Чтение онлайн

– Хай тiльки покажеться менi на очi, я занесу його в список найбiльш недисциплiнованих!
– погрозливо промовив Власев i пiднявся у вагон.

Вiн повернувся спиною до вiкна, дiстав блокнот, вiдкрив сторiнку на букву "А" i почав чекати. Серце в нього посилено билося. Ось зараз поїзд рушить, i вiн додасть до характеристики останнiй запис: "несерйозна людина".

Вiн чув, як кондуктори запрошували пасажирiв займати свої мiсця, i в коридорi зчинився галас. Марко Маринов, чоловiк уже лiтнiй, але з усе ще по-дитячому рожевим обличчям, влетiв у купе i зразу ж висунувся у вiкно.

– Увечерi неодмiнно одягай светр!
– долинав з-за вiкна тоненький голосок його дружини.
– Чи захопив ти пакетик з содою?

– Так, так!
– кивнув Марко.
– А ти поливай троянду тiльки ввечерi, тiльки ввечерi, чуєш?

– I на нiч не скидай светр!
– вела своє жiнка.

– Поливай квiти ввечерi - це найкраще!
– хвилювався Марко.
– Або рано-вранцi, поки ще не припiкає сонце.

Прогудiв паровоз.

– З богом, в добрий час!
– прозвучав тонкий голосок.

Поїзд рушив. Вилю Власев тяжко зiтхнув, пiдняв голову, щоб глянути на тих, хто сiв бiля нього. У цю мить мимо дверей купе пройшов Андрiй Андрєєв.

Брови в нього були насупленi, вiн мав такий похмурий вигляд, нiби тiльки що вийшов з кабiнету зубного лiкаря. Свiй великий чемодан вiн тримав легко, нiби дитячу iграшку.

– Товариш Андрєєв!
– зiскочила з верхньої полицi Рашеєва.
– Ваше мiсце тут, з нами. Будь ласка!

Вона широко вiдчинила дверi.

– А ми вже думали, що ви запiзнитесь, - промовила дiвчина.

Андрiй ледве повернув голову, i Вилю Власев перехопив його погляд, холодний, каламутний вiд стриманої муки.

– Дякую, - вiдповiв Андрiй.
– В сусiдньому купе вiльнiше.

I вiдiйшов. Марко Маринов засмiявся:

– Смарагдовий герой!
– Дiставши з кишенi пiджака жовту грушу, надкусив i, голосно жуючи, додав: - Таким великим вченим усюди тiсно й нудно. Навiщо кличеш його? Хай iде, куди хоче!

Щоки в лаборантки почервонiли, вона гнiвно зиркнула на Марка:

– Вiн же наш товариш, - вiдповiла вона, i її губи затремтiли, як у дiвчинки, що от-от розплачеться.
– А ви ставитесь до нього...
– Вона помовчала.
– Ви ставитесь до нього, як до чужого.

– Прошу пробачення, - засмiявся Марко Маринов, продовжуючи їсти грушу.
– Бiльш не буду, обiцяю.
– Але тут же обурився: - А ти чого втручаєшся в нашi справи, перепiлко? Я старший за нього рокiв на двадцять i можу говорити те, що хочу. Вiн менi в сини годиться, i мiй обов'язок навести його на розум. Хiба це я чужий йому, - ми ж разом терпiли всi злигоднi, а не ти, що тiльки вчора прийшла до нас?

– Вибачте!
– сказала лаборантка, навiть не глянувши на нього, i замовкла.

Поїзд пiдходив до станцiї Подуєнська. Вилю Власев розкрив блокнот на букву "Р", вийняв ручку i доповнив характеристику лаборантки: "З усiх наших працiвникiв Олена Рашеєва найбiльш дисциплiнована. Вона одна хвилювалась, коли 29.VI цей негiдник Андрєєв мало не запiзнився на поїзд. Це свiдчить, що почуття дисциплiни в неї дуже розвинуте".

В сусiдньому купе сидiло тiльки четверо: Павел Папазов, Iгнат Арсов, Зюмбюлев i Делчо Єнев. Зюмбюлев, як завзятий мисливець, одягнув свiй мисливський костюм. Не вистачало тiльки патронташа й зеленого капелюха з пером. Картограф був у своєму звичайному одязi - в яскраво-жовтiй велюровiй куртцi i коричньових бархатних брюках.

