Чтение онлайн

Хто зна, може, тут валанцалися колись її старезні інкарнації чи далекі предки. А може, й не далекі. Тато ж точно любив ці краї. Тільки щось мало про них розказував. Чого би то?

— Цікаво, старий мій тут чи деінде промишляв Гімалаями? — з підкресленою недбалістю спитала вона в Дордже.

Той досі спокійно позирав собі на довколишні схили, аж тут удав, що його відволікли від чогось важливого:

— Знаєш, Гімалаї такі великі, що між тут і деінде — жодної різниці. — Дордже сякнувся і почав дертись вгору. — Якщо зрозумієш, нащо старий приїхав у ці гори — натрапиш і на його слід.

— Ну, якщо не тут, то це ще ліпше. Я розсуваю рамки сімейних фотоальбомів. Я-ху-у!

І вона, ідучи, аж підстрибувала.

Правда, час від часу, як місячний човен на небі, в Редьки випливало і знайоме відчуття жалю до себе. Особливо, коли вона похмуро думала про те, що рано чи пізно доведеться повернутися в оте невизначене «назад», де її нічого доброго не чекає, і взагалі чого туди вертатися, де ні дому, ні прапору, і родичі тебе встидаються, і навіть ні до кого податися з аеропорту, так що би вона просто мусила мотати круги на таксі по брудному місту, а потім звернути в який-небудь парк Дружби Народів і, як тільки стемніє, дістати з наплічника похідне манаття й тихо там заночувати…

— Ой бля. Знову хочеться здохнути. Як у дєцтві, — зітхнула Редька, проваджаючи очима темнокрилу комаху з вогняними підпалинам. — Переродитись би метеликом.

— Ну, для цього тобі треба, як мінімум, вбити два мільярди метеликів і трьох немовлят на їх тлі.

— Да, ботан із мене такий собі. Хоча в дитинстві парочку наколола в блокнотик. Махаонів таких, знаєш? Чи волове око… Не пам’ятаю. А немовлят за що?

Дордже наче не почув питання. Замість того зупинився, оцінююче глянув на Редьку, посміхнувся і сказав:

— Знаєш, як важко тобі дісталось твоє, як ти кажеш, миршаве людське тіло?

Редька не знала.

— Один мудрий чоловік, показавши на засніжену Джомолнугму, сказав учневі, що значно швидше буде стерти на порох цю льодову вершину помахами тонкої шовкової хустинки, ніж пройти від початку всі кола переродження і народитися людиною.

24

Вони сиділи на порозі перекошеної бамбукової хатки, вкритої пожухлою тростиною. В хатці трохи смерділо залежаними овочами, але просто з порогу відкривався вид на криву дорогу й цілий ряд острівців-чортенів, що танули вдалині. А ще було тепло й не вітряно, так що як для безплатної ночівлі — місце ідеальне.

Редька ніяк не могла розірвати пачку печива-підробки «Oreo», а коли відкрила і поклала на язик кружечок наче шоколадної випічки, скривилася від хімічно-есенцієвого смаку:

— От гамно. Коли дивишся кіна чи читаєш статті чиїсь, здається, що подорож — це така романтика, пригоди, м’ясо на багатті, прекрасні пісні місцевих жителів, любов і метелики. А насправді стоїш по коліна в какашках, паришся, що хочеш додому, якого нема, і коли спиш, по тобі крос здають щурі, ти їш печеньки зі смаком солодкої пластмаси, і слухаєш затяжні високочастотні розплавлені касети з місцевою поп-музикою. Є-е-е, бейбі. Ріал парадайз.

— Ну, залежить від того, хто на це дивиться, і як дивиться.

— Що ти хочеш сказати? Що це я така уродка, того все уродсько і печенька як акрил? — вона нарешті виплюнула то печенько. Героїчно, як на таку ненажеру.

