Чтение онлайн

За обiдом я сидiв поруч тiтки Василки, сьорбав борщ iз загальної миски, i менi було соромно: з якого права я їм хлiб цих людей, коли нiкому нiчим не допомагав, i давав собi слово, що зразу ж пiсля обiду почну робити щось корисне для загального добра.

Та обiд закiнчувався, знову торохкотiли трактори, мчали вперед кiннi жатки, а менi ставало нудно. Я згадував про книжку, що лежала в кошi, i винувато, крадькома тiкав з поля.

До села було далеко, та й сонце припiкало, йти швидко - справжня кара. Тiкати з поля, коли нестерпно пече сонце, - не слiд. Отож, я вибирав тiнистi стежки, спочивав пiд грушами-дичками i, запевняю вас, не помiчав, як минає лiтнiй день!

Кажуть, лiтнiй день довгий. Менi здається, що це не так. Завжди виходило, що коли я пiдходив до горбiв, то сонце вже сiдало. Iти в хату, не подивившись на рожевий захiд сонця, не почувши, як дзеленчать у долинi дзвiночки овечої отари, зайти в кiмнату i не побачити алмазної зiроньки, що перша сходить над порожевiлим Балканським хребтом, - значило погано, нiкчемно завершити день, що почався так чудово й рiзноманiтно. Мiй батько говорив: "Добрий початок повинен мати прекрасний кiнець". Я поважав свого батька i обiцяв собi прислухатися до його порад, щоб стати таким самим стiйким, як вiн. Тому я лишався на горбi допiзна, дочiкувався вечора i повертався аж з останнiми возами, що їхали з току. Траплялось, що хтось з їздових запрошував мене сiсти. Я, зрозумiло, не вiдмовлявся, хоч i було трохи соромно, бо ж нiчим не заслужив на увагу цих добрих людей.

Я вас питаю: чи знали ви втiху їхати на волах? Та ще ввечерi? Нi? Шкода. Ви, може, вiддаєте перевагу легковим машинам? Це вже ваша справа. А я гадаю, що нема нiчого приємнiшого, як витягтись на воза i споглядати мерехтiння зiрок в небi, слухаючи, як тихо, ледве чутно поскрипують колеса по м'якiй степовiй дорозi.

Так було колись.

Може, ви менi скажете, що я вiдхиляюсь вбiк, забуваю про головне - про цю дивну iсторiю з берилом? Можете бути спокiйнi, про берил я не забув.

Я знову схоплю головну нитку оповiдання, тiльки спершу хочу познайомити вас ще з двома дiйовими особами. Вони беруть важливу участь в розв'язцi нашої iсторiї, хоч це i не головнi герої.

Ось так минали днi моїх лiтнiх канiкул, i нiчого особливого не трапилося в моєму життi. Нiчого особливого не було, поки одного ранку я не зробив дивного вiдкриття. I як це буває, коли роблять великi вiдкриття, iстина з'явилась, мов блискавка, - раптово i дуже просто, без складних вступiв i лiричних передмов.

Iдучи до повiтки рубати дрова, я почув, що хтось iз сусiдiв тягне воду з колодязя. По рiзкому скрипiнню колiщатка догадався, хто це. Бай Дiмо був удiвцем, жив самотньо, i в домi в нього все скрипiло - навiть нiкому було помастити дьогтем колiщатко криницi. Я давно збирався це зробити, та не було часу. I як тiльки почув, що хтось накручує ланцюг, заглянув через тин. Просто так, без особливої цiкавостi. Бай Дiмо був людиною похмурою, i менi й на думку не спадало заговорити з ним. I все-таки я заглянув.

Бiля колодязя був не бай Дiмо. Воду брала його дочка-одиначка Теменужка.

Звичайно, я був знайомий з Теменужкою, - ми були сусiдами. Вона була молодша за мене на рiк. Дiвчина як дiвчина. Вiд тiтки чув, що батько вiддав її в агрономiчне училище. Добре, нехай вчиться. Господарство має потребу в хороших спецiалiстах. Правда?

У мене були свої турботи, i я майже не помiчав її. Та й до агротехнiки не мав великого потягу. Я вже говорив, що погано переношу запах пального.

Мiй батько часто вживає слово "сукупнiсть". Менi також до вподоби це слово. Отож за сукупнiстю усiх цих причин я не звертав уваги на Теменужку.

