Чтение онлайн

Редька інстинктивно запручалася. Він сидів мовчки, і розгледіти його вираз обличчя проти сонця було неможливо. Редька вже хотіла вивернутися й вкусити його, мукнувши якомога голосніше, але тут він без шуму сам влігся біля неї й, будучи вже видимим, притис до рота вказівного пальця. Неподалік від них почулись чоловічі голоси. Якщо лиця Редьці вдавалося розрізнити не завжди, то з голосами пощастило ще менше: говорило то двоє людей чи усі четверо, вона б не визначила й під загрозою грилювання на повільному, зроду не чищеному електрогрилі біля нічного супермаркету.

Чоловіки ненадовго зупинилися кроків за двадцять, про щось сперечаючись. Суперечка перейшла на крик. Відтак почувся постріл. Звуки бійки й чийогось падіння на землю. Потім іще крики, після чого вся метушня почала віддалятись і затихла.

Редька з Дордже ще певний час лежали мовчки. Редька зосереджено спостерігала, як високою сухою травинкою повзе червонявий жучок, думала про те, звідки тут така густа, хоч і торішня, трава, і чи не змилили вони серед ночі, скинувши висоту — от тут би аскетичні кози вже не мусили випорпувати корінці для виживання, хоча, з іншого боку, може, вони там, у себе в селі, все апетитне сіно виїли, коли ще звірі говорили. Дивні думки навідують людину, в котрої над головою секунду тому грянув постріл. Ну і ще запах. Запах вибіленої вітром трави і запах долоні Дордже. Щось дуже смутно це їй все нагадувало. Але, як у кожному випадку стандартного дежавю, згадати було нічого.

Дордже прибрав долоню.

— Далбайоби.

— Ой, лєначька, ти матюкаєшся? — Редька звелася на ліктях. — А шо такоє? Хто то був?

— Конвоїри твої. З тюремної лірики. Без собак просто. Зато стріляли.

— В кого, в нас?!

— А в тебе є дірки в голові?

Редька з цілковитою серйозністю обмацала собі голову:

— Нема ніби.

— Дивно. Але вже.

— Ой-ой. Ти впевнений, що то за нами?

— Ну, хіба що в червоноволосого солдата є брат-близнюк, що теж не проти погратися з хною. А з ним і двоє інших наших знайомих — добре виспались, потягушки, як ти кажеш, поробили, і тільки тривожне питання застигло в очах: «Де наш снікерс? Де Наш Снікерс?!»

— Та ну… Ми ж ішли до сходу сонця майже.

(Чи не йшли? Снилась їй жінка з кільцями, сплячі рододендрони й доісторичні коріння дерев, між яких добре спати, чи було те все наяву?)

— Ми то йшли. А вони під’їхали, — спростив все Дордже. — Не для краси ж у них джипи-махіндри. Сюди, правда, вже ніжками прийшлося чеберяти, от вони і розізлилися. Аж той рудий орла застрелити хотів.

— Орла?! Мудак!

— Ага. Навіть колеги йому це сказали. Тільки не з любові до дикої природи, а бо прикмета погана дуже.

— І… і шо? Попав?

— Нє-а. — Дордже і собі тепер позіхнув. — Не попав. Хорошої масали бабця заварила. А тепер давай і ми поспимо. Сюди вони вже навряд чи повернуться.

З гострих білосніжних гімалайських шпилів на виднокраї хтось ніжно здував мережаними хмарками свій древній сніг.

23

— Серце крається при висипанні наших дорогих пожиточків… — бідкалася Редька. — Пропало стільки всього, нажитого непосильним трудом…

Дордже мовчки викладав речі зі свого наплічника. Треба було все ергономічно перепакувати й порадитися з джіпіесом, як і куди йти далі.

— Айпод є! Халілуйя!!! — Редька й сама забула, як запопадливо пхала його в кульок із трусами-шкарпетками від моральних злодіїв подалі.

