Чтение онлайн

– - А того, -- сказала Наталка, -- щоб ти розповiв нам, куди запроторюєш свої сни?

Вiд несподiванки Володька здригнувся, його й без того змарнiле обличчя зблiдло ще дужче, а на очах виступили сльози.

– - Нiкуди й нiчого я не запроторюю, вiдчепiться вiд мене!

– - Не вдавай дурника, ми все знаємо!
– - сказала Наталка.

– - Та що розказувати!
– - вiдвернувся Кучма.
– - Продав я колись весняний сон, -- мабуть, найкращий у життi, -- якомусь дiдугановi. Коли продавав, думав: нiчого, пусте! Посплю й без сну. Навiть краще спатися буде, коли снiв нема. А воно -- навпаки! Лягаєш -- i нiби у морок пiрнув: чорно-чорно. Ранiше сни тобi сняться -- веселi, цiкавi, а тепер -- нiчогiсiнько!.. Прокидаєшся вранцi сам не свiй, немов тобi хто по головi надавав. Та коли б тiльки це, а то бiльше не вмiю...

Кучма раптом перелякано глянув на нас i хутко зцiпив зуби.

– - Ти чого?
– - стривожився Борька.
– - Чого замовк? Кажи: що ж ти бiльше не вмiєш?!

– - Мм-ммм...
– - тiльки й промимрив Володька, не розтуляючи рота.

– - Ти що, захворiв?
– - штовхнув його Iгор.
– - Може, тебе iнфаркт ухопив? Може, водички тобi?
– - Вiн узяв зi столу чашку й попрямував до крана.

– - Не треба менi нiякої водички!
– - закричав раптом Володька.
– I взагалi -- iдiть собi, дайте людинi спокiй.

– - О, хворий одужав!
– - засмiявся Iгор.
– - Та ще й як голосно кричить! Ну, катай тодi далi.

– - Нiчого я бiльше вам не скажу!
– - вiдрiзав Кучма.

– - Заспокойся, Вовочко, -- встряла Наталка.
– - Не хвилюйся так. Не хочеться -- то й не кажи... А ви, хлопчики, совiсть майте! В людини горе, а ви причепилися.

– - А я?!
– - образився Борис.
– - А в мене, виходить, не горе? Так собi, дрiбничка? А я, мiж iншим, хочу знати, що мене чекає!

– - Ну годi вже, годi, -- сказала Наталка лагiдно i звернулася знов до Володьки: -- Вовцю, а навiщо ж ти йому й потiм сни продавав? Продав одного, побачив, що вийшло, то й кинув би.

– - А глянув би я на тебе, що б ти робила! Дiд же отой, коли купив перший сон, сказав, що тепер я -- в його руках. Як не продаватиму й далi, вiн таких жахiв напустить, ого-го! От i завтра, iз самого ранку, я мушу нести свiй сон, який мiг би й сам подивитися, Капiтону, щоб вiн, бачте, мiг удень, пiсля обiду, подрiмати!
– - I Володька зi злiстю висмикнув iз кишенi пробiрку.

– - Давай сюди!
– - простягнув я за нею руку. Та Володька вiдскочив вiд мене, мов ужалений, i закричав:

– - Не дам! Не займай! Боюся!

– - Чого ти боїшся?
– - здивувалася Наталка.

– - А того, що не хочу нових жахiв!

– - I ти вiриш, що Капiтон таки й справдi може якiсь жахи напускати?-- посмiхнувся Iгор.

– - Ти б теж повiрив! Одного разу я не схотiв, так вiн менi такого вночi наробив -- я ледь не вмер.
– - Обличчя у Володьки при згадцi про ту нiч поблiдло, губи його затремтiли.

Нiхто з нас навiть поспитати не наважився, що ж саме наробив. дiдуган.

– - Отже, -- перелякано глянув я на Володьку, -- ти страждаєш саме вiд цього?

– - Ой, -- тiльки зараз дiйшло до Бориса, i де й дiлася його недавня пиха, -- що ж робити?!

– - Може, батькам про все розповiсти?
– - вголос подумала Наталка.

– - Тiльки не це!
– - жахнувся Володька.
– - Батькам не треба!

– - Чому?
– - здивувалася Наталка.

– - Вони все одно не повiрять, -- так менi сказав дiд, -подумають, що я хворий, та лiкувати почнуть: мiкстури, уколи всякi!

– - Справдi, -- погодився я, -- краще батькам не казати: не повiрять. Самим треба думати...

– - От що, -- сказав Iгор, -- давайте ввечерi зберемося в альтанцi: може, таки щось придумаємо?

I ми пiшли по домiвках.

Удома я почав думати над тим, що сталося. Я уявив, як жахливо, коли тобi зовсiм-зовсiм нiчого не сниться! Самi подумайте: адже увi снi кожен iз нас може все на свiтi! Ми вiдкриваємо новi планети й зiрки, перемагаємо найстрашнiших пiратiв, уплав долаємо океани й моря, приборкуємо запросто цiлi зграї лютих левiв, робимо такi науковi вiдкриття, котрi старим поважним академiкам i не снилися! А як здорово лiтати увi снi!.. I от уявiть, що ви залишаєтеся без усього цього, -просто жах!

Тепер я зрозумiв, чому у Володьки таке набурмосене обличчя, -- i менi зробилося страшенно шкода його. Потiм я пригадав, що iнколи стрiчав дiтей з такими самими обличчями. Вони завжди тримались осторонь вiд своїх ровесникiв, котрi гасали з вереском i смiхом, i тихо сумували, дивлячись у землю. Та це ж, напевне, справа рук дiдугана! Ця думка просто вибухнула в моїй головi. Отже, коли ми придумаємо, як його перехитрити й перемогти, ми врятуємо не лише Володьку й Борьку, а й чимало iнших дiтей!

За цими думками я й не помiтив, як на вулицi звечорiло.

Я зиркнув на годинника -- й помчав до альтанки, де вже зiбралися нашi...

– - Ну як -- надумали?
– - спитав Iгор. Всi мовчали.

– - Невже нiхто нiчого не придумав?
– - здивувався вiн.

Ми знов промовчали.

– - Так, -- сумно зiтхнув Iгор, -- i я теж нiчого не придумав.

– - А давайте сьогоднi вночi полiтаємо!
– - раптом запропонувала Наталка.
– - Провiтримось -- i, може, придумаємо?

Всi радо погодилися з нею. I як воно вийшло, що ми за всiма справами геть забули про польоти?! А навкруги ж весна, все аж вирує вiд квiту, лише й лiтати о такiй порi!

9

Рiвно о дванадцятiй я знявся в небо, трохи пролетiв над садом i побачив, як майже водночас вiд своїх будиночкiв у небо гайнули один за одним Наталка та Iгор.

Ми злетiлися докупи й закружляли над нашим провулком -- очiкували на Бориса. Та його десь не було.

– - Знов на хвильку прилiг дрiмонути!
– - пожартував Iгор.
– - Ану, гайда за ним!

Ми приземлились у Борьчиному садку й попростували до вiкон. Не дiйшовши крокiв п'ять, раптом почули шморгання i схлипи. На пiдвiконнi сидiв Борис i гiрко плакав!

– - Бориску, що з тобою?
– - торкнула його за плече Наталка.

У вiдповiдь вiн схлипнув iще голоснiше.

– - Ну що ти, не плач! Ти ж мужчина!
– - зашепотiла Наталка.
– Розкажи -- i легше стане.

– - Не стане, -- майже скрикнув Борька, -- нiколи не стане!
– - I кулаком почав розмазувати сльози по щоках.