Чтение онлайн

Прийшовши в Харауз, Дорохов насамперед подзвонив з сільради в Петровськ-Забайкальський, розповів Сидоркіну про перестрілку. Попросив терміново блокувати стежку, що веде до Красночикойського тракту.

— Пам'ятаєте, Леонтію Павловичу, мене минулої осені в тайгу посилали? Я вам розповідав про свою знахідку. Отуди й виходить звідси стежка. Дуже прошу вас перевірити. — Дорохову доводилося говорити так, щоб ні присутні, ні телефоністи на лінії не здогадалися, про що йде мова.

Група зібралася велика. Голова колгоспу, озброївшись карабіном, вирішив узяти участь у пошуку. З ним на займанку вирушив бригадир тваринників і двоє колгоспників з мисливськими рушницями.

Зв'язався Дорохов і з сусідньою Бічурською районною міліцією, ті пообіцяли прочесати місцевість у напрямі Харауза.

До своїх працівників Дорохов прикріпив колгоспників, і в нього вийшло три групи по три чоловіки кожна.

— Врахуйте, злочинці відкривають вогонь перші, тому кожному треба уважно дивитися на всі боки і, зустрівши бандитів, перш за все знайти для себе укриття.

По селу вмить розійшлася чутка про те, що бандити десь тут, поблизу, через те озброєних вершників проводжали всі, хто був удома. Одні дивилися з вікон, інші стояли біля хвірток. Проїжджаючи повз хату Юшки Слєпньова, Дорохов побачив крізь вікно Степаниду. Вигляд у неї був понурий. Вона зовсім не була схожа на ту метку молодицю, яка ще вчора хвалилася чоловіком-фронтовиком.

Прочісування навіть міського парку — справа складна, а в тайзі шукати бандитів — все одно що вичерпувати ложкою став. Всі три групи перевалили сопку, спустилися на єлань, перейшли вбрід річку. Вже на тому боці їх наздогнав Простатін.

— Ви на займанку, а ми з Мишанею дорогу до Обора подивимося. Вас помітили одразу. Як тільки голова на вершину вибрався, Мишаня каже: «Сам вирушив». У бінокль добре видно.

—Їдьте. Тільки обережно, знов не наткніться. Надвечір біля броду зустрінемось. Я на займанку, дізнаюся, як там справи, і назад.

Люди на займанці працювали, наче й не було нічого. Вони навіть не чули про пригоду. Голова одразу ж узявся за господарські справи, а Дорохов почав докладно інструктувати дільничного й уповноваженого карного розшуку Корольова. Випивши нашвидку чаю, він зібрався назад. До нього приєднався й голова колгоспу.

— Бригадир з моїми дядьками на кілька днів тут залишиться, йому роботи вистачить, — вирішив він. — А я з тобою, Дорохов, у мене також справ хоч одбавляй. — Голова глянув на сонце і визначив — Завидна додому дістанемося.

На першому солонці вони оглянулися.

— Відчуває звірина, що в мене мисливців не зосталося, просто стежки повтоптували, — пробурчав голова. — А людина сюди, видно, не заглядала.

На другому солонці, ближчому до Харауза. Олександр побачив слєпньовський поміст, виявлений ним і Хлиновим раніше. Збитий з дощок, прилаштований на березі, він виявився цілим. Тільки дошки від дощів і часу стали зовсім чорні. Дорохов обдивлявся яму, в якій за десять кроків лісом пройдуть — і не помітиш. А ось посидіти біля солонцю, мабуть, варто. Олександр вирішив відправити Простатіна з головою в Харауз, а самому з Мишанею залишитися тут.

—Їдь, Степане, в село та збери кого зможеш, організуй уночі спостереження. Сидоркіну подзвони, чи нема чогось нового. А ми з Гостєвим повернемося на займанку і ще тут дещо подивимось. Як, Мишаню, не заперечуєш? Скажи, Мишаню, в яку пору доби звір на солонець іде?

— Дрібнота всяка — кози, кабарга — ще до смеркання, а великий звір — ізюбр, лось — уночі або над ранок приходить. Ведмідь, цей і вдень на солонці в засідку може залягти.

— Заїдьмо на найближчий солонець. Хочу дещо показати тобі та порадитися.