— Головне, що не свиснули спальники. Їх точно тут не купиш ніде. А перти на собі місцеву ковдру ми ще не зовсім готові…

— О. «Молескін». — Редька хапнула чорний блокнотик із купки речей Дордже і, до того як він встиг щось помітити, відкрила його й прочитала перше, на що натрапила:

— «Зорі й ніч теплі. Я сиджу перед відкритим вікном. Пахне павутинням». Це шо?

— Віддай. — Дордже несподівано зашарівся. Смикнув блокнот у Редьки з рук.

— Тю. Ти шо, дєвучка-тінейджер? — знизала плечима вона. — Чо стидаєшся? Шо хтось прочитає твій щоденник чи твої аналізи снів, не знаю, чим ти там попускаєшся. Мені взагалі блокнотик просто сподобався. Давно такий хотіла.

— То бери, — ще більш несподівано випалив Дордже. — Тільки дай-но вирву з нього дещо. І, якщо буде потреба в папері й нотатках, даси мені користуватися. Ненавиджу робити електронні записи.

Редька знову знизала плечима.

— Яка щедрість. Не відмовлюсь звісно. Виривай і віддавай.

— Добре. Ввечері займуся цим. Щоб, знаєш, акуратно. Тут сторінки прошиті.

«Дива якісь із хлопцем, — подумала собі Редька, — скільки шуму за блокнотик і ніч таку місячну, зоряну, ясную…»

Далі Дордже на півгодини засів із мапами і джіпіесом, роблячи помітки просто на полях картографічних виробів, а не в блокноті. Редька посилено робила вигляд, що тримає все під контролем, а сама тупила над мапами, як у школі над задачами з геометрії. Хотілося спати і їсти, навіть не ясно, чого більше.

— Згущоночки би зараз соснути прямо з баночки… — позіхнула Редька. — І з бубликом.

— Ти здивуєшся, але згущоночку знайти в нас шанси є. — Дордже позгортав карти. — Тут тільки з таким молоком чай і роблять. Там, де роблять чай із молоком.

— Ну тоді пішли. — Редька врешті заштовхала все своє до наплічника. — Шось він, блін, ніфіга й не полегшав. Абідно, да? Може, вони свій кримінальний кодекс зашили в дно?

— Ага. Тільки нема в них тут кримінального кодексу. — Дордже вдягнув свого наплічника. — Принаймні не в нашій рідній каталажці.

— Сплюнь! «Рідній»…

Добрі три-чотири години вони підіймались вузенькою піщаною стежиною над прірвою, чиї краї підступно поросли густою соковитою травою. Цікаво, чи спокусився на неї коли-небудь котрийсь з оцих мулів, що ходять від села до села у дзвіночках і кольорових попонах, несучи на собі все, що можна уявити, від мішка з рисом до кольорового телевізора. Чи турист якийсь вирішив на такому трав’яному кущі перепочити. І чи не гепнув, бува, хтось із цих двох туди вниз, до зеленої петлястої ріки з таким камінням на берегах, як загублені очі велетнів.

— Як гуцули кажуть, коли сі довго дивити в берду, берда починає сі дивити в тебе.

— Точно. — Дордже зупинився й оглянув річкову долину. — Дивні скелі тут. На Латинську Америку схоже дуже.

— А ти там був?

— Був.

— В сраці був, гівно видів, — буркнула заздрісна Редька.

— Що-що? — недочув Дордже.

— Та так. Народна мудрість ще одна.

До села, здавалось, не дійти було ніколи. Й нічого так не подовжує відстань, як голод. Тільки-но вже Редька вирішила поз’їдати рештки печива, підозріло схожого на радянське печиво «До Чаю» (а що ж вживати після чаю? І коли вже хтось запатентує для поетичних натур «Печиво відчаю»?), як із гущавини, з котрої більш пристало б вигулькнути тигрові, вигулькнула крита неясною бляхою будочка. Там, правда, нікого не було, зате в глиняній пічці жеврів вогонь, а глиняну підлогу хтось недавно мазав.