Чтение онлайн

Вцілілий з усієї охорони хворий козак цілу ніч, причаївшись, просидів на вершині скелі і вранці, переконавшись, що поблизу нікого нема, взявся, здавалося б, до непосильної роботи. Розкопав бандитський тайник і почав тягати вантаж на вершину. Працював гарячково, мабуть, страх прогнав хворобу. Спочатку брав по одному в'юку, хоча й з ним припадав на кожному кроці, потім втягнувся і почав носити по два. У саквах знайшов сушене м'ясо, кілька сухарів і, повертаючись, жував на ходу. Осторонь ріки, в глибоку розколину опустив шістдесят один в'юк, кілька берданок, патрони. Закрив усе зверху повстиною, а потім завалив камінням. Незважаючи на страшну, нелюдську втому, козак поспішав зникнути із згубного місця. Надів на себе заплічну сумку з пожитками та їжею, зв'язав широким паском два тюки й перекинув через плече. Взяв у руки берданку, зарядив і поплентався стежкою, хитаючись під вантажем, у той бік, куди погнали коней. Коли піднявся на верхівку найвищої скелі, зупинився, зняв вантаж, дістав з мішка чисту полотняну сорочку, розстелив її на рівному уламку граніту, вийняв з патрона велику свинцеву кулю і просто в чорний порох накапав кілька крапель спирту з фляги. Зачекав, поки порох розчиниться, і невеличкою заструганою тріскою почав малювати. Спочатку на полотні з'явилася річка, потім далекі хребти, потім прибережні скелі. Почекавши, поки сонце майже опустилося, зробив відмітку. Кількома лініями позначив висоту, за якою в щілині зостався вантаж. Уже в сутінках козак уважно оглянув тюки. Вони були маленькі, вершків десять завдовжки та п'ять упоперек, але кожен важив пуд. На одному він розпоров верхню упаковку з брезенту, зняв її і наполовину підсунув під той самий граніт, що правив йому за стіл, привалив ще камінням. Під брезентом виявилася м'яка оленяча шкіра, її спостигла така сама доля, тільки кинув її козак осторонь від стежки і привалив так само камінням. Під шкірою була парусина, її безжально проштрикнув ножем, і з мішка потекла на стежку темно-жовта блискуча цівочка.

Другу ніч скоротав козак без вогню осторонь стежки. Вранці на березі розсипав рештки золота з першого в'юка, засунув клапті парусини між каміння, залишивши частину на видноті. Другий пуд золота вклав у заплічний мішок і рушив у дорогу…

Севастян Пєсков скинув шинель, стягнув гімнастерку, під нею виявилася брудна, заношена стьобана жилетка-душогрійка, надіта прямо на спідню сорочку. Стягнувши душогрійку, поклав її перед Дороховим. Той передав йому уламок безпечної бритви… Незабаром на столі була розкладена спинка старої сорочки, на якій виразно виднілися штрихи та лінії.

— Ось здаю. Добровільно. Чистого золота-шліху там шістдесят один пуд. Козак, що переховав золото, був мій дід. Тоді, тисяча дев'ятсот другого року, на залізниці його схопила поліція. Один з охорони, що кинувся в річку і врятувався, посвідчив, що це мій дід навів бандитів на караван. Половину зграї поліцейські вбили в перестрілці. Решту після суду розстріляли. Діда відправили на каторгу, і додому його привезли після революції — без ніг. Відморозив у тих краях, однак сорочку цю зберіг. Батька мого вбили в імперіалістичну. Мені, єдиному в сім'ї чоловікові, дід перед смертю відкрив таємницю золота, наказав знайти, але одразу мені не пощастило. У бійці забив одного старателя і потрапив до в'язниці, а потім до колонії. Там здружився з одним нашим, зейським, Агєєв його прізвище, звуть Миколою, і розповів йому про тайник. Почали готувати втечу, Микола втік, а мені не пощастило. З колонії нас узяли у військову частину, в солдати. Ось із Слєпньовим утекли з ешелону, вже у вас тут на станції. Юшка Слєпньов запропонував додому заскочити. У цивільне, каже, треба переодягтися, а вже потім по золото подаватися. Микола Агєєв там, на Зеї, мене чекає. Обіцяв на підмогу декого підібрати й амуніцію приготувати. Міліцейського вашого я не вбивав. Слєпньов, справжній псих, вирвав у того з піхов тесак і двічі штрикнув, а потім ще й з гвинтівки. І мене мало не порішив за те, що не став йому допомагати. Ви перевірте, у вас там, мабуть, відомо. А золота так ніхто й не знайшов. Лежить воно у тій розколині, і я вирішив віддати його державі.

Поїзд мчав на схід. Олександр їхав третю добу і спав без просипу половину дороги. Навіть провідниця занепокоїлася. Підійшла, розбудила:

— Товаришу командир! Ви не захворіли? Може, чайку?

А тепер йому не спалося. Він лежав на твердій полиці, дивився у стелю вагона, думав.

Легко сказати, від Чити йому треба проїхати тисячу сімсот кілометрів залізницею до станції Тигда, потім сто двадцять на попутній машині, а звідти вже літаком. Величезна Читинська область. І це тільки на схід. А якщо на захід, то там ще чотири сотні кілометрів. На північ нема чого й казати — до самої Якутії, а на південь — до маньчжурського кордону. Пригадалася газетна замітка: у Зейсько-Учурському районі, звідки йшов той караван, евенкійський колгосп «Піонер» одержав на вічне користування, за державним актом, сто тисяч гектарів землі, а в колгоспі всього сотня чоловік. Не обробляють вони тієї землі, полюють і пасуть оленів.