Гостєв довго розглядав березовий кілок, потім, поволі шкандибаючи, обійшов солонець, не міг приховати подиву:

— Пощастило тобі, Дмитровичу, бандитську схованку знайшов. Видно, позаминулої ночі хтось із них тут сидів. І, мабуть, великого звіра чекав. Ось тільки не збагну, хто б це міг бути. Чатовий той має бути мені знайомий, коли йому відомий солонець. Бувало раніш, випадково забігали на цей солонець оборські, але там наче й нема поміж промисловиків жодного варнака. Юшка Слєпньов тут капостив, та він, кажуть, воює.

— А що, Мишаню, коли я тут десь поблизу нічку початую? Раптом цей мисливець знову з'явиться?

— До діла кажеш, Дмитровичу. Тільки самому не можна. Та й одежина на тобі не та. Уночі вже мороз, літо давно скінчилося, не всидиш. Ось що: гайда обидва верхи на займанку, та швидше. Щоб до смерку повернутися. Одежиною запасемося. Дільничного прихопимо, він коняк наших забере назад. Навіщо їх мучити? Та й заіржати конячка від страху може. Думаю, мисливець той, щоб сліду свого звірові не показувати, мусить з дороги до помосту прийти. Ось ми біля самої стежечки й заляжемо.

— Може, тобі не треба, Мишаню?

— Ти за мене, Дмитровичу, не бійся. Я ж тільки наввипередки не можу, а руки в мене міцні. Тут, як я розумію, коли що, то руками орудувати доведеться. Годі балакати, лізь у сідло й гайда.

Неподалік од берези з помостом, за кущем біля малопомітної стежечки, Дорохов розстелив свого дощовика, кинув на нього тілогрійку, поклав перед собою маузер, ліхтар і вкрився козячою дохою. Сіро-коричневе хутро злилося з землею, і будь-кому, навіть бувалому тайговикові, в темряві могло здатися, що за кущем просто велика купина. Мишаня з уповноваженим карного розшуку Зінов'євим розташувалися за кілька кроків навпроти. Як не силкувався Олександр, але розгледіти, де вони причаїлися, так і не зміг. Ніч лягла темна, без вітру, зате й без заморозку. Десь поряд перед самим носом у Сашка продзвенів комар, потім ще один. Трохи осторонь за солонцем замекав козел. «Ме-е» — оглушливо прокотилося тайгою.

«Дивися, горланить як, — подумав Сашко. — Міська людина почує вночі й не повірить, що в полохливого козла такий бас, скаже: не інакше як ведмідь». Дорохов знав, що козел найчастіше репетує зі страху. Ось і щойно прийшов поласувати сіллю, а від солонцю людський дух. Підскочив на місці та й ревнув на всю горлянку про всяк випадок: раптом злякаються ті, що блукають тут, і кинуться тікати!

Гуран — як називають козла в Забайкаллі — мекнув ще, до нього десь далеченько обізвався другий, третій. Видно, теж поспішали до солі. Через деякий час від ями долинуло чвакання. Зовсім низько пролетів якийсь великий птах, його не було видно, зате виразно відчувався шурхіт махових пер. Під чиєюсь важкою ходою лунко тріснув сучок, і Дорохов, узявши в ліву руку ліхтар, правою стиснув пістолет, підтягнув під себе коліна, щоб миттю схопитися, чекав. Тріск повторився знову, але вже далі. Зашелестіли кущі, хтось великий відходив од солонцю.

Схопитися? Бігти слідом? Але ж Мишаня лежить спокійно, він знає, хто там пішов, але не звернув уваги. Отже, звір. Лось або ізюбр. Але чому він брів від дороги? А хто їм може заборонити ходити там, де захочеться?

На солонці й справді зібрався великий гурт. Чути було зітхання, вдоволене посапування, стрибки. Добре придумано з тим кілком. На чорній землі навіть у найбільшу темінь чудово видно білий кілок. Лежи тихенько на помості, спрямуй рушницю на кілок і чекай. Якщо прийшов козел, найбільший, і став навпроти, то своєю тушею він закриє половину або дві третини білого. Потрібен гуран — стріляй. Не потрібен — чекай іншого звіра. Прийде ізюбр, то за ним весь білий стовпчик сховається. Сховався — стріляй. Ось і все полювання.