Чтение онлайн

я лечу, лечу над свiтом,

над розквiтлими садами,

поруч з теплими зiрками!

– - I все?
– - здивувався Борька.

– - I все!
– - усмiхнувся Iгор.
– - Ну, давай!..

Борька скинув кеди, вискочив з альтанки i став у травi, заплющивши очi. Ми побачили, як губи в нього заворушилися, -- це вiн повторював пiсеньку, -- i затамували подих: зараз полетить! Але минула хвилина, друга, а Борис так i стояв iз заплющеними очима.

– - Щось не так!
– - перебила його силкування Наталка.
– - Давайте думати, в чому справа.

Ми почали питати в нього, якi слова вiн повторював, адже нам було вiдомо, що Борька страшенно не любив учити щось напам'ять. Але вiн слово в слово повторив нашу пiсеньку.

Тодi Iгор опустив долi очi, глянув ненароком на Борисовi ноги -та аж пiдскочив.

– - Шкарпетки!
– - вигукнув вiн, i ми спочатку нiчого не зрозумiли.
– - Шкарпетки!
– - повторив Iгор, показуючи пальцем на Борьку.

I тут ми побачили, що Борька зняв лише кеди, а шкарпетки зняти забув, хоч ми йому пояснювали, що на траву треба ставати лише босонiж.

Борька зрозумiв свою помилку, нашвидкуруч скинув шкарпетки i знову, заплющивши очi, зашепотiв пiсеньку.

Раптом вiн так стрiмко злетiв угору, що не встиг пригальмувати й з усього розгону буцнувся головою об товстенну гiлку старої яблунi, що нависала над альтанкою.

– - Ой!
– - тiльки й устиг вiн зойкнути, як беркицьнувся на землю. Добре, що ми встигли його пiдхопити, правда, не зовсiм, трохи важкуватий вiн був...

– - Годi!
– - рiшуче мовив Борис, обтрушуючись.
– - На сьогоднi все, налiтався! Ще ногу зламаю...

– - Хе-хе...
– - почувся раптом чийсь хрипкий голосочок.

– - А тобi весело, що хтось забився!
– - невдоволено зиркнув на мене Борька.

– - Я й не думаю веселитися!
– - здивувався я.

– - А хто ж це хихоче?
– - Вiн пiдозрiло обвiв нас очима.

– - Я!
– - сказав той самий голосочок, i на порозi альтанки з'явився... мiй Корнелiй.

Ми не повiрили нi своїм очам, нi вухам: кiт розмовляє!

– - Корнелiй, -- нарештi вичавив я iз себе, -- то це справдi ти?

– - Я, -- лукаво всмiхнувся кiт, -- а що тут дивного?

– - Як -- "що"!
– - оговтався й Борька.
– - Але ж коти не вмiють розмовляти!

– - Все залежить вiд того, як дивитись на це, -- розважливо мовив Корнелiй.
– - Коли котовi чогось дуже хочеться -- вiн може все!

– - Звiдки ж ти розмовляти навчився?
– - поспитав я.

– - "Звiдки, звiдки", -- передражнив Корнелiй.
– - Захотiв -- i навчився! Я ж не питаю, звiдки ви лiтати навчилися. Лiтаєте -- то й лiтайте собi на здоров'ячко. А то, бач, причепилися: "Коти не розмовляють!.. Звiдки навчився!.."

I Корнелiй ображено сховався пiд лавку.

– - Вибач нас, Корнюсю, -- нахилилась до нього Наталка, -- ми не хотiли тебе ображати. Просто нам здалося трохи дивним: кiт -- i раптом говорить! Але тепер ми все зрозумiли! Правда ж, хлопчики?

– - Правда, -- не дуже впевнено сказали ми хором.

– - Ну от, бачиш, -- знов нахилилася Наталка, -- вони все зрозумiли, виходь!

Такий хiд подiй, очевидно, задовольнив пихату натуру Корнелiя, i вiн повагом вийшов з-пiд лавки.

– - Ну, от що, -- мовив кiт, -- часу на теревенi нема -- своїх справ по горло! Просто хочу вас попередити: лiтати -- лiтайте, але стережiться дiда!

– - Якого дiда?
– - здивовано спитала Наталка.

Та Корнелiй уже вистрибнув на лавку, з лавки -- на бильця альтанки, а потiм на гiлку дерева. Раптом, нiби щось пригадавши, повернувся до нас i кинув:

– - Наступної весни у вас буде новий сусiд -- от його й стережiться!

I кiт шугонув у кущi та помчав кудись у своїх котячих справах.

– - Ну й нiчка!
– - мовив Борька, коли Корнелiй зник у гущавинi саду.
– - Мало, що ми лiтаємо, то ще й коти розмовляють. Добре, коли б тiльки розмовляли, а то ще й залякують!

– - А може, все це нам здалося?
– - обережно спитав я.

– - Де там здалося!
– - вiдгукнувся Iгор.
– - Я так себе ущипнув за вухо, коли побачив Корнелiя, -- мало вухо не вiдiрвав!

– - Хлопчики, -- перебила нас Наталка, -- а може, Корнелiй сказав правду? Хоча про нового сусiда я щось не второпала. Здається, в нашому провулку нiхто не збирається переїздити?

– - Та нiби нiхто, -- вiдказав Iгор, який завжди був у курсi всiх справ.
– - Ну, добре, скоро й сонце встане. Гайда спати!

4

Все, про що я розповiв, сталося минулого травня, на початку канiкул.

Влiтку ми, зрозумiло, пороз'їжджалися: хто в пiонертабiр, хто в село до бабусi, тож i не лiтали майже. Самi подумайте: хiба цiкаво одному, без друзiв, лiтати?

Та ось канiкули непомiтно збiгли, i ми знову пiшли до школи.

Звичайно, тепер ми лiтали рiдше -- школа забирала чимало часу, та й вересневi ночi були прохолодними, а там i задощило. Добре, хоч Борька пiдучився. Правда, вiн так i не навчився влiтати в крону липи -- спробував був, але, бiдолаха, весь обдерся i тиждень ходив до вух у зеленцi! Зате ми всi разом тепер могли робити "нiчнi польоти" -- так охрестив їх Iгор.

Ми лiтали до лiсу -- щоправда, приземлятись не наважились: надто темно було, та й Наталка вiдмовилась навiдрiз. Лiтали й понад мiстом -- вивчали новi райони. А якось Наталка запропонувала облетiти будинки наших учителiв i повкидати їм у кватирки букети. Уявляєте: прокидаються вони вранцi, а в кiмнатi -- квiти! I що хочеш роби -- а нiзащо в свiтi не догадаєшся, звiдки ж отi квiти взялися!

Наталчина iдея всiм сподобалась, але... Нi, ми, звичайно, полетiли наступної ж таки ночi. Та от що iз цього вийшло.

Першою ми вирiшили вiдвiдати Олену Анатолiївну -- нашу "русачку", вчительку росiйської мови й лiтератури, її ми любили бiльше за всiх. Олена Анатолiївна завжди розповiдала так цiкаво й захоплююче, що нам аж сумно ставало, коли кiнчався урок. Та й двiйок вона майже не ставила. Не те що Волiна Петрiвна, математичка наша...

Одне слово, пiдлетiли ми до будинку Олени Анатолiївни та й ну гадати: де ж її вiкно? Жила вона на сьомому поверсi, у третьому парадному. Ми порахували, що її вiкна виходять у двiр. Порахували -i пiдлетiли до одного з них. Кватирка, на наше щастя, була широко вiдчинена, тож Iгор i вкинув у неї барвистий букет зарошених айстр.