Чтение онлайн

– Я спитав про нього просто так, випадково, - вибачливим тоном сказав Андрiй.

– Нiчого, - усмiхнулась дiвчина.
– Пам'ятаєте, як ми студентами були в однiй ремсовiй групi?! [РМС - робiтнича молодiжна спiлка (спiлка робiтничої молодi)].

– Давно це було, - сказав Андрiй.
– Не пригадую.

– Ви тодi кiнчали, а я тiльки вступила на перший курс.

– Давно це було, - повторив Андрiй.

– А я вiдтодi вас пам'ятаю, - сказала Рашеєва i знову почервонiла. Тепер вона ще бiльше нагадувала дiвчинку, що вiдповiдає урок.

Андрiй мовчав. Вiн все ще шукав лагiднi слова i нiяк не знаходив.

– Я ходила на всi матчi, коли ви грали, - продовж жувала вона.

– I добре робили, футбол - цiкава гра.

– Але я так i не полюбила його.

– I я охолонув до нього, - чомусь збрехав Андрiй.

Поїзд поступово зменшував швидкiсть i зупинився. Це була якась маленька станцiя.

– До Пловдiва лишилось двi години, - повiдомив старший лейтенант, проходячи мимо. Звiдкись вискочила дiвчина з хлоп'ячою зачiскою, i офiцер поспiшив до неї.

Пролунав рiзкий свисток, йому вiдповiв короткий i хриплий паровозний гудок.

Цей звук на мить розбудив нiч, нiби попереджаючи її про якусь важливу подiю, що от-от має вiдбутися.

Поїзд знову помчав уперед.

– Скажiть менi вiдверто, - почала лаборантка, - скажiть менi, чи є хоч якась частка правди в чутках, що ходять про вас? Я ж ваш товариш з студентських лiт, не приховуйте вiд мене нiчого.

– Чудовi були тi роки, - сумно посмiхнувся Андрiй.

Вони помовчали. Офiцер i дiвчина з пташиними очима тихо розмовляли в другому кутку коридор а.

– Може, менi не треба було питати вас про це, - промовила Рашеєва.

Вона закуталась у своє потерте пальто; їй нiби одразу стало холодно.

– Ви не звертайте уваги на чутки, - вiдповiв Андрiй.

– Кажуть, що ви обдурили iнженера Спиридонова якимсь фальшивим ескiзом. Нiби ви знайшли...
– вона трохи затнулась, - рiдкiсний мiнерал, а це виявилось блефом.

Вiн нахилився до дiвчини, її очi були яснi, в поглядi свiтилась i ласка, i страх.

– Як ви гадаєте, - промовив Андрiй, - схожий я на брехуна?

– Нi.

– А на шахрая?

– Та що ви кажете!

– Ну, от i все.

– А чутки?

– Якщо вони вас розважають, - слухайте. Ваша справа.

Вона дивилась на нього теплим, сяючим поглядом.

– Невже вам байдуже, що про вас говорять?

– Менi все одно, - збрехав Андрiй.

– Як це все одно?!
– вона з докором похитала головою.
– Ви ж комунiст, ви повиннi оберiгати чистоту свого iменi. Хiба треба вам нагадувати про це?

– Є речi, якi залежать не вiд нас, - сказав Андрiй.
– Я знаю, наприклад, що я не шахрай, а люди кажуть: нi, ти шахрай. Як довести їм протилежне, коли обставини так склались, що я дiйсно виглядаю брехуном i шахраєм. Цi обставини створив не я, вони виникли проти моєї волi i тепер панують над усiм - я не можу догадатися, хто причетний до цiєї справи. Як менi боротися i проти кого?

Андрiй прихилився до дверей i довго мовчав. Було холодно, через вiдкрите вiкно повiвав вiтер, але на лобi в нього блищали краплини поту. Вiн машинально пiдняв руку i розстебнув комiр сорочки.

– Вам дуже тяжко?
– запитала вона i тихо додала: - Чим я можу допомогти?..

Її м'який теплий голос схвилював юнака. Знайшлася людина, що вiрить у його чистоту, i це було так прекрасно i навiть дивно! Є людина, що не глузує з його нещастя, довiрливо пропонує дружбу, допомогу. Андрiй глянув їй в обличчя, i воно здалось йому в цю мить найкрасивiшим з усiх, якi вiн бачив. Йому захотiлось поцiлувати її руки, цi маленькi ручки з довгими тонкими пальцями, що збентежено перебирали поли пальта.

