Чтение онлайн

Дордже звівся на рівні ноги, підійшов до дверей і ще трохи поговорив із темрявою. Редька і собі підвелася, але він зробив їй знак почекати. Відтак темрява замовкла й прошурхотіла геть обережними кроками.

— Пішли тепер, — пошепки скомандував Дордже.

Редька вже рвонула світ за очі, як він штовхнув її плечем у спину (за нормальних обставин це мало би значити хапання правицею за комір):

— Якщо побіжимо — вірняк втечемо, але не ясно, як довго протримаємося вночі у футболочках.

— Ага. То пробираємося за ключами від твоїх рук і серця і нашими манатками?

— І джіпіесом. Там є ще щось, чого нема на карті.

— А ти все звідки знаєш?! — Редька якось аж заревнувала. — І з ким ти тільки що говорив?

— Давай потім розкажу, га? Пішли за ключами? Тільки в наручниках я швидко не побіжу.

— Давай. З Богом.

І вони покралися до світла в кінці тунелю: туди, де слідчий кабінет, манатки і хропулії.

Двоє солдафонів розвалилися на дермантиновому коричневому диванчику (і де всі гидкі держструктури світу такі дістають?) й частково на столі, де закипав і грівся великий рожевий пластмасовий термос-чайник із геть психоделічними картинками. Жовті гриби з зеленими лицями танцювали з такими ж зеленолицими жоржинами, що притримували свою червону жоржинність як капелюхи-помпадур.

— Чайком ми балувалися. Ге? З конфіскованим снікерсом. — Редька принюхалася до панівного перегару: — Ну і ясно, що місцевий ром дешевший за пиво. — Вона згребла зв’язку ключів зі зворушливим брелочком «Hello Kitty». Маленький ключик, один із п’яти-шести найменших, мав точно підійти. Редька тикала ними в наручники Дордже, підійшов по порядку третій.

— Алілуя. Де наші лахи?

Лахів видно не було. Зате тут же, на столі, лежав джіпіес, із яким, очевидно, не знали, що робити. Нікуди не дзвонив цей телефон.

Редька схопила його й запхала в кишеню штанів.

— Сука блядь піздєц, — повторила вона чарівні слова. — Де наші рюкзаки?!

Вони вийшли з кабінету й тихо відкрили наступні двері. Нічого. Якийсь мотлох, архів, чи що. З третіх дверей жахливо тхнуло.

— Конфіскована тушонка! — засміялася Редька. — Часів в’єтнамської війни.

І все-таки не слід було пропускати жодні двері. Там, покритий мухами і засмоктаний, лежав труп коня.

— Фу! — вискочила звідти Редька. — Там дохлий кінь.

— То не кінь, то кабан дикий. Ну ти даєш.

— Кабан? Свиня? А вуха в нього були?

— Не знаю. Тільки зад бачив. А ось вони!

Їх наплічники, ров’язані й розмотлошені, лежали на стелажі вздовж стіни. Що з них поцупили, а що лишили — справа лотереї. Шукати улюблені шкарпеточки з мішутками зараз часу не було.

— Зйобуємо!

Натягнувши сяк-так рюкзаки, вони побігли до виходу. Благо двері розхлябано роззявлялися в ніч — їх і не думав ніхто закривати.

— А вас завтра — на допінг контроль! — вже майже голосно, на прощання сказала Редька в освітлені двері. І тут же дременула з буцигарні світ за очі.

Ніч на волі, якою б темною вона не була, завжди гостинна. Свобода, як і кохання, здатна перетворити темряву на золото.

— Круто я придумала зі снікерсом, нє?! — Редька всілася на пагорбі й, віддихуючись, уявляла себе срібним вовком навпроти повного місяця.

— Може, й круто, але навряд чи хтось повівся на солоденьке. — Дордже дістав із клапана рюкзака зім’яту шоколадку.

— То… шо? — не второпала Редька.

