, поки ми балакаємо, я жива.

— Зараз він ондечки там. Підкрадається до Катона, — рикнула я. А тоді щосили загукала: — Піто!

Клівія натиснула мені на трахею кулаком, заткнувши цим самим рота. Вона завертіла головою, і я зрозуміла, що бодай ненадовго, але вона повірила моїм словам. Та оскільки Піта так і не прийшов на допомогу, Клівія знову обернулася до мене.

— Брехуха, — оскалилася вона. — Він однією ногою в могилі. Катон знає, де різати. Мабуть, ти заховала його десь високо на дереві, а сама прийшла сюди, бо це його останній шанс. Що в цьому маленькому симпатичному мішечку? Ліки для коханого? Погано, що він так ніколи їх і не отримає.

Клівія розстебнула куртку. Мене вразила неймовірна кількість ножів, прикріплених до неї. Вона обрала витон­чений у своїй смертоносності кривий ніж.

— Я пообіцяла Катону, що як ти потрапиш мені до рук, я подарую публіці незабутнє шоу.

Я напружилася всім тілом, спробувавши скинути її з себе, але де там. Вона важка, і хватка в неї міцна.

— Навіть не мрій, Округ 12. Ми тебе вб’ємо. Точно як твою малу союзницю... як там її звали? Ту, що ска­кала по деревах? Рута? Що ж, спочатку Рута, потім ти, а тоді природа сама потурбується про твого коха­ного. Як тобі таке? — запитала Клівія. — Гаразд, із чого почнемо?

Вона рукавом витерла кров із моєї рани і якийсь час уважно роздивлялася моє обличчя, повертаючи його з боку на бік, ніби це колода, і вирішуючи, що вирізь­бити. Я спробувала вкусити її за руку, але вона вхопила мене за волосся й притиснула голову до землі.

— Думаю... — майже промуркотіла вона. — Думаю, ми почнемо з рота.

Я міцно зціпила зуби, поки вона кінчиком ножа, дражнячись, обводила мої губи.

Я не заплющуватиму очей. Те, що вона сказала про Руту, неабияк мене розізлило. Гадаю, цієї люті виста­чить, щоб померти з гідністю. Таким чином я проде­монструю свою непокору, я дивитимуся на Клівію доти, доки зможу, мабуть, це триватиме зовсім не довго, але я дивитимуся, я не кричатиму, не плакатиму, а просто помру, по-своєму героїчно, непідкореною.

— Думаю, губи тобі більше не знадобляться. Хочеш послати своєму коханому останній повітряний поці­лунок? — запитала вона.

У мене в роті набралося чимало крові та слини, і я ви­плюнула все це їй в обличчя. Вона спалахнула.

— Що ж, тоді до справи.

Я приготувалася до нестерпного болю. Та щойно на губі з’явився перший поріз, якась невідома сила схопила Клівію, і я почула її зойк. Спочатку я розгубилася, не могла зрозуміти, що сталося. Невже Піта якимось чином прийшов мені на допомогу? А може, продюсери ви­пустили хижака, щоб підлити олії у вогонь? Чи вертоліт підняв її у повітря?

Та коли я зрештою спромоглася підвести голову, то виявила, що жодна з моїх здогадок не справдилася. Ноги Клівії бовталися над землею, а сама вона опинилася в руках Трача. Побачивши таку картину, — наді мною нависала могутня постать Трача, який тримав у руках Клівію і трусив її, немов ганчір’яну ляльку, — я аж рота роззявила. Я пам’ятала, який він великий, але ще ніколи він не здавався таким здоровезним і дужим. Невже на арені він примудрився набрати ваги? Він ударив Клівію та жбурнув її об землю.

Коли він заволав, я аж підскочила. Я ще ніколи не чула, щоб він підвищував голос.

— Що ти зробила з маленькою дівчинкою? Це ти її вбила?

Клівія насилу підвелася навколішки, немов оглушена комаха. Вона була занадто ошелешена, щоб кликати на допомогу.

— Ні! Ні, це була не я!

— Ти назвала її на ім’я. Я чув. Це ти її вбила? — нова хвиля злості захлиснула його. — Ти порізала її так само, як хотіла порізати ось її? — і він тицьнув у мене.

— Ні! Ні, я... — Клівія побачила в руці Трача камінь, невеличкий, завбільшки з буханець хліба, і щосили загор­лала: — Катоне! Катоне!

— Клівіє! — закричав Катон у відповідь.

Але він задалеко, їй він не допоможе. Цікаво, що він там робить? Намагається зловити Лисячу Морду чи під­стерігає Піту? Чи, може, вистежує Трача, тільки непра­вильно обрав позицію?

Трач просто підняв камінь високо в повітря й опустив його прямо на скроню Клівії. Не було й краплі крові, але я побачила западину в її черепі й умить зрозуміла, що їй кінець. Вона була досі жива, її груди повільно то підніма­лися, то опускалися, а з уст зірвався легенький стогін.

Коли Трач обернувся до мене з піднятим над головою каменем, я знала, що втікати марно. Мій лук порожній, остання стріла не поцілила у Клівію. Трач подивився на мене своїми дивними золотаво-карими очима.

— Що вона мала на увазі? Коли говорила про те, що Рута — твоя союзниця?

— Я... я... ми подружилися. Разом підірвали припаси кар’єристів. Я намагалася її врятувати. Але він дістався до неї перший. Хлопець з Округу 1, — мовила я.

Можливо, якщо він знатиме, що я допомагала Руті, то не вигадає для мене повільної садистської смерті.