– Спасибi, - промовив вiн.
– Дякую тобi за хорошi! почуття.

– I я дякую тобi, що заговорив до мене на "ти", - вiдповiла вона.

Вони, посмiхаючись, мовчки дивились одне на одного.

– Ти знаєш, що найважливiше для центрального нападаючого?
– запитала вона, її очi сяяли.

– Вiдтягати середнього напiвзахисника в глибину i звiдти...

– Це щось надто складно!
– перервала вона.
– По-моєму, найважливiше для центрального нападаючого - це вести напад уперед, атакувати, безперестану боротися за успiх своєї команди. Це потрiбно тепер тобi, колишнiй центральний нападаючий! Атакувати, боротись, добитись перемоги, повернути втрачене довiр'я, а не знизувати плечима i казати: "Менi все одно!" Так само, як ти колись боровся за перемогу "Академiка", так тепер необхiдно воювати й боротися за перемогу тут, бо йдеться ж про таке велике вiдкриття...
– вона перейшла на шепiт: - Берил!

Андрiю знов захотiлося сказати їй щось приємне, щось дуже красиве i тепле, але хорошi слова не з'являлись у пам'ятi. Вiн взагалi не був красномовним, не мiг говорити гарно i слiв йому завжди невистачало. А ця нiч нiби зовсiм вiдкинула i замкнула за дев'ятьма дверима все те, що вiн узяв з книг.

– Людина завжди мусить вчитись, - промовив вiн i, зразу ж збагнувши, що це погана й шаблонна фраза, зiтхнув.

– Час спати, - посмiхнулась дiвчина i подала йому руку.

Потиск його руки був такий сильний, що дiвчина мало не скрикнула вiд болю.

– А знаєш, - сказала вона, - наш картограф розлiгся на моєму мiсцi. I, скоса глянувши на юнака, додала: - А менi нiяк не хочеться його будити!

– I не треба, - швидко погодився Андрiй.
– Хай спить собi. Тут, бiля мене, є де влаштуватися, йди!

Вони посiдали поруч бiля вiкна, i дiвчина, поправивши пальто, заплющила очi.

V

На станцiї бригада зiйшла з поїзда. Свiтало. Холодний нiчний вiтерець, що повiвав з моря, стих: небо на сходi стало блiдо-рожевим.

Злiва вiд залiзничної колiї розстилалась рiвнина. Кукурудза, соняшники, зоране стернище, поодинокi гайки, - все це ще нiби спало пiд легким покровом ранкової iмли.

По другий бiк колiї, на пiвднi, горизонт закривали гори, порослi густим лiсом, i на вершинах мерехтiло срiблясте сяйво лiтнього ранку.

Вилю Власев пiшов на мiсце розвантаження багажу i, дiставши щоденник, перевiрив за списком усi ящики з iнструментами, палатками та запасними матерiалами. Переконавшись, що все в повному порядку, вiн зсунув капелюх на потилицю, потер руки i пiдморгнув у бiк поїзда, який тiльки що вiдiйшов. Потiм, запримiтивши чергового стрiлочника, низенького, кремезного чоловiчка, що нерухомо стояв бiля семафора, схиливши голову, вiн поманив його пальцем i посмiхнувся. Коли той несмiливо наблизився, Вилю Власев несподiваним для нього рiшучим жестом засунув руку в глибоку кишеню своєї шкiряної куртки i витяг круглу металiчну коробку, з намальованим на кришцi зайцем на заднiх лапках. Стрiлочник зупинився неподалiк вiд нього, похмуро дивлячись на коробку, його обличчя - довгасте, вилицювате, давно не голене, застигло в напруженому чеканнi, наче Вилю Власев тримав у руцi не коробку з цукерками, а хитру машинку, яка могла пiдскочити або сильно вибухнути.

– Вiзьми, товаришу, цукерку "Валда"!
– чемно запропонував Власев, простягаючи стрiлочнику вiдкриту коробку.

Той кинув погляд на зеленi дрiбнi цукерки, помовчав i цмокнув язиком. Вiн не сказав нiчого i, лiниво витягши пачку "Арди", закурив.

– Як ти гадаєш, - запитав Вилю Власев, - чи добра буде сьогоднi погода, чи пiде дощ?

– А чому це має йти дощ?
– знизав плечима стрiлочник. Вiн оглянув небо i додав: - А втiм, може, буде мигичка.

– Шкода, - сказав Вилю Власев.
– Ми повиннi цiлий день iти.