Чтение онлайн

Ми вибрались на вулицю й гайнули до сусiднього будинку.

5

Подзвонили у дверi. Нiхто не вiдгукнувся. Ми оглянули будиночок i побачили: крайнє вiкно, щiльно запнуте цупкою сiрою фiранкою, вiдчинене. Отже, вдома хтось є.

– - Нащо та фiранка?
– - здивувалась Наталка.
– - Крiзь неї ж повiтря не проходить.

– - Дзвони, Толику, ще!
– - наказав Iгор, i я вдруге натис на кнопку.

– - Чого треба?
– - раптово долинуло з вiкна.
– - Зачекати не можете?!

Роздратований голос пролунав так рiзко, що горобцi лякливо шугонули з вишень, позбивавши чимало цвiту, а ми розгубилися.

– - А може, ну його?..
– - поспитав обережно Борька.

У цю мить сiра фiранка вiдсунулась, i у вiкнi з'явилося розлючене обличчя. Помiтивши нас, дiд несподiвано розтяг рота у привiтнiй, на його думку, посмiшцi й гукнув:

– - А, це ви, сусiдоньки любесенькi! Заждiть хвилечку -- я ось-ось!..

Голова зникла за фiранкою, в кiмнатi щось забрязкало, задзенькало -- i на порозi з'явився сусiд iз широко розставленими руками.

– - Заходьте, дiточки дорогесенькi, завiтайте до старенького самотнього дiдуганчика!

Щось у його привiтностi здалося менi пiдозрiлим. Не так, видать, i радiв дiд, як удавав; особливо ж, коли пригадати, як вiн зустрiв нас удень. Але вертати було пiзно: ми зайшли.

– - Проходьте, гостоньки, до кухоньки, -- iшов попереду сусiд.
– Сiдайте на стiльчики, я зараз чайчику вам...

Вiн був кинувся до плити, але Борька зупинив його.

– - Вибачайте, що турбуємо, але ми до вас у справi!

– - Анiскiлечки не турбуєте!
– - заторохтiв дiдуган.
– - Якi ж дiла можуть бути у старесенького пенсiонерчика? От у вас, розумiю, -- купа справ. Давайте, викладайте свою справоньку Капiтону Порфировичу, вiн допоможе!..

Так от як, виявляється, звуть нашого сусiда! Нарештi хоч про це дiзналися, а то ж питати -- незручно...

– - I все ж пробачте, що заважаємо, -- мовив Борис.
– - Ви ж, здається, робите якiсь дослiди? Ми бачили, як ви пробiрки носили.

Капiтон Порфирович хижо зблиснув очима, але тут же знов запосмiхався:

– - Так-так, розумничку мiй, я трiшечки хiмiєю, так би мовити, займаюся, у вiльну часинку.

– - Ой, цiкаво!
– - вихопилось у Наталки.
– - А що ж ви робите?

– - Та чого розказувати, -- вiдмахнувся дiдуган, -- самi згодом дiзнаєтесь!
– - I якось так дивно й таємниче посмiхнувся, що менi аж мурахи по спинi забiгали...

– - Ну, викладайте свою справоньку!
– - всiвся нарештi сусiд.
– - Я весь такий уважненький!

Мене страшенно дратувала його манера висловлюватись: "дiтоньки", "пенсiонерчик", "уважненький"! Але доводилось терпiти: кожен говорить, як може!

Борис набрав у груди якомога бiльше повiтря i вiдтарабанив сусiдовi наше прохання.

– - Та хiба ж це проблемочка?
– - вишкiрився дiдуган.
– - Та грайтеся собi на здоров'ячко, хоч луснiть!
– - I вiн знову недобре зблиснув колючими очицями.

– - Тодi спасибi вам, -- поважно подякував Борька, -- ми скористаємося з вашої люб'язностi. А тепер -- вибачайте, ми пiдемо.

Капiтон Порфирович заметушився, пiдскакував до кожного з нас, навiщось тис кожному руку.

– - Ви ж, любесенькi мої, заходьте, не полишайте на самотиночцi старесенького, кхе-кхекс, пенсiонерчика! Та грайтеся -- коли тiльки схочете. А за це менi теж дещо, кхе-кхекс!..
– - I дiдуган задоволене потер долонi.

Такий поворот дiла нас трохи здивував i насторожив.

– - А що вам потрiбно!-- обережно спитав Iгор.

– - Анiчогiсiнько!
– - замахав руками сусiд.
– - Згодом домовимось. Нiчого дорогесенького я не вiзьму, просто мiнятися люблю з дитинства... Ну, не буду вас бiльше затримувати, iдiть собi!
– - I вiн провiв нас аж до хвiртки.

– - Щось не подобається менi цей "пенсiонерчик"!
– - мовив Iгор, коли ми трохи вiдiйшли.

– - Та й менi теж, -- погодився я.
– - Надто вже чемного вдає. I ще якийсь обмiн! Що вiн хоче вiд нас?

– - Чого голову сушите?
– - перервав нас Борька.
– - Сказала ж людина: мiнятися любить. Ну, попросить по хлiб пiти чи грядку виполоти -- от i все!

– - Ми б i так зробили, -- сказала Наталка, -- не обов'язково за щось! А от посмiшка його i справдi -- бр-ррр!
– - I вона аж плечима пересмикнула, нiби вiд холоду.

– - Стривай!
– - ухопив мене за руку Iгор.
– - Пам'ятаєш, Корнелiй казав: "Стережiться сусiда!"? А що, коли вiн мав на увазi Капiтона Порфировича!

Я раптом подумав те ж саме.

– - От що, -- сказав я, -- треба побалакати з Корнелiєм!

6

Прибiгши додому, я вирiшив вiдразу ж розпитати про дiдугана в Корнелiя. Але спершу треба було якось пiдлеститись. Сьогоднi в нас саме були коропцi, мама купила в обiд. Я вибрав чималенького i звернувся до Корнелiя, що дрiмав на кухнi.

– - Корнюсю, любий! А йди-но сюди, глянь, що в мене!

Корнелiй розтулив одне око, поглянув на мене, перевiв погляд на коропа, встав, потягся, а тодi лiниво, нiби неохоче, вийшов з-пiд батареї i лапою взяв рибу.

З насолодою, але й гордовито, не втрачаючи пихатого вигляду, вiн хрумав коропа й задоволено муркотiв. Доївши рибину, старанно вмився й повернув назад, пiд батарею.

– - Корнюсю, -- звернувся я до нього.
– - Давай трiшки поговоримо. Я хочу дещо в тебе поспитати.

Вiн зиркнув на мене i щось сонно нявкнув. Йому, певне, кортiло пiсля такого обiду поспати, а тут я зi своїми балачками.

– - Корнюсю, наш новий сусiд -- це не той чоловiк, про якого ти колись казав?

Кiт мовчки дивився на мене.

– - Його звуть Капiтон Порфирович?
– - уточнив я.

Кiт мовчав. Вiн замружив очi i, здавалося, засинав.

"Ех, -- подумав я, -- дав маху! Треба було спершу поговорити, а потiм годувати його!"

Трохи засмучений, я всiвся за уроки.

Щиро кажучи, з тiєї ночi, коли ми вiдкрили для себе польоти, Корнелiй бiльше нiколи не розмовляв з нами. Тож iнколи у мене виникала думка: а чи нам це не здалося тодi?.. Але, напевне, все було таки насправдi! Просто Корнелiй бiльше не говорив, бо не хотiв. А схоче -знов заговорить!