— Я хочу сказати тільки те, що кажу. Все залежить від того, на чому ти фокусуєшся. І що в тебе всередині, те ти побачиш і зовні.

— Так все-таки уродка. Якщо бачу все так.

— Ні. Стан околиць залежить від стану всередині. Дивися на речі простіше. Фільтруй, не дратуйся. А там дивися, і в твою улюблену «об’єктивну» реальність увірветься все, чого не вистачає.

— Те, чого не вистачає, вже давно вифоткали туристи і розтягли на сувеніри. А в ті місця, де їх ще нема, добралося захланне діскавері-ченал, і тепер туристи попруться туда.

— Слухай, ти ж хочеш подорожувати? Ти ж не бачила ще нічого, звідки стільки злості.

— Не знаю. Завжди так, коли обламуються сподівання.

— А ти ліпше не сподівайся. Чого ти хотіла? Відчути себе героєм? Зробити щось, чого інші до тебе не зробили? Доказати сестрі, татові, сусідам і своєму піонерському дитинству, що ти чогось варта?

— Я не була піонером.

— Правда?

— Та карочє.

— Та карочє? То ти злишся через те, що світ трохи не такий, як на постері з твоєї дитячої спальні? Що там в тебе висіло? Якийсь Парадайз Айленд, мабуть, чи Холі Маунтінз? Треба було позаглядати з лупою попід пальми, тоді ще фотошопу не було. Стопудово знайшлися б і купки гіменця, і здохлі їжачки, і целофановий підлісок. Гадаю, твоє закоцюбле еґо просто знущається з твоєї ж наївної віри у чудеса і героїв. — Дордже запнувся, напевно, відчувши словесний передоз. — Та облиш нити. Ти ж хочеш бути героєм, то будь ним. Нею. Що робити героям у досконалому світі? А такий, як зараз — якраз те, що треба. Можеш почати з утилізації синтетичних какашок, які утворюються після з’їдання акрилових печенюшок.

Він замовк і затягнувся сигаретою. Редька накреслила паличкою на землі кружечок, потім у ньому квадрат, у квадраті крапочку, і палку викинула. Прислухалася до різноголосих далеких пташок, до тиші, частиною котрої були тільки пташки, комахи і ящірки під стріхою, а дорога для машин була хтозна-де. Чийсь рис колосився спіло, можна руками його лущити і гризти тверді зернятка, про щось думаючи чи й засинаючи сидячи. Перед заходом сонця все робилося спокійним і знайомим — наче вийшов покурити в тапках на веранду у бабці в Карпатах, і єдине, чого бракує, це горнятка теплого бульйону, якщо вже з ґлінт-вейном не склалося. Дарма, що в Редьки у житті не було бабці у Карпатах, канон є канон.

Вона міцно вдихнула сутінкового повітря. Позіхнула, коли раптом страх як захотілось позачіпатися до Дордже.

— От ти би зараз що робив, якби я тоді за тобою не приперлася, і нас чорти не попхали би сюди?

Дордже глянув кудись поміж гір.

— Ну ти ж приперлася. І вони попхали. Завжди тільки той варіант є, що трапився. І нічого вертатися назад зі своїми «якби» і «треба було». Це втрата життя.

— А все-таки, — не вгавала Редька. — Як виглядає твій звичайний вечір після лекцій?

— Не знаю… Вечір перед тим, як ти з’явилася, я сидів у своїй мансарді, дивився у вікно на місто і собак, пив Gewu..rztraminer і слухав Тома Йорка. Потім щось читав, дивився півкіна якогось, потім багато курив і довго не міг заснути. А потім ти вже знаєш.

— Ой як декадансно, срака-дошка.

— Срака як?

— Дошка. Це так на Західній Україні кажуть.

— А.

— Хочу на Західну Україну. Там все ясно, і є деруни — ох, моя мріє обезкрилена… — (Редька гірко ковтнула слину) — і кава є нормальна, а не це розчинне гамно.