— То нічо. Все навіть ліпше. Кармочка швиденько спрацювала: тета, що ти їй лотерею віддала, наварила милого чайку-масали. І масала в неї не проста була, а попри корицю, гвоздику, перець і кардамон ще й мандрагору в собі мала. З давніх-давен відомий присиплятор.

— А-а… — зітхнула Редька. — Ясно. А привіт вона мені хоч передала?

— Нє-а. — позіхнув Дордже.

22

Донизу бігла крута скеляста стежка, часто заплетена коріннями старих дерев.

— Це рододендрони, — сказав Дордже, — здається мені. Цвітуть прекрасним червоним цвітом. І рожевим, і жовтим. Але завжди навесні.

Під одним із дерев — старезним, порослим м’яким зеленим мохом, помережаним павутиною, сиділа ще наче не стара жінка, з лицем, порізьбленим такими ж тріщинами, як кора цього дерева. В обох її вухах була безліч сережок, голова пов’язана червоною хусткою, босі ноги у важких браслетах, а в пальцях диміла цигарка. Жінка не відповіла на їх привітання й незворушно провела поглядом, так, наче справді сама була деревом.

Пізніше Редьці часто снилося, як вона підіймається схилом по сходах, викладених із кам’яних брил, ступаючи опалими квітами вікових рододендронів і їхнім сухим листям. Під ногами в неї геть червоно, наче кров стікала з якогось жертовника, і червоно довкола від рясних пишних квітів на гілках дерев.

Прокидаючись, вона думала, як би то було — жити у майже вічній весні, на межі самої її смерті. Можна ж, теоретично, переїздити з країни до країни, з континента на континент саме тоді, коли починає опадати з гілок жертовний цвіт.

Покручений ліс тим часом закінчився.

— Диви, яка полянка… — Редька солодко потягнулася і позіхнула. — І трава по пояс. Просто тобі сільська ідилія на родінє. Може, завалимось?

Дордже прискіпливо, але не без співчуття на неї глянув: більшість ночі вони йшли, все кудись вниз і вниз, намагаючись подалі відійти від тюрми з її зворушливою вартовою вишкою.

— Навіть і не знаю… Ти дуже змучилась?

Редька жалібно кивнула. Нестерпно боліли коліна («Я б ліпше десять днів угору йшла, ніж цілий день донизу. А потім же знов нагору дертися?!») Мало того, що вони не спали, так ще і не їли сьогодні. Так що дай Бог ще заснути під акомпанемент пустого шлунку.

Редька, не чекаючи дозволу, розшпилила лямки наплічника, звалила його з себе і звалилася сама.

— Мамо, я на тому світі… Падай!

Дордже все ще уважно роздивлявся навколо. Відтак сів коло неї, обіпершись об наплічник.

— Ти поспи, а я повартую…

— Ти шо? — підхопилася Редька. — Мені ж совість громадянська не дозволить! Лягай. Розкажу страшну історію.

В цю мить над ними закружляв орел. Дуже далеко, високо, але Редьці зробилося від того раптом добре.

— Карочє, двоє моїх друзів якось трапили в подібну ситуацію… — Сонній Редьці вдавалося брехати легше. Не знати чого, вона завжди напровсяк заміняла в історіях героїню-себе і героя-мучачіка на «моїх друзів».

— Ну, правда, вони перед тим у тюрмі не сиділи, але нічка їх застала в чистім полі. В колгоспному. Полягали вони собі любенько, спокійно проспали до ранку і пішли далі. А тоді, кажись, блуканули трохи і вернулись через те ж поле. А там уже все начисто скошено було: прикинь, поспали б вони на годинку довше, і їх би в прямому сенсі закосило. Комбайнова смерть у стилі Кінга.

— Мартіна Лютера?

— Нє… Стівена. А шо? А-а-ауп! — Редька не встигла природно закінчити своє смачне позіхання з замруженими на сонечко очима: Дордже м’яко, але міцно закрив їй долонею рота.