Табуни в них тисячні…

Довго готував Дорохов цю поїздку. Все виявилося значно складнішим, ніж здавалося спочатку. Вдарили морози, впали сніги, і аж тоді вирішили здійснити намічене. Олександр глянув крізь мерзлу шибку. На галявах лежав сніг. Скинули модрини ніжну хвою, і тайга стала по-зимовому біла.

Він чітко пам'ятав, з якою заздрістю дивився в дитинстві на поїзди, що проходили мимо. Скоріше, це була й не заздрість, а щемливе відчуття втрати. Проходив мимо поїзд, і хотілося бігти за ним услід, наздогнати й мчати в чужі краї. Дорохов прикрив очі й усміхнувся. Давно це було, наче в іншому житті.

Той дванадцятилітній хлопчина зібрав одного разу таких самих шибеників, і вирішили вони гайнути за кордон визволяти від ненависних мандаринів китайських кулі. Закінчилося все сумно. Перепало добряче — за першим розрядом. Жили вони тоді у військовому містечку, усі приятелі були також діти військових. Щоб битися з мандаринами, потрібна зброя, ось і «позичили» вони у своїх батьків-командирів револьвери й пістолети. Найцікавіше те, що Сашка била мати. Батько, зціпивши зуби, мовчав, а потім звелів: «Ну, досить». Пізніше зрозумів Олександр, що в батька була неабияка сила волі. Зрозумів, що за зброю, яку він поцупив, не уникнути б батькові трибуналу. Батько! Сашко перестав уже сподіватися, а тут надійшов лист. «Живий, здоровий, воюю. Просто не міг сповістити раніше». Не міг! Що ж з ним там було? Добре, що листа відправлено всього десять днів тому. Може, ще живий?..

Льотчик, високий молодий хлопець, запакований у хутра, наче щойно повернувся з Північного полюса, підштовхнув його до другої кабіни. Залазячи в літак, Дорохов побачив перед кабіною пілота козирок з целулоїду, а на двох інших їх не було, й кабіни скидалися на ящики, оббиті вкритою лаком фанерою.

— Сідай обличчям до хвоста, не так продме. Козирки ми познімали, щоб не заважали перевозити вантаж, — пояснив пілот.

Та Олександрові хотілося краще бачити, і він усівся обличчям до гвинта. Незважаючи на низьку лавку, схожу на ту, що біля печі ставлять під ноги, його голова й плечі опинилися ззовні.

СП-3 — санітарно-пасажирський тримісний літак — пробіг по засніженій злітній смузі, одірвався й одразу над аеродромом колами почав угвинчуватися в небо, набираючи висоту. На ньому розвозили не тільки лікарів і хворих. Коли не було термінових рейсів, на таких літаках відправляли пасажирів і пошту.

Перед зльотом пілот поцікавився, як улаштувався пасажир.

— На оленях їздив, на конях теж. На плотах і човнах плавав, а от на собаках та на літаках не доводилося.

— На собаках воно, звичайно, надійніше, та нічого, звикнеш. Дістань-но там під лавкою ремені, я тебе пристебну міцненько, щоб ти з першого разу не загубився, — відбувся жартом пілот.

Летіти було цікаво, внизу химерно звивалася річка. Вона вже замерзла, й у відблисках сонця крига здавалася тонкою чорною лаковою плівкою. Тайга часом розступалася, і з'являлися невеликі селища. Хребти сопок були зовсім поряд. На перевалі гуркіт мотора сполохав табун оленів.

Льотчик показав рукою в кошлатій рукавиці на будівлі, що бовваніли вдалині, і почав знижуватися. Копальні Жовтневі виявилися великим селищем. У центрі видно було кілька двоповерхових будинків, довгі склади, відвали вже промитої золотоносної породи і безліч малесеньких хатинок, від яких у небо тяглися стовпи білястого диму. Літак приземлився так само м'яко, як і злетів.

— Ну ось і приїхали, та й швидше, ніж на собаках. На них ти дві доби тарганився б по перевалах, — правив теревені льотчик, допомагаючи Олександрові вибратися з кабіни. — Не змерз?

— Трохи. Думав, буде гірше.

Начальник копальневого відділення міліції Аркадій Мудриков зрадів Дорохову.

— Прилетів, нарешті! А то я все чекаю, чекаю. Ходімо, спочатку влаштую тебе на постій, а тоді й до роботи. Новин у мене особливих нема. У нас, Сашко, тут тихо, спокійно. А ось у сусідів коли-не-коли бешкетують. Та це розмова довга. Я, коли шифровку одержав, усе чекав, але від твого імені до мене ніхто не приходив. А кімнату для тебе в готелі другий тиждень тримаю.

Через годину обидва повернулися у відділення. Вони були майже ровесники і знали один одного, не раз зустрічалися в Читі, коли Мудриков приїздив з доповідями або на наради. Листувалися в справі Пєскова.

— Обстановка в нас така, — доповідав Мудриков, — Миколи Агєєва на копальнях не виявлено. Ще до вашої телеграми я, коли дізнався, що Агєєв утік, розшукав кількох його знайомих і навіть родичів. Але жодного сигналу про те, що він тут, не надійшло. Під осінь на околицях сусідніх копалень були три збройні напади. Спочатку пограбували будинок лісника. Прийшли четверо, двоє з гвинтівками, забрали продукти, мисливську рушницю, два ватники. Через кілька днів на одному струмку мили золото двоє старателів, та сама четвірка напала. З півфунта золотого піску відняли і дріб'язок усякий. І останнє: є в сусідів на березі річки факторія. Бандити зв'язали заготівельника, завгоспа, сторожиху, забрали боєприпаси, три новенькі двостволки, а рушницю, що відняли в лісника, покинули. Взяли борошно, цукор, чай, крупи — всього кілограмів чотириста — і зникли. Зв'язаних знайшли через добу, коли бандитів і слід прохолов.