В ту ж хвилину, коли я заглянув через тин, ця сукупнiсть перетворилась у пустий звук, i вся моя увага полинула до дiвчини, немов пташка, що вилетiла з клiтки. Вона стояла бiля колодязя, i сонце, кидаючи промiння на персикове деревце, освiтило її коси i надало їм шовковистого блиску. В неї було свiтле русяве волосся, що мiнилося золотом у ранкових променях.

Очевидно, дiвчина щойно встала: вона була в сорочцi, зiбранiй бiля шиї, в ситцьовому фартусi, замалому для неї. Менi впало в око, що стан у неї дуже тонкий, а шкiра на колiнах - молочно-бiла, неначе дiвчина одягла на них бiлi, як снiг, наколiнники, що видiлялись над загорiлими литками.

Дивився я на неї i хоч впiзнав Теменужку, але менi здавалось, що бачу її вперше. Я забув, що йшов рубати дрова, навiть не вiдчував, що в мене в руках важка сокира. I як це буває, коли стоїш десь на височинi й дивишся вдалину i щось заспiває в душi, так i тепер у мене у вухах наче задзвенiла радiсна пiсня, нiби все навколо заспiвало, - таку велику втiху я вiдчув.

На жаль, це тривало тiльки одну-двi хвилини. Невiдомо як, але вона помiтила мене, повернулась у мiй бiк, i її очi зустрiлися з моїми. Я й зараз певний, що у жiнок в кожнiй клiтинцi тiла приховане гостре, спостережливе й хитре око. Вона злегка кивнула ї продовжувала крутити ручку - колодязь був глибокий, i щоб набрати води, треба було довгенько попомучитись. Чому не був цей колодязь бездонним? Тодi б я, звичайно, надивився на неї досхочу.

– Допомогти тобi?
– спитав я дiвчину. Колючий тин був менi по шию, але я спритно вилiз на нього i, слово честi, не помiтив нiяких колючок.

Вона похитала головою:

– I сама справлюсь.

Ще одне зусилля, i я вже був би за тином.

– Нема потреби, - повторила вона.
– Адже це менi не вперше, - i засмiялась.

А я отак мовчки i стирчав на тину, наче прибитий.

– Знаєш, - сказала вона i нахилилась, набираючи воду у вiдро, - батько купив менi двi кози. З завтрашнього дня пастиму кiз. Хочеш глянути на них? Обидвi бiлi.

Дiвчина випросталась i знову глянула менi у вiчi.

– Батько забув спитати, як їх кличуть. Тепер я маю сама їх охрестити!

– Зараз прийду, - сказав я.

– Нi, приходь трохи пiзнiше, - промовила вона, усмiхнувшись, - спочатку я вiднесу вiдро. Батько чекає на мене, хоче помитись. Подам йому рушник i тодi свисну тобi.

Я постояв ще кiлька хвилин, потiм вона дiйсно свиснула. Скочивши з тину, я побiг до їхньої хати.

Бай Дiмо, розчервонiвшись вiд холодної води, вiдгортав рукави сорочки.

– Ти гляди, i мiськi вмiють скакати через тин!
– усмiхнувся вiн i подав менi руку: - Ну, будь здоров.
– Рука в нього була велика, важка й волога, на нiй випинались мозолi - великi i твердi, як вузли.

– Коли прийдеш до мене у млин подивитись машини?
– спитав вiн. Бай Дiмо був механiком на паровому млинi.

– Коли-небудь прийду, - вiдповiв я.

– Ти вчишся на iнженера?

Ви знаєте, що я не захоплювався машинами.

– Можливо, i на iнженера, - збрехав я.

– Анастасiй прийшов подивитись на моїх кiзочок, - втрутилась Теменужка.
– Я йому сказала, що ти купив менi двох кiзок.

Як вона встигла одягти кофтину i перемiнити спiдницю - не знаю.

– Гм, диво яке!
– махнув рукою механiк.
– Купив їй, щоб мала чим бавитись удень.
– I додав тихiше, наче вiдкривав таємницю: - Вона ж у мене одна-однiсiнька, сирiтка, тяжко їй!

На столик пiд гiллястим горiхом дiвчина поставила хлiб, бринзу, налила меду в тарiлку i запросила нас снiдати. Запросила наче справжня господиня, до якої прийшли гостi i яка робить все необхiдне, щоб гостi були задоволенi. Бай Дiмо дивився, як вона бiгала по двору, i мовчки хитав головою; я помiтив, що хлiб наче застрявав йому в горлi.