Чтение онлайн

Зрештою, вчора вони, як здавалося Редьці, вийшли з ситуації ідеально: не змігши подолати витвір місцевої кулінарії, делікатно попросили дати їм необхідний мінімум для приготування омріяних Редькою дерунів. Наїлись, щоправда, не сильно — пригощаючи натовп цікавих і заслинених, сам можеш тішитися хіба ймовірністю покращення карми.

Дівчинка в брудній шкільній формі — синій, нижче колін, у такій хіба в Сониній молодості найнеблагополучніші діти ходили, історії про них цікавили крихітну тоді Редьку особливо сильно — пожбуривши і так вже багатостраждальний зошит на кам’яний поріг, взялася до сліпого цуцика. Секунду його погладила, а відтак ледь не так само пожбурила геть. Цуценя болісно заскавчало.

— Ти шо — ващє?! — кинулась до неї Редька. — Кончєна! Я тебе зараз хуйну так!

Дорослі, що зайняті були своїми справами, враз зацікавилися.

Редька трохи заспокоїлася: їх було більше. Дордже — і це її обурило — щось усміхнено пояснив чолов’язі, котрий намалювався у нього під боком. Чолов’яга щось перепитав, закивав головою з розумінням, відтак підійшов до дівчинки, поклав коло неї цуцика і погладив його. Дівчинка здивовано дивилась на Редьку. Відтак інші дорослі теж погладили звірятко, не зводячи з Редьки очей.

— Та бо охуїли ви всі, — педагогічним тоном мовила Редька. — Бач, аж тепер взялись за гуманність і виховання нащадків. Не крикнеш — не дойде. Собаки Павлова, блін.

— Ага, до речі, той мужик щиро здивувався, взнавши, що в твоїй країні собак не їдять і тримають у хаті. Він так і перепитав — що — всіх-усіх собак?

— Ага. Вони нам за центральне опалення… Де вже цей рахунок? Валити з села цього хочеться.

Рахунку все не було. Сонце припікало. Випите на двох пиво (з формальдегідом, казав хтось добрий Редьці, пастеризацією тут не розважаються) дарувало сонний і блаженний настрій. Цуценя спокійно засіло під лавкою. Його ймовірна мати дозбирала поп-корн на сходах і пішла собі геть за клуню. Одні люди змінилися іншими, від чого вулична сцена особливо не модифікувалася. Спека наростала.

— Диви, а он той-во мужик взагалі якийсь дивний. На хача схожий, — ліниво цідила Редька з напівзаплющених повік.

— На кого?

— Ну… на вихідця з колишнього радянського союзу. З Кавказа там.

Дордже продовжував запитально на Редьку дивитися.

— Добре, добре! — Здалася вона. — Сагласна. Знову не політкоректно так. Зато всім зразу ясно… Хоча, тобі — нє.

— Ну, і чим він тобі схожий на… хача?

— Ну, ніс у нього, ба, який? І очі світліші, і одяг чистий, красовочки-адікі…

— Шо-шо?

— От ти ж, блін. Адідас в сенсі!

— А.

— Н-да. Різниця культурних фундаментів — страшна штука. — Редька приклалась язиком до руки, солоної від «голуб’ячого їдла». Речі штибу кишкової палички перестали переймати її десь тоді, як почав переймати перманентний голод.

— Здається, тобі фундамент Джек відливав, — пробурмотів Дордже якраз так затихо, щоби на перепитування сказати «та нічо».

Але Редьчині чіпкі до заграничних чоловічих імен вуха спритно впіймали романо-германські фонеми.

— Який такий Джек? Куди він там відлив, я не почула? — Редька силкувалася зробити тетерячі очі.

— Та нічо.

Дордже добив пивні сусла і стиха бубонів у порожню пляшку «this is the rat that ate the malt… that lay in the house…»

Редька ж продовжувала зизо сканувати залиту сонцем пастораль.

— Жіночка його он бач яка? Всі зашмаркані й нечесані ходять, а в неї й голова помита, і сарі ідеальне, і дитина в імпортному вся.

Красива молода жінка в яскраво-жовтому вбранні тим часом шукала воші одній зі своїх односельчанок.

— Втік він сюди, чи шо?

— Чого б йому?

— Ну, з Чечні там раптом. Чи з Осетії. Чи просто з тюрми через гори. Мені он тоже місцями здається, що ми вийшли з електрички в Лазещині якій-небудь і добрели непомітно сюди…

— З електрички до лазнички? — тепер вже Дордже зібрався клеїти глухого.

— …і вшився зразу сам, тільки-но почув, що ми по-слов’янськи базаримо.

Дивний чоловік із бородою (в місцевих такі просто не росли), з золотим ланцюжком на митій шиї, в ідеально чистих джинсах і білих кросівках більше не з’являвся. Редьчині думки з нього переключились на чорний шарф із люрексом, що грав у настільну місцеву гру. Тобто грав його господар з іще одним хлопцем, а інша частина села стояла й серйозно спостерігала за перебігом подій.

— Щось типу як у «чапаєва» грають. Вмієш?

— Ні. Це як — в костюмах і на конях?

— Нє, дурло. Це шашки пуляти треба.

— А як це «пуляти»? Типу шашки наголо?

Редька каламбуру не помітила.

— А в цих он ба, і крейдою все поле натерто, і розміточка там он яка. Одне цікаво — коли вони тут працюють, якщо серед білого дня отак замотуються в шарфики з люрексом і в «чапаєва» фігачать?!

— Ну, раптом на них ставки ставлять тут. Отак і заробляють…

Наступної миті щодо способів заробітку місцевого населення в них уже не виникало жодного питання. Баба-власниця так званого готелю винесла рахунок.

— Ого. Найдорожчий кілограм картоплі в моєму житті… — засміявся Дордже.

— Який? Той, шо ми деруни з нього робили?

— Он самий. Тисяча. Скільки це десь? Гм… дванадцять євро.

— Шо?! Це ця тупа жирна жадна сука, шо сама нічо не вміла, сиділа дивилась, як ти смажиш всьо, її аж косопиздило кожен раз, як наливав олії на сковорідку, і потім сама ше жерла наші ахуєнні деруни і муж її алканавт блаженний кряхтів, шо тепер сам таке навчиться робити — дванадцять євро за пару картофанів і ложку муки хоче?!! — розгнівана Редька нарешті видихнула.

— Типу того. — Дордже вивчав інші пункти рахунку.

— За воду гарячу хоч не бере.

— Яку воду?! Та ми ж на свому газі її гріли!

— Так отож хоч за неї не бере.

— Блядь, ніхуя це не смішно! Ану, зараз їй художньо термоси всі переб’ю у хаті!

Баба в засмальцьованому фартусі, брудними нігтями і ковтуном у волоссі дивилась на неї зі злегка прочиненим ротом. Крик у цих краях максимум викликав зацікавленість.

— Ти чо рот відкрила?! Хуй тобі, а не дванадцять євро.

Баба дивилася. Власне, бабою її навряд чи можна було би назвати. Років сорок п’ять максимум, просто виглядали в цих краях люди значно старшими, ніж були насправді. Навіть діти деколи виглядали зморщеними стариганями, особливо, коли терлиґали на собі важезні кошики з дровами чи сіном. Але ця огрядна мадам була така явно не від роботи. Скоріше від нехлюйства і невтішного життя з її вдвічі за неї меншим чоловіком-дурником. Спало сімейство фактично на своїй же кухні, в тісній комірчині, куди до компанії зі старими матрацами, синтетичними ковдрами і мішками збіжжя на ніч заносилась особливо цінна річ — телефон у дерев’яній коробці з кришкою.