Парторг i Iгнат Арсов сидiли, нахилившись один до одного, перешiптувались i курили. Зюмбюлев щось розповiдав Делчо Єневу про свою мисливську собаку; вiн гарячився i весь час скуб куценьку, посивiлу, клиноподiбну борiдку. А його спiврозмовник думав про лаборантку Рашеєву, складав плани, як перетягти її у своє купе, щоб вона сiла бiля нього, i час вiд часу вставляв свої улюбленi слiвця: "хто зна", "навряд", "сумнiваюсь" i вiд цього ще дужче розпалювалось пристрасне красномовство оповiдача. У Делчо Єнева була звичка не слухати того, що йому кажуть, а думати про свої справи, раз у раз спокiйним голосом повторюючи цi одноманiтнi реплiки.

– Я ж тобi кажу, - запевняв його Зюмбюлев, - що мiй Тотка якось принiс менi живу курiпку - спiймав її прямо в гнiздi, коли та сидiла на яєчках. Я вiдпочиваю пiд кленом, набиваю люльку, аж гульк - Тотка бiжить до мене, крутить хвостом, а в зубах у неї трiпоче курiпка. Слово честi! Жива курiпка!

– Хто зна!
– хитнув головою картограф.

– Говорю тобi - чесне слово! Була жива.

– Навряд.

Зюмбюлев вступив у третю бригаду недавно, i тому ще не знав звичок Делчо.

– Ти глянь! Не вiрить! Невiруючий Хома, та й годi. А навiщо менi брехати? Я так добре все пам'ятаю, нiби це було вчора. Був серпень, так жарко - справжнє пекло, кажу тобi! Я вже пiдстрелив з десяток курiпок i вже не треба було лазити по чагарниках.

– Хто зна!

– Не було потреби, кажу тобi. Я не такий ненажера. З мене досить i десятка курiпок.

– Сумнiваюсь.

З досади, що йому не вiрять, Зюмбюлев смикнув свою козлину борiдку i нервово знизав плечима. В цей час чиїсь дужi руки вiдчинили дверi. З'явився Андрiй.

– Здається, тут є вiльне мiсце, - промовив вiн.

Павел Папазов струсив попiл з цигарки i привiтно посмiхнувся.

– Хоч би й не було, ми б для тебе знайшли. Заходь, будь ласка!

Iгнат Арсов зразу скочив з свого мiсця, допомiг Андрiю поставити чемодан у багажник, i благальним глухим тоном запропонував йому сiсти бiля вiкна.

– Тут зручно, - сказав вiн.
– А я не люблю сидiти бiля вiкна. Пiду до товариша Власева. Треба обговорити деякi справи. Добранiч!
– i вийшов з купе.

Андрiй примостився напроти парторга, дiстав цигарку i мовчки закурив.

– Дивлюсь на тебе i дивуюсь, - раптом пожвавiшав Делчо Єнев.
– Ти ж, здається, спортсмен, а куриш. Як же це так?

– Я давно вже не займаюсь спортом, - вiдповiв Андрiй.
– Коли грав в "Академiку" - не курив.

– Буде непогано, якщо й тепер кинеш, - порадив Павел Папазов i багатозначно додав: - Тютюн iнколи забиває памороки так само, як жадоба слави та сенсацiї.

– Може, й так!
– прошепотiв Делчо Єнев, але тут же поспiшив погодитись.
– Так, так, запаморочує голову, - сказав вiн i засмiявся.

– Це стосується молодих людей, - з притиском промовив Папазов. Особливо колишнiх футболiстiв.

– Та годi тобi насмiхатися!
– втрутився Зюмбюлев.
– У одних вiд тютюну, в других вiд вина, в третiх, - вiн вказав пальцем на Єнева, - вiд жiнок; у кожного вiд чогось паморочиться голова. Всi ми однаковi, - от що!

– Вибач, але я не пiддаюсь жiночому впливу!
– обурився Делчо Єнев.

– Та невже?
– Зюмбюлев смикнув борiдку.
– А кому всмiхався тiльки що, перед ким крутив хвостом, як собака? Хiба я не бачив?